Народжені
в країні Гавареччина
Колись в містечку Білий Камінь
(на території нинішньої Львівської області) жили майстри чорної кераміки. Щодня
з гончарських печей курився чорний-чорний дим — і, мабуть, Білий Камінь потрохи
ставав не надто й білим... В усякому разі місцева пані Тереза, власниця
містечка, «депортувала» гончарів у ліс. Самим їм і доручила розвідати, де у
навколишніх лісах є найкраще для поселення місце, і там дозволила оселитися «на
пільгових умовах». Так понад три століття тому на Львівщині виникло гончарське
село.
Горщики,
як ґави
Щоб підкреслити, що й те село є власністю
пані Терези, назвали його на польський манер Терещизною. А потім — на честь її
ж доньки Ґави — Гаваречизною. Але, зрозуміло, гончарі перелицювали цю назву
українською. От і вийшло — наче назва країни — Гавареччина. Навколишні мешканці
їдуть у Золочів, в Олесько’ чи у Броди, але на Гавареччину. Але загалом з Гавареччиною
все логічно: тут роблять чорні-чорнезні, як ґава, горщики. І мають вони, як і
її крила, сріблястий полиск. А куплені різними людьми, «розлітаються» по світу.
...Гаварецька кераміка доти залишалася
популярною, доки макітри й горщики не перетворилися з необхідних в окрасу
інтер’єру. Ще у 30-ті роки у цьому невеличкому селі було до шістдесяти гончарів
(це якщо лічити лише господарів — але ж насправді гончарила уся родина). Від
занепаду давнє ремесло врятувала лише мода кінця минулого століття на вироби
народних майстрів. Тоді уся львівська інтелігенція захоплювалася гаварецькою
керамікою. Ці вироби радо купували українці з діаспори. Якби не сплеск
популярності, гаварецька кераміка залишилася б лише у музеях...
Чотири кілометри від світу
Гавареччина особлива не лише тим, що це
традиційний осередок димленої лощеної кераміки, унікальне село гончарів. Як
виявилося, Гавареччина (мешканці кажуть «Гаравеччина») має й інші особливості.
Скажімо, туди із недалекого містечка Золочів рейсовим автобусом можна дістатися
лише у суботу. І цей рейс — єдиний. Хто не має власного транспорту, а хотів би
побувати у славному селі гончарів, мусить доїхати до Білого Каменя (який за
триста літ дуже змалів і перетворився на село) і далі йти чотири кілометри
пішки. Мода на гаварецький посуд послужила тут добру службу: колись вибоїсту
грунтову дорогу до Гавареччини засипали щебенем. Але до асфальту діло не
дійшло.
Гаварецькі
джунглі
Провідником у поході до Гавареччини
кореспондентові журналу була колишня мешканка села Людмила Лабунська. Коли вона
оголосила, що ми нарешті дійшли до села, захотілося запитати — де ж воно.
Навколо ліс, а попереду, де він трохи розступається, теж нічого схожого на
поселення. Втім, єдину хату таки було видно... «Одна справжня хата на всю
Гавареччину — і то не гаварецька», — прокоментувала супутниця. Те житло
виявилося дачею якогось нетутешнього підприємця.
Іноді серед зелені не відразу й розпізнаєш
хату, бо вона старанно «замаскована» — від землі до даху обкладена сіном. Це
для того, щоб глиняні стіни не мокріли, коли в домі палиться. Грубу верству
сіна підтримують вбиті у землю жердини. А вікно в такій хаті виглядає, як
закутане у зимовий одяг личко дитини.
...Однак тих, хто ходить до гаварецьких
криниць, усе менше. То тут, то там видніють покинуті хати, окремі уже й
руйнуються. А «живих» — не більше тридцяти. У багатьох мешкають лише старенькі
бабусі й дідусі. На запитання, скільки людей мешкає в Гавареччині, гончар Петро
Лишньовський відповів: «Не знаю, але на останніх виборах голосували не більше
півсотні». В селі нема сільради, школи, церкви, магазину і навіть цвинтаря.
Лише фельдшерсько-акушерський пункт. Церква і магазин «приходять» в село самі:
щонеділі буває священик, а двічі на тиждень приїжджає машина-крамниця. В разі
необхідності гавареччани чимчикують до Білого Каменя. До речі, в школу ходять
лише... троє дітей.
Скільки
ж тих гончарів?
Спекотливого літнього полудня тут панує
тиша. Раптом з однієї хати долинає монотонний ритм глухих ударів. На веранді
Іван Луковський б’є сокирою по затверділій глині. А в цей час у кімнаті Руслан
Сінькевич крутить гончарного круга...
...У гавареччан своя арифметика. Якщо
спитати, скільки тепер тут гончарів, вам незмінно скажуть: є три — Володимир
Гарбузинський, Володимир Сушанський, а найкращий — Ґєньо (Євген) Бакушевич.
Хоча в подальшій розмові з’ясується, що є ще Петро Лишньовський (але він робить
глечики тільки взимку), є ще і Руслан Сінькевич (але він теж не рахується, бо
прийшов із сусіднього села, а не гаварецький). І власне молоді майстри
найохочіше погодилися докладно розповісти про таємниці гаварецької кераміки.
Історія глини
Отже, за гончарним кругом сидить Руслан.
Іван на веранді готує глину, а потім «гладить» (оздоблює) глечики. Поки грудка
глини ляже на гончарний круг, Іванові треба неабияк потрудитися. Глина буває
«масна» (або пластична) і «пісна» (малопластична). Останню тут називають
«мулом». За масною треба проїхатися десять кілометрів, а за мулом — лише два.
Раніше гончарі приносили глину в мішках на плечах. Тепер, звичайно, возять
машиною. Хлопці копають матеріал для кераміки все там же, де з давніх-давен
брали його гаварецькі майстри. Згодом масну і пісну глину змішують у пропорції
два до одного. Далі її довго очищують від різного непотребу, роблять однорідною
і пластичною. Щойно викопана, вона зовсім не годиться до роботи. Глину
вимочують у ванні, переціджують через сито, б’ють, переминають, щоб усередині
не залишилося повітряних бульбашок. На все це потрібно багато часу, терпіння і
зусиль. Русланові пощастило, що Іван став з ним до спілки. Інакше він,
самостійно готуючи глину, робив би значно менше глечиків. Але дехто з майстрів
усе робить сам.
Навколо
гончарного круга
...Скільки не спостерігаєш за працею гончаря
— вона завжди заворожує. Руслан саме робив накривки до глечиків. Поряд лежала
лінійка. Але Руслан і без неї щоразу «видавав» діаметр рівно 11 сантиметрів.
Гончар обертав круг, як і в давнину, ногою. (Кругів з електродивгуном не визнає
— незручно регулювати швидкість обертання). Щойно поставив грудку глини, а вже,
дивись, знімає струною з круга готову накривку. Здається, все так легко... А
спробуйте самі. Грудка ніяк не даватиметься відцентруватися, тобто не сідатиме
точно у центрі розкрученого станка. Глина вигинатиметься в різні боки і не
слухатиметься пальців дилетанта. До того ж тут треба не лише вправності, а й
фізичної сили та максимальної скоординованості рухів.
Все це, звичайно, приходить з часом, коли
стає зрозумілим, що гончарство — твоє покликання. Власне сьогодні у Гавареччині
гончарством займаються лише ті, хто дуже любить цю справу. (Заробіток не є
вирішальним фактором). «Плоди» цієї любові чорні, як вугілля, а несуть у собі
свою неповторну красу, тепло гончарських рук, жар горна — і тим всіх ваблять до
себе.
Колись
і тепер
Колись для щоденних потреб гавареччани
виготовляли в основному миски, глечики-гладущики, макітри, вазони, маснички
(ступка для збивання масла), горщики-«баняки». Петро Лишньовський, котрий
гончарить лише взимку, та його дружина Ярослава знають, як то було в давнину.
Кажуть, що баняки робили дуже різноманітні, а іноді за розміром такі, що там
легко вмістилася б людина. І печі були великі: гончар не рачкував, закладаючи
вироби у горн, а вільно туди заходив. Під час війни у гончарських печах люди
ховалися від бомб.
Ярослава Лишньовська (1940 року народження)
ще добре пам’ятає, як гаварецькі хати стояли під соломою. Вони були курні,
тобто дим виходив не через комин, а піднімався на горище. Саме там і сушилися
вироби. Під стелею в хаті робили широкі полиці для глечиків. А гончарили у
кожній хаті. У пані Ярослави цим займалися всі в домі: дід, баба, два їх сини.
І у кожного був свій гончарський круг — за чужий не сідали.
Ґазди підводою возили посуд на ярмарок у
Золочів, Олесько чи Броди. Щоб усе щасливо доїхало на торговицю, кераміку
акуратно перекладали соломою. Залежно від того, скільки горщиків можна було
продати на «штуку» (очевидно, золотий), їх називали: «два на штуку», «три на
штуку» або ж десятники, шостаки, чвураки.
Як
глечик стає «гаварецьким»
Вазони, глечики, макітри, поки вони ще
чекають випалу, не дуже відрізняються від інших, не гаварецьких. Вони мають
звичайний колір глини — вохристий. Тепер час нанести нескладний рисунок. Цей
процес — лощіння — тут називають гладінням. «Гладять» горщики особливим камінцем,
а ще рисують на поверхні сирої глини лінії, кружечки, клітинки або ж щільно
«замальовують» всю площину. ...Вигладжене дно мисочки відразу зблискує на
сонці, але ще краще це виглядатиме після випалу. Чудо-камінці (кремінь) гончарі
знаходять там же ж, де беруть глину. Шліфують їх, щоб одержати робочий край. У
молодих майстрів Івана та Руслана чіткий розподіл праці. Гладить тільки Іван.
Малювати камінцем по глині значно важче, ніж олівцем по папері. Тут, окрім
смаку, потрібна вправність, точність. Є й інші види оздоблення: ліплений декор
або волохата фактура, яку називають «шубою». Її роблять, наносячи на посуд шар
рідкої глини (шлик), при цьому легко поплескуючи по посудині пальцями. «Шубою»
зазвичай оздоблюють керамічних баранів, собак.
Колись гончарі у горнах палили постійно. А
тепер випалюють кераміку раз на квартал або й на півріччя, коли назбирується
багато виробів. Випал триває 10-12 годин. Гаварецькі майстри використовують
лише грабові або букові дрова, бо вони при згорянні дають високу температуру, що
забезпечує якісний випал. Дрова у піч докладають поступово, аж поки вони не
займуть увесь простір у горні. А крім того, у піч підсипають землі: спочатку,
як все почервоніє, — до половини печі, а тоді досипають ще і ще. І наприкінці
піч цілком заповнюється землею. Вона не дає доступу кисню, і розжарена поверхня
глечиків легко вбирає кіптяву. Тому кераміка такого типу називається димленою.
Добре випалені вироби мають не чорний, а ледь сріблястий колір, а ще вони
міц Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
