Ця триденна акція, молодіжна
альпініада, є випробуванням для новачків. Адже передбачає сходження на зимову
Говерлу, на схилах якої навіть влітку блудять і бувалі туристи. А винагородою
«чайникам» за сміливість — посвята в альпіністи. «Говерляна» придумана для тих,
хто має мінімальний досвід пересування і життя у горах і прагне більшого.
Натомість досвідченим альпіністам пропонуємо пригадати своє посвячення і
подумки пройти його знову. Тепер з нами.
Напрям. Час. Гроші
У нашій групі було понад три десятки людей
віком від 17 до 57 років. Про це ми дізналися на умовленому місці зборів —
залізничному вокзалі Ворохти. Діставалися сюди з Івано-Франківська приміським
потягом, відомим як «Червона рута». Три з половиною години їзди коштували 6
гривень.
У Ворохті на нас чекав керівник групи,
голова Івано-Франківської обласної федерації альпінізму Василь Завалко. Всі
завантажилися у ГАЗ-66 і ще годину «тряслися» гірською дорогою до спортивної
бази «Заросляк», що біля підніжжя Говерли. (Через два дні поверталися цією ж
машиною, проїзд в обидва напрями обійшовся у 12 гривень з «носа»).
Власне у «Заросляку» й базувалися впродовж
альпініади. За проживання заплатили ще по 18 гривень з особи (у номерах — по
чотири чоловіки, душ і туалет — на поверсі). Харчувалися за власний кошт (їжу
привезли з собою).
Сніг.
Схил. Льодоруб
У перший же день по обіді інструктор, голова
Косівської районної федерації альпінізму Михайло Сапріянчук, оголосив збір
новачків. Повне спорядження (вітрозахисний костюм, взуття типу «вібрам»,
спеціальні гетри-«ліхтарі», рукавиці, сонцезахисні окуляри, маска від вітру)
плюс льодоруб і — шикуйсь на перші уроки.
Спочатку теорія — правила техніки безпеки в
зимових горах та особливості пересування засніженим схилом. Знаєте, що існує
більше 200 видів снігу? Стільки розрізняють ескімоси — в їхньому словнику для
опису снігів зарезервовано 211 слів. Кожне з них означає, приблизно, таке:
«білий-білюсінький-дуже-пухкий-ще-не-розтоплений-сонцем». Отже, лекція тривала
хвилин п’ятнадцять. Практичні заняття — три години. Впріваючи і зосереджено
сопучи, ми боролися зі снігом, з льодорубами і з собою. Опанували, як іти в
групі, як уникати небезпечних ситуацій, як зарубуватися, коли тебе несе, як
виходити на схил та повертатися вниз.
Вже присмерком вирушили від «Заросляка» до
метеостанції, що на горі Пожижевська. Перехід тривав трохи більше години. За
цей час зійшов місяць. Враження цілковито перекреслили втому. Тож вечеря
видалася веселою.
Наступного дня навчання тривало з 11 до 17
години. Знову вийшли на Пожижевську, але іншим шляхом: на хребет, звідти — на
вершину, до метеостанції і вже знайомою дорогою — на базу. Під час походу
відпрацьовували пошук людини під завалами снігу та надання потерпілому першої
допомоги; спуск у парі з організацією страховки за допомогою шнурка та
льодоруба; техніку підйому групи по схилу зі страховкою та ін. За цей час
змінилася погода. Мороз посилився до мінус 15, здійнявся поривчастий вітер — на
зворотному шляху він «забивав» дихання. Вода з джерела біля бази здалася
теплою: ковток за ковтком зігрівала горло.
Увечері сусіди по кімнаті багато годин
поспіль згадували різні часи і події та розповідали правдиві «страшилки».
Психологічно ми готувалися до сходження на Говерлу.
Вітер. Вершина. Вітер
Вранці приїхали гаранти безпеки — збірний
загін рятувальників. В їхньому супроводі під наглядом інструктора та керівника
експедиції група вийшла на сходження. Перевірили спорядження, порахували
кількість «голів». Рушили через ліс на схил. Ще раз зробили перекличку. І —
догори, один за одним змійкою, як учили.
Сніг — зовсім інакший, аніж на Пожижевській.
Там крок вліво, крок вправо зі стежки — і ти застрягаєш по шию в заметах. Тут
сніг спресований, вистуджений і висушений вітром. Ішли промаркованим палицями
шляхом, піднімалися сходинками, вирубаними у крижаній тверді. Дві години сорок
хвилин — і ми понад Карпатами, на говерлянському тім’ї.
На вершині — мінус 20 °С. Лютує крижаний
вітер, не дає налити з термоса в горня чаю — розбризкує краплі так, що лише
деякі потрапляють в посудину. На бровах, на віях, у декого — на вусах і на
бороді наростають іній і бурульки. Рукавиці, які ми зняли, вже не розігнути —
заледве простромляємо в них руки. Ще одне зусилля — фото на пам’ять: стали
плечем до плеча, до сонця і вітру спиною, на раз-два-три повернулися,
відчайдушне «чі-і-і-із». І — негайно вниз.
Спуск (на п’ятках, сходинками) зайняв удвічі
менше часу. На межі лісу ми зупинилися і відсапалися. Всі «голови» на місці,
травмованих немає. Похід вдався.
Тунель. Присяга. Поцілунок
Останнє випробування чекало на узліссі.
«Направо підеш — альпіністом станеш, наліво підеш — життя на дивані просидиш»,
— закликала табличка на роздоріжжі. Праворуч кроком руш! І раптом — «у-у-у!»,
«а-а-а!», — завили кучугури обабіч стежки й посунули на нас. Ми — під міст
через Прут. Зверху — рукотворна «лавина». «Я володар цих гір, Говерля-я-ян…», —
заводила якась химера і заганяла всіх без винятку в сніговий тунель. Ним можна
було лише повзти. Ще по порції снігу на кожну голову і — в «почесний коридор» з
лижних палок. «Навкарачки!» — командує «володар гір», видимо тішачись зі своєї
ролі.
На схилі перед базою за час нашого сходження
з’явилася снігова фортеця. До її воріт була прокладена льодяна доріжка і ще
один тунель. Тут новачки і приймали присягу. Цілком серйозно обіцяли не їсти
жовтий сніг, не пити воду вище того місця, де інструктор шкарпетки пере, і ще
багато схожого. Після цього разом із собі подібними видряпалися на слизький
схил і заштовхали себе в тунель. Кожній голові, яка з’являлася звідти,
підносили льодоруб на поцілунок і прибивали на чоло печатку альпіністського
клубу «брильянтовим зеленим». Напучували відтепер справжніх альпіністів ложкою
«вогняної води».
Пізніше всі учасники акції отримали значки
на згадку про підкорення зимової Говерли. Насправді шматочок холодного металу
із написом «Говерляна» означав багато більше — знання, досвід, братерство.
Василь
Завалко, керівник Івано-Франківської обласної федерації
альпінізму:
— Молодіжна зимова альпініада в Карпатах
проводиться щороку. Народилася «Говерляна» в 1963 році з легкої руки Ярослава
Куруса, одного із засновників франківського альпклубу. Спочатку була місцевою
акцією, тепер — всеукраїнська. Традиційно проводиться в кінці січня — на
початку лютого. Участь у «Говерляні» беруть виключно організовані групи під
керівництвом досвідчених альпіністів та інструкторів, у супроводі
рятувальників. Торік на Говерлу разом з франківчанами піднімалися кияни,
харків’яни, одесити.
Окрім альпіністів-початківців та туристів
(вони можуть приєднатися до групи на етапі навчання), на «Говерляну» ходять і
розрядники. Вони займаються окремо від новачків, за іншою програмою. А також
готують для кандидатів шлях на Говерлу (маркують маршрут, прорубують сходинки)
і влаштовують обряд посвячення. Церемонія має традиційні елементи, які
передаються з покоління в покоління: подолання перешкод, перевдягання на
персонажів місцевих легенд, присяга. Але загалом це — імпровізація, забава, яка
передбачає добрячу порцію жартів і гумору.
Юлія
Вегерінська, студентка, член альпклубу «Карпати»:
— «Говерляна» — це був мій перший вихід у
гори. Все було вперше — і дорога, і база, і сніг по пояс, і практичні заняття.
Я дуже хвилювалася, бо фізично не була підготовлена до сходження. А ще майже
нікого не знала. Думала, що буду плентатися одна десь позаду. Дуже тяжко
перебула адаптацію і перший день навчання. То мене не слухався льодоруб, то
грузла в снігу на схилі. В кінці вже геть вибилася з сил. Другий день теж був
нелегким, тому з острахом чекала підкорення Говерли. А потім сама не помітила,
як вийшла на вершину.
Альпініада залишила найкращі враження ще й
тому, що нас, новачків, навчали і супроводжували люди, які одразу стали нашими
добрими друзями. Тепер я регулярно ходжу в гори. Цього року знову приїду на
«Говерляну»!
Мирослав
Кушніренко, фотокореспондент журналу «Карпати. Туризм.
Відпочинок»:
— Взимку на Говерлу я, «чайник», ішов
уперше. Найбільшою проблемою була психологічна криза під час сходження. Страх,
що не подолаю шлях до вершини, в якийсь момент став суто фізіологічним:
тремтіли коліна, стукотіло серце, гупало в скронях, бракувало повітря.
Здавалося, зараз впаду. Було два шляхи: вперед, на гору, чи назад, на базу. Під
час занять засвоїв основні правила: якщо вийшов з табору — не маєш бути тягарем
для інших, мусиш іти, інакше вся група припиняє сходження. Самовільно
відриватися і повертатись категорично не можна. Довелося опановувати себе. Я
зупинився і, глибоко дихаючи, кілька хвилин «медитував». Як тільки заспокоївся,
повернулося добре самопочуття. На Говерлу після цього, можна сказати, просто
вибіг.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
;){kind=link}
;){kind=link}
;){kind=link}
;){kind=link}
;){kind=link}
