Магія
коломийок
«Грают скрипки, грают дудки, флояри тисові,
маю любку в Криворівні, другу — в Ясенові», — сивий гуцул жваво мне міх дуди і,
підморгуючи по черзі всім жінкам довкола, затягує далі такої сороміцької, що й
чоловіки червоніють. Хтось пирхає і засоромлено відвертається, хтось голосно
регоче. Мелодію коломийки1 підхоплює скрипаль,
і за мить оточуючі кружляють у запальному танці. А дідок, хитро посміхаючись,
править своєї: «В мої любки — повні губки, очки, як зірочки, Чорногора і
Бескиди — під тонков сорочков. Як до тебе притисну си, моя файна кіто, то
відразу стаю дужий, як тота трембіта...»
Власне
у коломийках горяни дозволяють собі кпини, жарти і відверті залицяння. Ці
співанки поширені на всій території Карпат як неодмінний атрибут кожної забави
— від хрестин до весілля. Досить одного разу почути характерний речитативний
наспів, щоби надалі безпомилково вирізняти коломийки з-поміж інших зразків
народного фольклору.
Особливу енергетику коломийок, або
«придибашок», як іще називають ці співанки гуцули Верховинського району
Івано-Франківщини і Рахівського району Закарпаття, зумовило їх походження. На
Гуцульщині здавна вірили, що духи гір і лісів прислухаються до розмов людей і,
слухаючи оповіді, вирішують, як з ними повестися. Тому вечорами у дорозі чи на
привалі, у лісорубських колибах та у пастуших стаях на полонинах годилося
«приказувати» — розповідати один одному різні небилиці. Вважалося, що
мандрівник-одинак у нічних горах доти буде в повній безпеці, доки вестиме довгу
цікаву оповідь — «бай». І байка, що її слухачі — щезники і лісниці, чугайстри
та явиди2
— невидимі за скелями та в лісових хащах.
...З часом первісне, магічне значення
віршування поступилося розважальному. Але й донині справжнім майстром коломийок
уважають того, хто складає їх експромтом, заплітаючи у рими все, що бачить,
відчуває і думає. Таких людей у гірських селах називають «береза»3.
Як і колись, вони мають виняткові права вести свята.
Сучасні коломийки зазвичай дуже дотепні. У
своїх співанках горяни вміють посміятися над собою і пожартувати над іншими. А
що гумор їх доволі «перчений», то вже, звиняйте, така вдача.
«Катеринка»
(автор невідомий. Записано з виконання
Степана Івасюка, село Устеріки Косівського району Івано-Франківської області,
XVII міжнародний фестиваль гуцулів)
Катерино, відчини-но,
Катерино, встань-но.
Дай мі їсти, дай мі пити — як то буде файно!
Я до тої Катерини не піду
ніколи,
Бо до неї хлопці ходять, як діти до школи.
Лиш до школи діти ходять
вчитися читати,
А до тої Катерини — вчитися кохати.
Ішов гуцул з полонини, а гуцулка
з бані,
Посідали під смереков, зачали сніданє.
А що ж тото за сніданє, що
нема що їсти? —
Заліз гуцул на гуцулку, та й не може злізти...
1Коломийка — народна жартівлива пісенька. Не має
сталого змісту, він цілком залежить від обставин виконання і уподобань співака.
Можуть виконуватися як приспівки до танцю, який також називається «коломийка»
(або «гуцулка» — у деяких гірських селах Львівської, Івано-Франківської та
Закарпатської областей). Коломийки мають двопланову будову: образ першого рядка
за аналогією чи контрастом підсилює значення другого. У класичних коломийках
римовано по два рядки, по 14 складів у кожному.
2 У
гуцульській міфології нараховується близько двох десятків потойбічних істот.
Частина з них допомагає, а частина шкодить людям. Щезник, лісниця, чугайстр,
явида — уособлення ворожої, демонічної сили.
3 Береза —
знавець давніх народних звичаїв і обрядів, розпорядник на весіллях, провідник
гурту колядників.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
