станіславської
пожежі
За образом ідеалу
…Уявимо
собі, що ви приїхали в обласний центр Прикарпаття з єдиної причини: бо до
Карпат можете дістатися саме звідси. І вас цікавлять власне гірські красоти та
висоти, а не «провінційне західноукраїнське місто». Отже ви розраховуєте
проскочити Івано-Франківськ так би мовити транзитом. А якщо доведеться
затриматися в ньому, то налаштуєтесь якось уже перенудьгувати декілька годин.
Але таке ваше налаштування, шановний гостю, — удар у самісіньке серце корінного
чи укоріненого тутешнього мешканця. Бо для нього це не просто пересічний
обласний центр Галичини Івано-Франківськ (так його назвали в радянські часи, і
це ім’я він має лише останні 44 роки з 344-ох). Це ще й Станіслав, Станиславів
— місто-фортеця, засноване за найпоширенішою версією магнатом Андрієм Потоцьким
і проектоване за подобою ідеального міста-сонця. Воно й тепер має в своєму
центрі ратушу, чиї крила вказують на сторони світу, а вулички від центру
променями відходять у всі боки.
Втім, образ міста згодом творили
представники різних народів, що населяли його, працювали в ньому, реалізовували
свої амбіції чи намагалися це зробити, впливали на нього чи намагалися
впливати: українці, поляки, вірмени, євреї, німці, австрійці, росіяни… Містом
перейшлися різні влади: польська, австро-угорська, радянська, українська.
Архітектура Станіслава-Франківська відображає різні течії і моди, смаки і
несмаки. Вже й не казати про різні історичні події. Взяти хоча б одну з них,
яку з певного боку можна вважати рукотворною — бо спричинилися до неї руки
однієї необачної мешканки Станіслава. З іншого ж боку йдеться про стихію,
стихію вогню.
«Солодка»
стихія
Тим, що Івано-Франківськ виглядає так, як
виглядає, у певній мірі ми завдячуємо (як не парадоксально це звучить) великій
пожежі 1868 року. Тоді полум’я забрало третину міста, але переважно — третину
малопримітних, одноповерхових, дерев’яних чи критих деревом будівель. Тож
пожежа «звільнила» ґрунт для достойнішої архітектури.
Чи не тому відомий франківець, письменник
Юрій Андрухович лагідно і солодко назвав пожежу «мармолядовою»? Хоча
прямолінійніша алюзія полягає в тому, що 28 вересня 1868 року пополудні в
садибі Г. Лотрінгера на вулиці Липовій, 224 (нині Тараса Шевченка, 34) у
відкритій печі ґаздиня варила джем (по-тутешньому — мармоляду). А погода була
вітряна, а ґаздиня чи то забігалась по господарці, чи забалакалась із сусідкою,
чи задивилася на перехожого… Але факт той, що безнаглядні жаринки з печі
залетіли на дерев’яну покрівлю. Тоді усе й почалося. Вітер поніс полум’я з
будинку на будинок в напрямку середмістя…
До сторіччя події місцева газета «Kurier
Stanislawowski» писала: «Горів вірменський костел (тепер храм УАПЦ неподалік
ратуші — ред.), горіли усі будинки, які були у Ринку (площа Ринок навколо
ратуші — ред.). І тільки посередині стояла тогочасна ратуша і ще не горіла».
Вогонь поглинув пошту (знаходилася недалеко від сучасної — ред.), готель
«Європейський», суд, театр (на місці теперішнього торгового дому «Мальва», що
розташувався в давньому Пасажі Ґартенберґ ів — ред.). Ратуша впала останньою. І
було це десь о шостій вечора.
Велика пожежа знищила 260 будинків, завдала
шкоди більше, як на мільйон золотих ринських (про людські жертви дослідники
даних не знаходять). Трохи менше третини відшкодували страхові агенції. Новий
бургомістр Ігнатій Камінський узяв у держави позику на півмільйона, ще 6 тисяч
передав цісар особисто. Кредити на будівництво мешканцям міста надавалися
максимально вигідні, безвідсоткові. Почалася відбудова, чому ще й сприяли тепла
осінь та лагідна — аж до Різдва — зима...
Середмістя
Пожежа рухалася до центру. Ми ж рушимо у
зворотному напрямку. Так, очевидно, буде зручніше. Адже, гіпотетично, йдучи з
вокзалу, спочатку опинимось біля ратуші, а не на Липовій-Шевченка. Власне в
ній, згідно з європейською традицією, перебував магістрат (по сучасному —
міськрада). Ну, і природно, що спочатку ратуша, як найвища споруда в місті —
виконувала роль спостережного пункту. У першому своєму варіанті вона була
дерев’яною, пізніше мала кам’яний фундамент, потужні підвали. Від них вели
підземні ходи аж за межі міста. Є цілком правдоподібна версія, що ці підземелля
сягають за окраїни й сучасного Івано-Франківська. (Але, на жаль, їх дослідження
не фінансуються й не ведуться). Ратуша у своїй другій версії мала на 5-му
поверсі годинник. (Хоч споруду перебудовували ще декілька разів — вона горіла,
була зруйнована у першу світову війну — годинник на ній маємо й нині. А
сучасного вигляду будівля набула в 30-х роках позаминулого століття). У будівлі
засідав суд, на площі перед ратушею карали закононеслухняних, тут було і місце
страти. Але зазвичай площа навколо ратуші виконувала мирну функцію. На ній
вирував ринок. Площа Ринок залишалася найжвавішим у місті місцем протягом
XVII-XIX століть. Далі «центровішою» стала «сотка», тобто стометрівка — вулиця
Сапєжинська (нині Незалежності, спочатку Тисменицька дорога, а свого часу
Адольф-Гітлер-Штрассе і — ну, як без цього, — Радянська). Якщо ви вже опинилися
в Івано-Франківську, пройдіться (кажуть корінні галичани — «поспацеруйте») цією
парадною пішохідною вулицею. Хоча такий «спацер» і буде відхиленням від нашого
маршруту, «сотка» того варта. Не даремно ж кожна влада, навіть
найкороткочасніша, давала їй свою назву.
Але наразі ми ще на площі Ринок. І що
бачимо? Дво- та триповерхові будинки, перeважно XIX століття, практично по
всьому периметру. Сучасні споруди ви легко відрізните: наприклад, будинок
«Кредитбанку» (цей бік ринкового «квадрату» загалом є спробою реконструювати
давню забудову; виняток лише крайні правий і лівий автентичні старі будинки) та
матеріалізація чиєїсь хворобливої ідеї — будівля торгового центру «Арс-Дім». Не
викличе сумніву час встановлення фонтану із гігантським яйцем — якраз навпроти
парадного входу в ратушу. Це яйце отримало в народі статус пам’ятника в період
президентських виборів 2005 року (якщо хто пригадує акт яйцеметання в одного з
кандидатів).
На Краттерівці спали і сплять бідаки
Але
час нарешті рушати звідси. Станемо спиною до входу в ратушу. Праворуч — головна
греко-католицька церква міста, кафедральний собор Святого Воскресіння 1763
року. До слова, серед поодиноких будівель, з якими пожежа не дала собі ради,
був власне і цей храм. Але ми підемо таки ліворуч, вулицею Вітовського, між
площею Адама Міцкевича (пам’ятник йому — чи не найдоладніший в місті — встановили
понад сто років тому) і сквером позаду медакадемії . Вийдемо на Вічевий майдан
повз цікавий будинок з алегоричними скульптурами на другому ярусі фасаду.
Навпроти — готель «Київ» (дорадянська назва «Уніон»). Ці будинки початку ХХ
століття мали власну електростанцію!
Справа від нас — Вічевий майдан, що раніше
був двома площами, розділеними житловим кварталом. Тепер тут франківці
мітингують, влаштовують концерти, шоу. Приблизно на тому місці, де зараз
знаходиться підвищення-трибуна, у 1920 році встановили могилу невідомому
польському солдатові. Нині біля так званої «переговорки» молодь міста полюбляє
призначати зустрічі та побачення. Влітку на Вічевому майдані — коло сучасного
монстра-фонтану — не проштовхатися. Це одне з найпопулярніших місць молодіжних
«тусовок». А от сквер поруч з лавочками і затінком каштанів облюбували пиячки
та бомжі. В часі «мармолядової пожежі» тут було інакше планування забудови.
Сквер — перший у Станіславі — був менший. Називався він Краттерівка, на честь
старости міста Франциска Краттера (залишився в історії як той, що ініціював
будівництво дороги на Яремчу). В неділю тут відпочивали мешканці міста, грав
військовий оркестр. А ще в цьому сквері на лавочках ночували приїжджі незаможні
люди, котрі не могли собі дозволити зняти готельний покій, гімназисти, бомжі.
Поруч скверу знаходився театр. Ця будівля згоріла. Після великої пожежі, на
початку позаминулого століття багаті євреї Ґартенберґи
у цьому місці збудували Пасаж. Два ряди крамничок, що здавалися в оренду, були
з’єднані між собою скляним перекриттям. В цьому проході росли пальми та ялинки.
Обігрівався Пасаж повітряним опаленням. На другому поверсі мав кав’ярню і
ресторацію «Едісон». В Пасажі було спеціально відведене приміщення, де на ніч
залишали фіакри. …Такий собі типовий тогочасний європейський куточок. Загалом
про Пасаж Ґартенберґів відомо мало. Розповіді про власників оповиті настроєм
авантюризму чи й аферизму. Незабаром після зведення цієї цікавої споруди
Ґартенберґи покинули місто. Пасаж зазнавав руйнацій, відбудов та реконструкцій.
За радянської влади тут був магазин «Дитячий світ». Потім приміщення
звільнилося. В ньому проходили міжнародні мистецькі акції «Бієнале Імпреза»,
була спроба створити музей сучасного мистецтва. А тепер ця будівля під новітнім
химерно синім пластиковим перекриттям тісно нафарширована ятками з переважно
китайським ширпотребом.
У затінку старих лип
Все ж ми мусимо покинути Вічевий майдан з
Краттерівкою та дістатися нарешті вулиці Шевченка чи то Липової (німецькою це
мелодійно звучало як «Лінденґассе»). Липи ростуть і нині. Колись вони були
молодими, і їх тут, здається, було безліч. Що пару метрів у затінку стояла
лавочка. Чудова алея для прогулянки. Такою б залишалася й нині, якби не
транспорт.
Сама
вулиця — це засипана в першій половині XIX століття канава, якою з джерел
Діброви (дубовий ліс, що згодом трансформувався у парк) вода текла у
навколофортечний рів. Але нині про ту давнину і навіть давнину ближчу нічого не
нагадує. Після пожежі 1868 року на відрізку, яким пройшовся вогонь, не
залишилося жодного тодішнього одноповерхового будиночка. Адже дахи на них були
не просто дерев’яні, а ще й просочені нафтою. Горіло блискавично. Нині вулиця
Шевченка починається з історичного будинку (№1, зліва), який початково належав
станіславській греко-католицькій парафії. Тут були магазин церковних предметів,
столовий зал (ресторан), готельні номери. Готель мав назву «Австрія», потім
«Варшава», потім «Одеса», а нині «Дністер». В будинку відбувалося чимало
історичних подій. Вкінці 1918 року в ньому перебував уряд ЗУНР. Тут побували Семен
Петлюра, Євген Петрушевич, Дмитро Вітовський… Сама будівля як архітектурна
пам’ятка дуже цікава. І не лише декоративними елементами, як от майолікові
зображення облич на фасаді. Будинок споруджений в стилі функціоналізму з
використанням передових на той момент будівельних технологій — із
залізобетонних каркасних конструкцій. Один із двох ліфтів у будинку діє дотепер
(витримав сто років!).
На вулиці Шевченка до перехрестя з вулицею
Гординського (де й почало горіти) є ще чимало визначних споруд. До прикладу,
колишня єпископська резиденція. Цей будинок під номером 16 можна впізнати по
довгому балкону, з якого греко-католицький владика говорив до своєї пастви.
Резиденція — це місце, де духовник живе і працює. Тож у будинку мешкала й
прислуга (з монашок). Адже греко-католицький єпископ мусить бути целебсом — не
має права на сім’ю. Тут працювали своя кухня, пральня. Була конюшня (а згодом і
гараж). За часів єпископства Андрія Шептицького навпроти резиденції звели
будинок духовної семінарії. В радянський період приміщення духовенства
«освоїли» військові, розташувавши тут штаб і комісаріат.
…До епіцентру подій вже зовсім близько. Ось
і перехрестя Шевченка-Гординського. Справа — пишно декорований різностильовими
деталями будинок. Споконвіку житловий. Колись помешкання винаймалися. Що вище —
то дешевше. Переходимо вулицю, що перетинає Шевченка. Ну, от, десь тут було те
подвір’я, де ґаздиня варила фатальний джем…
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
