Лавина
На
скелі зібрався спонтанно, майже раптово. Хоча внутрішня готовність визрівала
давно. На початку квітня погода у Франківську зробилася теплою. Мав право
сподіватись, що на Білому Камені (скелі між Дорою та Делятином) настали умови
для тренувань. Я був призвичаєний до занять соло. У цьому є свій смак. Відчуття
певності, здобуте при тренуванні без партнера — це важливий ресурс у «великих»
горах. Крім того, на групових виїздах на мене лягали обов'язки тренера, а на
власне вдосконалення не вистачало часу.
Отже, у приміському поїзді їхав сам. Мав
малий рюкзак — з канапкою, скельними калошами, кількома мотузками. Щоправда,
взувся у потужні гірські черевики (а ну, як там ще сніг). Доїжджаючи до
Делятина, надумав-таки запросити на скелі місцевих колег — Романа Кухтарука і
Михайла Касіянчука.
Вискочив на Любіжні (станція перед
Делятином) і за чверть години вже був з ними. Знайшов їх у стартовому стані.
Хлопці вирішили зробити лижний спуск із Близниць і зняти це на кіно. Якраз я
згодився би їм за оператора. Погодився, лише попросив теплі рукавиці. На скелях
потреби в них не було, а на Свидовецькому хребті могло бути холодно. До мого
багажу долучилась також велика та важка (6-7 кг) кінокамера «Красногорск». Повісив її на
груди. Незабаром ми запакувалися в рахівський автобус.
...На полонині Драгобрат, у притулку,
молодий хлопчина-сторож попередив нас про лавинну небезпеку і заборону виходу в
гори. Ми заспокоїли його, мовляв, достатньо досвідчені, щоби самостійно оцінити
ситуацію і подбати про власну безпеку. Приголомшили розповіддю про сходження на
пік Комунізму і посвідченням інструктора альпінізму.
На виході з лісу над нами декілька віражів
зробив вертоліт. Сигнал виразно був адресований нам. Ми зрозуміли, але не
відступились. Я ніс камеру. Хлопці несли лижі. Лижні черевики вони взули вже на
початку підйому.
Верхи сховалися в тумані. Що там нас чекає?
Яка небезпека? Можливо, хмари лежать тонким шаром, а вершина знаходиться над
ними. Піднімемось вище — буде більш зрозуміло.
Під
ногами — дуже твердий перемерзлий сніг. Як бетон. Доводиться сильно вбивати
черевики в наст, щоб не послизнутись. Увійшли в хмару, як в молоко. Зверху, під
ногами, навкруги — все біле. Видно, як у темряві. Тільки темрява білого
кольору.
Дорогу знаю добре. І вночі пройду. Гребінь,
що поступово піднімається, має три «жандарми». Це менші за висотою вершинки,
котрі обриваються вліво скельними стінами.
Ми на вершині третього «жандарму». Далі —
глибока сідловина і вихід на головну з двох Близниць. Хлопці взули лижі і
шугонули вниз, у сідловину. Я ж за ними, бігом. Боюсь, щоб ми не погубились в
тумані.
Догнав біля підніжжя головної Близниці. На
підйомі я в них виграю, бо без лиж. Всупереч очікуваному, туман не поменшав.
Підйом відбувався при видимості 5-10 метрів. Орієнтирів — нуль. Йду на
«внутрішньому навігаторі». Хлопці — за мною.
Ось і вершина. На ній віддавна з каменів
складено характерний тур. Але що це? Тур є, однак він не на вершині. Від нього
вверх тягнеться і зникає в тумані сніжний схил. Чи то хтось склав ще один тур
нижче вершини?
Лишаємо тут Романа. Обережно йдемо з
Михайлом вгору. Вже й Романа не бачимо. Міша, стоп! Показую прикмету. Характер
поверхні снігу змінився. Границя зміни лінійна і йде впоперек схилу. Нижче
границі сніг ріпатий, а вище — гладенький. Пояснюю, що воно означає. Тур, що ми
знайшли, стоїть, як йому і належиться, на вершині. А від нього вверх іде
гігантський сніговий надув. Цей сніг, коли вітер клав його на твердий грунт,
«запам'ятав» нерівності поверхні, на котру лягав. Вище цієї лінії сніг вже
висить у повітрі. Тому й гладенький. Ми вийшли на лінію відриву гігантського
снігового карниза. Не даремно сторож, не даремно вертоліт :
Вирішили
обережно, тримаючись далі від лівого краю, підніматись на другу вершину.
Спускаємося до Романа. Поки я зійшов, Михайла вже не бачу. Пояснюю Романові
ситуацію. Роман каже, що Міша вже пролетів попри нього вниз. Беремо речі і
рушаємо. Роман на лижах миттєво зникає у білій імлі. Нагадався і вже навздогін
кричу, щоби і вправо не занадто! Так кричучи, біжу за Романом і вже бачу його.
Стоїть внизу, на перемичці. Спиною до карнизу.
В цей же час помітив (але не зреагував
належно), що каблуки вібрам стали м'якше занурюватися в сніг. Це я перетнув
заборонену лінію з «континентального» снігу на карниз. Сніг відреагував одразу.
Спочатку з'явився незвичайний, але вже
знайомий мені звук. Звук великих мас снігу, що починають рухатись. Я вже чув
його в Карпатах і на Кавказі. Тоді, правда, обійшлось. Цей неголосний звук
подібний на хрумтіння. Особливістю його є велика поверхня утворення. Збагнув
небезпеку, однак, через туман не міг визначити, звідки вона надходить. А для
аналізу часу лишалось замало. В якийсь момент мені здалося, що лавина іде на
мене зверху. Якби розум мав час, він би підказав, що я знаходжусь на хребті. Отже,
зверху нема чого чекати. Наступним спостереженням було утворення в снігу
тріщин.
Дивне відбувається з людьми у небезпеці.
Раптом сповільнюється час. Якимось чином встигаєш прийняти рішення. Тільки
мислиш не окремими думками, як при вирішенні алгебраїчної задачі. Свідомість
обертає інформацію цілими глибами.
Одна
тріщина (моя!), виразно довга, розширювалась, відділяючи мене від того місця,
де стояв Роман. (Роман у безпеці!) Я помітив рух опори під ногами і почав
падати. «Моя» тріщина шириною сягнула третини метра. І до неї — понад метр.
Пробую ступити у бік «континенту». Але вже падаючи. Різко роблю переверт через
плече, як у спортзалі, і «зависаю» над тріщиною. Вона вже досить широка.
Свідомість пробує протестувати, але я кидаюся в чорну безодню. Встигаю
побачити, як Михайло вилітає на лижах з туману майже на мене і зупиняється.
...Стиснуло — це не то слово. Ніби якийсь
здоровань скочив ногами на груди, ось як воно було. Та ще й викручує. І темно.
Лавина була з твердих брил. Могла розтерти в
м'язгу. Але, не залишившись на її поверхні, я опинився близько від нерухомої
поверхні схилу. Роблю інтенсивні рухи. Не питайте які, не скажу, не знаю! Це
було схоже на епілепсію. Відчув нарешті, що торкаюсь поверхні схилу, яка швидко
ніби тікає вверх. Вже шкребусь по ній рукавицями. (Дякую за них хлопцям!)
Гальмую «Красногорском». Стискання послабшало. Ось і темрява стає яснішою.
Бачу. Пролітають, обганяючи мене, великі брили. Зупинився. Промчала сіра курява
з уламками. Потім біла курява. І — скінчилось. Ще чутно шум внизу...
Глянув
угору. Матінко! «Проїхав» метрів 200. Прямо наді мною висить на схилі криво
відколота брила. Велика, як сарай. А ну, як піде! Чую нагорі хлопців. Міша
кричить Роману, що я зник на його очах. А Роман нічого не бачив. Гукають мене.
Кричу їм, що цілий, аби не виходили на край, бо обірветься.
Піднімаюся до місця відриву лавини — біла
нависаюча стіна. Товщина снігу тут сягала понад чотири метри.
За допомогою шнурків витягли «Красногорск»,
потім рюкзак, потім мене. Повернулися тим же шляхом, що й прийшли.
Близниці відомі своєю лавинною небезпекою.
До мене тут загинуло кілька туристів. Загинули і після. Я мав більше щастя. А
кіна не вийшло. Бо туман.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
| 
