Пантеон
святих і грішних
Десятки кам’яних фігур на
вишуканих постаментах із багатим декором. Подібно до львівського Личакова1,
цвинтар Тудинка, що в передмісті Підгайців (Тернопільська область), вражає
атмосферою музейної ошатності. Тутешню меморіальну скульптуру, яка вийшла з-під
різця династії каменотесів Папіжів, зараховують до національних пам’яток
народного мистецтва.
Меморіальний
ансамбль
Тудинка — це пагорб у селі Старе Місто, що
межує з Підгайцями. На схилах пагорба — цвинтар. З одного боку його огинає
сільська вулиця Утратниця, з іншого аж до обрію тягнуться поля і луги. Довкола
цвинтарної огорожі пасуться корови, скубуть траву гуси. Колись, до середини
XVIІІ століття, в цій місцевості вирувало міське життя. Але поступово Підгайці
перебралися на Замкову гору і розрослися по довколишніх пагорбах. А поселення,
яке залишилося на старому місці у долині ріки Коропець, отримало назву Старого
Міста.
Тож зрозуміло, що цвинтар Тудинка зовсім не
схожий на традиційне сільське кладовище. Це швидше невеличкий меморіальний
парк, де понад морем зелені й квітів на висоту кількох метрів підносяться
скульптури. Головна цвинтарна алея, що насправді є просто добре протоптаною
стежкою, вздовж якої шикуються кам’яні фігури, веде до невеликої дерев’яної
церковці. На табличці при вході зазначено, що храм Покрови зведено в 1881 році.
Найдавніші поховання — низькі, метр
заввишки, «хрещаті» хрести з вирізьбленими на раменах епітафіями — знаходяться
ліворуч від церкви. Час уже майже стер літери на цих каменях, дозволив укрити
їх моху і плющу. Але подекуди все ще можна розгледіти роки чи то народження, чи
то смерті — 1868, 1871, 1883. Над хрестами, дивовижно схожими на квіти, майже
впритул одне до одного на «кількаповерхових» п’єдесталах вивищуються розп’яття
і скульптури святих. Миколай, Гавриїл, Петро, знову Миколай, і ще один Петро, і
знову Гавриїл. Поруч одна біля одної дві святі Анни. папізькому стилі
...Хоча двох однакових пам’ятників на
цвинтарі не знайдеться, та серед них вирізняються кілька типів надгробків.
Наприклад, розп’яття на тумбах-колонах з пілястрами і декорованими капітеліями
— такі надмогильні пам’ятники, як можна зрозуміти з текстів епітафій, зводили
наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Хрести, стилізовані під дерево життя,
нагадують придорожні дерев’яні розп’яття: та ж виразно «тяжка»
монументальність, грубувата манера різьблення з мінімальною увагою до пропорцій
і деталей. А ще — використання в декорі символіки, що прийшла з язичництва:
коло із вписаним у нього солярним знаком у руках святої Анни; восьмикутні зірки
на боках колон.
Приблизно на початку 20-х років ХХ століття
пам’ятники стали вищими, а їх виконання — більш витонченим. Колони ставили вже
не на кам’яну надмогильну плиту, а на широкий кубічний п’єдестал. На пам’ятнику
виокремили спеціальне місце для текстів. Біля розп’яття встановлювали фігури біблійних
персонажів. Упродовж наступних двох десятиліть надгробки набрали виразної
готичності — візуально «полегшали», отримали специфічний вертикальний декор,
сягнули трьох метрів заввишки. Хрест залишився на них одним з елементів
зовнішнього оздоблення, а центральною віссю меморіальної композиції стала
власне скульптура. Вона увінчала пам’ятник і цим уподібнила його до класичних
зразків. Таку форму надгробки тудинського цвинтаря, відрізняючись між собою
насиченістю декору і виконанням окремих архітектурних елементів, зберегли до
початку 90-х років минулого століття. Пізніші поховання (праворуч від церкви)
виконані типово — у вигляді вертикальної стели чи гладкого хреста — і
помальовані олійними фарбами.
...Наша екскурсія цвинтарем привернула увагу
майстра, який саме заливав надмогильну плиту на одному з нових гробівців.
Дізнавшись, що ми оглядаємо давні надгробки, пан Орест усміхнувся і сказав: «То
все — Папізька робота...»
Відкриття
і прориви
Династію скульпторів-самоуків Папіжів
мистецтвознавці відкрили десять років тому. Інститут мистецтв Прикарпатського
національного університету ім. Василя Стефаника (Івано-Франківськ) організував
експедицію з дослідження особливостей меморіальної різьби на території
Галичини. Підгаєччина, багата на історичні й архітектурні пам’ятки, викликала
особливе зацікавлення науковців, оскільки мала давню славу осередка художнього
каменярства. Місцеві мешканці ще з XVI століття розробляли поклади вапняку в
селі Голєндри (10
кілометрів від Підгайців) і використовували «білий камінь»
для господарських потреб — витесували плити фундаменту, східці, стовпці
парканів і хвірток. З того ж таки вапняку майстри різьбили скульптури в храми,
пам’ятники на могили рідних. Вивчаючи меморіальну скульптуру в різних
місцевостях краю, експедиція виокремила роботи Папіжів.
Достеменно відомо, що Папіжі оселилися у
Підгайцях в другій половині ХІХ століття, розповідає учасник експедиції,
кандидат історичних наук, викладач Інституту мистецтв Лідія Хом’як. Перший з
династії каменотесів Гавриїл Папіж, який працював у Старому Місті в 1890–1900
роках, починав з різьби канонічних хрестів. З часом почав робити рельєфні
розп’яття з «предстоячими»2
на постаментах з грубо тесаного каменю. Загальна непропорційність фігур,
мінімальна проробка рис обличчя, пласка орнаментика — такою була різьбярська
техніка Папіжа першого.
Ремесло батька перейняли двоє з п’ятьох його
синів. Старший, Андрій, творча активність якого припала на 1920–1930 роки,
збільшив висоту хреста, надав постаменту подібності до античної колони, в нішах
на її гранях розмістив зображення святих. Але врешті-решт майстер замінив
розп’яття фігурами святих. Він запропонував встановлювати скульптури «на назву
покійного»... Новація прижилася ще й тому, що кам’яні особи витісувалися
подібними до людей, на чию честь були зроблені. Фактично Папіж другий ставив
скульптурні пам’ятники померлим.
Михаїл, молодший син Гавриїла, заступив
брата у 40–60 роках ХХ століття. Папіжа третього односельчани згадують як
найздібнішого у відтворенні людської фігури в камені. Майстер удосконалив уже
сформовані взірці, розширив іконографію скульп¬тур, створив багатофігурні
меморіальні композиції. Поява останніх була мистецькою відповіддю на утилітарність
надгробків... Але справжнім «проривом» Михаїла Папіжа було те, що він підняв на
постамент людину — майстер вшанував пам’ять батька портретною скульптурою.
Досить сміливе рішення як для містечкового цвинтаря того часу: на уламку
каменя, стомлено підперши голову рукою, сидить селянин у простій свиті, а біля
його ніг лежить долото.
Міська
традиція
Родинну традицію різьби у камені продовжив
син Андрія, учень Михаїла, Ілля Папіж. Йому вдалося узагальнити досвід
попередніх поколінь каменярів, розвинути технологічну вправність, запровадити
нові композиції надгробків. Новація Папіжа четвертого — скульптури,
відокремлені від постаментів, заземлені, наближені до глядача. Завдяки
майстерності, набутій упродовж чотирьох десятиліть (60-ті роки ХХ століття —
перше десятиліття ХХІ століття), Ілля Папіж вийшов на професійний рівень. Окрім
меморій на тудинському цвинтарі, він створив кілька скульптур на фронтон церви
святого Юра (кінець ХІХ століття) в Старому Місті і кілька десятків світських
пам’ятників у Підгайцях та околицях міста. Серед них — монументи українським
героям, пам’ятник на честь скасування панщини, пам’ятний знак на місці
публічної страти міщан (звідси й назва вулиці — Утратниця). З власної
ініціативи майстер відновив колону Святої Анни (1883 рік) на місці історичної
битви військ Речі Посполитої із козаками-дорошенківцями. Останню свою роботу,
меморіальну композицію братської могили воїнів УПА на Тудинці, Папіж четвертий
зробив два роки тому. Старенькому допомагали син Андрій і внук Назарій, також
скульптори (обоє здобули професійну освіту). Сьогодні 86-річний майстер є
першим наставником для п’ятого і шостого Папіжів, незважаючи на те, що молоді
майстри працюють уже з гранітом і мармуром. Династія триває.
...Ще у 1999 році науковці звернулися до
Державного департаменту зі збереження національних пам’яток з ініціативою
надати кладовищу в Старому Місті статус музею-некрополя. Але, які і більшість
подібних ініціатив, її залишили без уваги.
1Личаків — скорочено від «Личаківський цвинтар».
Відоме меморіальне кладовище у Львові, існує з 1786 року. З 1991 року —
державний історико-культурний музей.
2Предстоячі
— малі скульптурні форми, переважно біблійні персонажі, які встановлю-валися
біля основи розп’яття. Характерні для дерев’яної та кам’яної скульптури
народних майстрів.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
