Дві
церкви, дві історії.
Гуцульська дерев’яна
архітектура, а в першу чергу церкви — це велика тема для пізнавальних
подорожей. Відвідаємо цього разу лише одне-єдине село, чия назва, за версією
місцевого археолога, з тюркської перекладається як «двері». Отже, село Дора
цього разу відкриє нам двері у два храми. Обидва гуцульські, обидва по-своєму
характерні. Втім, дуже різні — і за віком, і з вигляду, і за історією.
На «офіруваній» землі
Чимало туристів, подорожуючи в Карпатські
гори, неминуче проїжджають трасою через Дору, нині адміністративно поглинуту
найвідомішим в Прикарпатті туристичним центром Яремче. І лише геть неуважні не
помітять при самій дорозі дві зграбні дерев’яні сакральні споруди, зведені у
так званому народному гуцульському стилі. Це церква святого пророка Іллі та
дзвіниця коло неї. Архітектурний ансамбль знаходиться на території чоловічого
студійського монастиря святого пророка Іллі та святого Івана Хрестителя. Цього
року дорівські ченці-студити і громада села відзначатимуть 70-річчя храму. Компактна,
доладна, зі шляхетно потемнілого смерекового зрубу, під дерев’яною ґонтою —
будівля вабить подорожніх. Возять сюди й екскурсантів з дальших та ближчих
курортних містечок. Хрестоподібна в плані, одноглава церква красива зовні й
усередині. Її історія ще відносно недовга, а вже сповнена радісних і сумних
сторінок. Життя храму тісно пов’язане з життям студитської братії.
Щоб потрапити до
церкви, кореспондентам треба було домовитися про це з мешканцями монастиря. На
подвір’я до журналістів вийшов чоловік у начебто нехарактерному для ченця одязі
— камуфляжній робі. Головний щоденний обов’язок ченців — молитва, але інший,
теж невід’ємний від монашого побуту — фізична праця. «Слава Ісусу Христу!» —
вітаємося з братом Мироном… Монах відповідає, відкриває двері церкви і йде
перевдягатися. За декілька хвилин розпитуємо про храм нашого гіда, одягненого в
рясу. Брат Мирон дарує нам книжечку «Монахи студити на Гуцульщині. Роздуми над
історією одного монастиря» і пояснює, що з неї можна довідатися про церкву
найважливішу інформацію. За словами ченця, храм, як і сам монастир, збудований
на землі, котру у 30-х роках минулого століття подарувало («офірувало»)
студитам подружжя освітян зі Львова Ілля та Іванна Кокорудзи.
…У розвідці наукового працівника
Постуляційного центру студійських монастирів Романа Шимона пояснюється цей крок
Кокорудзів. «Ілля Кокорудз був у добрих стосунках з митрополитом Андреєм
Шептицьким, який з 1924 року є почесним членом Педагогічного товариства «Рідна
школа». Митрополит щедро допомагав приватному народному семикласному
шкільництву... Ці приватні українські школи були також великим заборолом перед
денаціоналізацією... Там здобували вони (українські діти — ред.) справжнє релігійне
та патріотичне виховання щиро відданих учителів, нерідко навіть
висококваліфікованих». Власне до таких належало подружжя Кокорудзів.
«Митрополит Андрей та Ілля Кокорудз мали одну мету: допомогти бідним дітям
отримати освіту. Можливо, й тому панство Кокорудзів поручило свої два будинки
(і прилеглу територію — ред.) в Дорі монахам студитам для виховання молоді на
Гуцульщині», — пише Роман Шимон.
У 1935 році троє монахів зі Святоуспенської
Унівської лаври переїхали до Дори. В одному з «офіруваних» будинків ченці
облаштували каплицю. А свою церкву звели через три роки. Зв’язок між іменами
меценатів та тим, що брати студити віддали монастир і храм «під покров святого
пророка Іллі та святого Івана Хрестителя», очевидний...
Бережена пророками
Відразу після війни 1941–1945 років на
Галичині почалися репресії проти українського духовенства — перші арешти
єпископів, намагання переманити їх у російське православ’я. Дорівських студитів
вигнали з монастиря. Місцеві мешканці прийняли їх у своїх хатах. Добре ставлення
горян до ченців було цілком природним: по-перше, студити свого часу
організували ремісничу школу, де навчали молодих людей шевства, кравецтва,
столярства. По-друге, студити не раз допомагали бідноті продуктами. Був і
епізод, коли в монастирі переховували від німців двох радянських солдатів.
Нарешті, взірцева духовна чистота ченців не могла не викликати симпатії людей.
Все це, а ще вкорінена в Карпатах християнська традиція завадили свого часу
знищенню церкви святого Іллі. Хоча місцева влада двічі давала таке
розпорядження. До храму привозили бригади робітників, щоб ті розібрали будівлю.
Але гуцули втекли з місця нездійсненого злочину…
…На початку 1990 року студитам повернули ключі
від їх храму. Це була подія не лише для самих ченців, а й для Дори загалом.
Вперше за декілька десятків років у храмі правилося — церкві Іллі повернули
належну їй функцію. Реставрацію провели максимально швидко. Звичайно, не все
збереглося тут так, як було в перші роки існування церкви.
...Наше знайомство з храмом закінчувалося…
Питаємо брата Мирона, як потрапити до ще однієї тутешньої дерев’яної церкви —
Михайлівської…
Пам’ятка національного значення
Буквально за кілька хвилин виїжджаємо на
пагорб в колишньому присілку Дори — Кам’янка. Храм розташований по сусідству із
сільським цвинтарем. Отже, перед нами пам’ятка архітектури національного
значення, церква Чуда святого Архистратига Михаїла XVII століття. «Дерев’яна,
хрестова в плані, одноверха. Більший центральний зруб завершений наметовою
банею із заломом біля основи на восьмерику, встановленому на видимому
четверику. Бокові об’єми покриті двосхилими дахами з фронтонами. До бабинця
приєднаний тамбур. Споруда оперезана піддашшям... Належить до гуцульської школи
народної архітектури», — описано в державному реєстрі пам’яток архітектури. Там
же зазначено, що «в 1844 році її перебудував майстер В.Гнишко». Намагаємося
довідатися більше у отця пароха Івана Лейб’юка, що уже чекає на кореспондентів
у середині храму. «Церква завжди була діючою. Але зрозуміло, що в радянський
період тут правили священики московського патріархату. Греко-католики вийшли з
підпілля і повернулися сюди вже за незалежності…
Невідомі різьбярі та
іконописці
Як згодом розповів нам керівник
художньо-реставраційного відділу Національного музею у Львові імені Андрея
Шептицького Володимир Мокрій, церква від початку свого існування суттєво
змінилася. Двісті-триста років тому вона не була помальована ні зовні, ні всередині
і мала природний охристий колір мореної сосни. На початку XX століття
замалювали стики між колодами, а згодом стіни повністю зафарбували і розписали.
У 1950-х роках місцевий художник поновив альфрейні роботи (орнаменти)…
На прохання парафіян реставратори залишили
храмові більш сучасний звичний вигляд (не повертали його до первісного). Втім,
малярство XVIII століття можна побачити на іконостасі — на дияконських та
царських воротах і праворуч, на бічному престолі (сцени з муками святої
Варвари). Та більшість зображень іконостаса (пророчий, апостольський ряди)
належать пензлеві майстра XIX століття. Під цим шаром, щоправда, є й раніші
образи… На стінах церкви теж бачимо ікони XIX століття. Їх автори, на думку
реставраторів, — безумовно іконописець-професіонал з європейською художньою
освітою та його учень, чия манера і фаховий рівень дещо відрізняються від
майстерності учителя. Імена художників наразі залишаються невідомими.
Що ж стосується дещо нетипової назви храму —
не просто архистратига Михаїла, а його Чуда — можна хіба вигадувати версії.
Настоятель церкви утримався від цього, лише вказав на храмовий образ праворуч
на іконостасі та сцену чуда в Колосі на бічному престолі (праворуч від
іконостаса).
Чи можна зайти до церкви, оглянути пам’ятку,
якщо ви опинитесь в Дорі? Отець Іван каже, що знайти його в селі неважко. Він
радо розповідає і про саму будівлю, і про життя місцевого духовенства, і про
просвітницьку роботу (до речі, при церкві працює читальня, діє ансамбль)…
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
