Легенда Прута та Говерли
«Екскурсійно-пізнавальна стежка на г. Говерла»
В одному з гірських селищ жив собі легінь Прут. За що його так прозвали, вже ніхто не пам'ятав. Може, тому що мав високий гнучкий стан, чи вже дуже спритрий був до роботи.
Якось забарився Прут, працюючи в горах, і вирішив не повертатися додому, заночувати в лісі. Стара смерека гостинно простелила ковдру із зееленого моху і вкрила його своїм пахучим вбранням. Виомлений хлопець швидко заснув. І якись дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина. Вона вся в зеленому, і довга, додолу, коса. Вона лагідно і сумно дивиться на Прута, щось з тиха наспівує. Прут ніяк не може надивитися на лісову красуню. Коли простягнув руку, щоб торкнутися її, дівчина щезла. Прокинувся Прут. Тихо-тихо, тільки зірки виблискують в далекому небі. Аж дивиться – повисло щось на смерековій гілці і світиться таким дивним і теплим зеленим вогнем. Підійшов, взяв у руки а воно й далі світиться тихо, ласкаво.
Трохи згодом весь ліс ожив. Задивившись на всю красу гір, прут забув про сво дивовижну знахідку. А коли глянув то побачив: на руці лежала звичайна зелена стрічка. Заховав ту стрічку Прут, а про себе вирішив будь-що відшукати красуню-дівчину. Наступного Прут знову не пішов додому, сховавшись за смерекою, чека на лісову красуню. Коли посипали зірки на небі наче з під-землі з'явилася дівчина. Захоплена піснею, вона незчулася, як збоку підкрався Прут. Пригорнув до себе і довга зелена косаобвила їх.
-Хто ти? Хто ти? – запитав Прут.
-Говерла,- відповіла, усміхнувшись дівчина.
З того часу не приходив Прут додому, а цілими ночами блукав по горах. Кохання, велике і щире, переповнювало їх серця. Але перша радість кохання стала затуманюватись.
У Прута в долині жила старенька мати. А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя. Батько Говерли почувши про любов Говерли до Прута, розгнівався і прокляв доньку.
Задрижали гори, загуркотіло, обсипаючись камінням. Прибігла Говерла до старої смереки і залилася слізьми.
-Занапастив мене батько. Не пустять мене гори з прокляттям до людей. А без Прута я загину. Прощавай смереко, прощавайте гори, прощавай мій Пруте. Як не належатиму тобі, той не буде життя мені тут. І ступила на край прірви. Все навкруг завило. Страшенна злива попригинала дерева, шалений вітер зрушав величезні кам'яні брили. Аж на ранок вчухла буря, величне сонце піднялося оглянути Карпати – і здивувалося. На місці старої долини виросла гора, а на долині стояли, дивуючись новій красуні горі. Тільки в Прута щось тривожило в серці. Побіг він на гору.
-Говерло, Говерло, ти де?
-Це я – гора. Так, так, цея. Пруте...
Не повернувся Прут до людей. Тільки згодом побігла межи гір гомінка річка і прозвали люди ту річку Прутом, а височенну гору, біля ніг якої в'ється Прут,- Говерлою.
... Задивилася Говерла в ясні чисті води Прута, а він гомонить для неї, мов розказує про своє вічне кохання.
| 
