П’ятниця
24-03-29
06:41

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Останні дощі у Яремче









Останні дощі у Яремче

Дерев’яна стрілка була останньою міткою на нашому шляху. Але перш, ніж ми остаточно зрозуміли, що заблукали, було пройдено чимало шляху і, до того ж угору, тому повертатися до неї нікому не хотілося. Вибирати напрям руху було зовсім неважко – якщо не назад, то тільки вперед, бо після стрілки ми не бачили жодної нормальної розвилки. Гірше складалися справи з визначенням нашого місця знаходження. Річ у тому, що ліс усюди однаковий, а мереживо доріг на карті не завжди відповідало дійсності.

Гірськими вершинами: Карпати 2005 - 2

Ми, здається, заблукали…

 Крім того, за високими кронами дерев ми не могли бачити гір. Здавалося, що піднімемося дорогою на пагорб і звідти все побачимо. Але підйом змінювався підйомом чи, у кращому разі, рівною дорогою, а спуску все не було.

Інколи виходили на галявини. Бачили схили інших гір, але це нічого не давало. Кілька разів вітер приганяв хмари і ми йшли, ніби у тумані. Як у мультфільмі з їжачком.

-                    Нічого не розумію! – хвилювався Діма, - За часом ми вже давно мали не те, що почати спускатися, а дійти до річки.

Річка Зелениця – наша мета – була такою ж примарно, як і розуміння того, де ми знаходимося. А дорога все йшла вгору. І здавалося, що це ніколи не скінчиться.

Жуючи цукерку на одному з привалів на більш-менш рівному місці, Андрій, навіть, сказав:

-                    Посперечаюся на підзатильник, що за тим поворотом на нас чекатиме ще один підйом.

Ми промовчали, а Андрій виявився правим. Але на нашу велику радість прогнозований підйом став останнім. Це стало зрозумілим, коли після рівної ділянки пішов невеликий спуск, а недуже далеко попереду показався лисий пагорб з вагончиками. Ми ніби на крилах вилетіли з лісу і опинилися на гребені хребта. Тільки тепер побачили майже всі навколишні гори і те, що підійматися далі нікуди.

 

 

Вперше за довгий час у нас з’явився промінь надії. Я звірив карту з місцевістю і зупинився на кількох варіантах того, де ми знаходимося. Щоправда, обидва були сумнівними, але не хотілося вірити, що ми відхилилися від маршруту ще більше.

Тим часом Андрій знайшов місце для зйомки і ми сфотографувалися на фоні гір, між яких підіймалися клапті вологи, що пізніше з’єднаються у хмари. А над усім цим сяяло вечірнє сонце.

Вид з Синячки

Зважаючи на досить пізній час, ми попрямували у сторону будиночків. Серед них ми нікого не найшли, але дорогою зустріли чоловіків, які вказали нам дорогу. Шлях йшов донизу. Вздовж нього тягнулася лінія електропередач, але з обірваними дротами. Обабіч зустрічалися нафтові вишки, але вони не працювали.

 

 

Досить швидко дорога вивела нас на галявину з ще кількома вагончиками. З одного з них вийшов чоловік і ми запитали його, куди йти, бо тут шлях розгалужувався. Побачивши у моїх руках карту, він запропонував:

-         Дайте, я вам на карті покажу.

Я дав йому п’ятсотметрівку. Покрутивши її, він спробував щось знайти, а потім сказав:

- Карта гарна, але вона ні до чого.

Тоді до його рук потрапила кілометрівка і, схоже, справила краще враження.

- Ви були біля Синячки, - показав він пальцем на гору, біля якої ми вийшли на гребінь хребта. – А тепер вам треба йти цією дорогою до самого низу, а там дійдете до колишнього туристичного притулку.

Він провів нас до потрібного спуску і на прощання порадив:

- Але по темному не ходіть, бо гори не жартують. Тоді вам і карта не допоможе.

Нафтові розробки

Спуск був стрімким, але з надійним орієнтиром – ЛЕП. Крім того, з розмитого ґрунту раз-по-раз визирали труби, по яким перекачували нафту.

Нарешті ми спустилися до річки і вийшли на більш-менш нормальну дорогу. Сумніви зникли – це саме та річка і саме та дорога, які нам потрібні. Отже чоловік був правий. Але спочатку, коли він крутив карту, мені не вірилося, що він не помиляється – таким значним було відхилення від маршруту. До того ж, у його голосі відчувався хміль і Андрій, навіть, зробив припущення, що тут видобувають не нафту, а самогон.

 

Останні дощі

 Вийшовши на гарно виїжджену дорогу, ми почали підійматися нею вздовж річки у пошуках місця для ночівлі. Битий шлях дозволяв розвивати велику швидкість, тому менш, ніж за годину ми пройшли чимало і зупинилися на ніч.

У цьому місці зливалися дві гірські річки: Зелениця і Зубринка. Раніше біля місця їхнього з’єднання містився автомобільний міст, але нині про його існування свідчила лише поросла травою дорога, що, доходячи до річки, вертикально обривалася донизу. Тепер же машини долали річку вбрід трохи нижче по течії, поруч зі змитою металевою конструкцією колишнього мосту.

Поки Андрій стояв з рюкзаками, я з Дімою пішов на пошуки площадки під табір. Хоча поруч знаходилася велика галявина, ми не змогли знайти на ній жодного незаболоченого місця. Лише на краю старої дороги виявилося рівно і сухо, хоча й не дуже широко.

 

 

Тут колись був міст

Ми перенесли речі і в останні хвилини, коли було ще не дуже темно, почали займатися табірними справами. Традиційно, Андрій почав розводити вогонь, Діма спускався по воду, а я заходився ставити палатку. Місця для неї вистачило якраз впритул. Вона стала впоперек дороги, майже на самому краю прірви, зробившись чудовим звуковим бар’єром для шуму бурхливих вод ріки.

 Вироблені у попередніх походах навики дозволили нам навіть у темряві виконати все, як слід. За весь вечір небо проронило лише декілька краплин дощу, що теж не могло не радувати.

Перший день закінчився без пригод.

 

10 липня 2005 року, неділя

Першим прокинувся Дмитро. Коли я розплющив очі, його вже не було в наметі. Вилізши назовні, побачив його біля річки. Він мив посуд і набирав воду. Я, тим часом, заходився рубати гілки для майбутнього вогню. Ніщо так не зігріває у ранковий холод, як фізична праця.

Закінчивши з цим, схопив фотоапарат і вирішив дослідити околиці у пошуках чогось цікавого. На галявині, як і вчора, стояли безлюдні вантажівка і трактор. Поруч пасся кінь, а біля нього лежало маленьке лошатко. От і фото: представники місцевого тваринного світу на фоні смерекових гір, з яких підіймаються клапті ранкової вологи.

Коники

Поблукавши ще трохи, я на п’ятдесят метрів вище за течією знайшов протоптану стежку, що спускалася до рівної площадки майже біля самої води. Якби ми прийшли на місце ночівлі хоча би на півгодини раніше, то обов’язково б знайшли цю місцину і вибрали саме її. Вона була затишніша, більша і зручніша.

Звідси я вийшов на гальковий острів посеред річки. Нижче за течією береги були закуті у вертикальні скелі. На краю однієї з них я помітив і наш намет.

Сніданок ще готувався, тому я вирішив перевірити «самогонну» теорію Андрія. Остання група нафтових насосів знаходилася за півтора кілометра нижче по течії. Згадавши Львів, я за кілька хвилин опинився біля них. Вони працювали! Масивні маховики опускалися і підіймалися, крутилися коліщатка і на галявині панував робочий шум. А ще вчора ввечері ми бачили її без жодної ознаки життя. Напевно, вони також мають свої перерви.

Коли макарони зварилися і були розсипані по мискам, почало накрапати. Мимоволі згадався вчорашній жах. Але дощ не поспішав посилюватися, що лише прискорило ранкові збори.

 

 

Річка Зелениця

Річку переходили біля металевої конструкції. Певно, вона опинилася тут давно і добрі люди, доклавши трохи колод і каміння, зробили можливою переправу без мокрих ніг. Це був єдиний зруйнований міст на цьому шляху, тому далі ми пішли без пригод.

Небо було одноманітним, затягнутим хмарами і з нього йшов монотонний дощ, без спаду і посилення. Кілька разів зустрічали пішоходів – місцевих жителів. А коли ще сиділи в таборі, то бачили, я переїжджала вбрід місцева маршрутка – вантажівка «Урал» з відкритим кузовом повним людей.

Скоро побачили ще одну туристичну стоянку. Вона була заповнена наметами і люди, що визирали з них, схоже, не збиралися йти під дощем.

Незабаром ввійшли до природного заповідника «Горгани», про що сповіщало декілька стендів край дороги. Місця були настільки красивими, що ми не раз зупинялися, щоб сфотографуватися.

Аж ось настав край «солодкому» життю - після чергової переправи ми мали повернути направо і розпочати підйом. Швидкість одразу впала. І дощ не вщухав. На початку шляху нам зустрівся один з місцевих мешканців, який підтвердив правильність маршруту, але застеріг:

- Там нагорі мокре каміння. Але ви хлопці енергійні – пройдете.

Підіймаючись лісовою стежкою, зустріли ще одну невелику групу. Вони були теж мандрівниками, але без рюкзаків і спускалися нам назустріч. Коли ми порівнялися і привіталися, я запитав:

-         Як там, нагорі?

-         Красиво! Дуже гарно!

-         А дощ там є?

-         Є. Все там є.

Невесела перспектива – дертися мокрим камінням під дощем. Але сподіватимемося на краще.

Поступово підійматися стало легше. Дощ почав давати збої. Незабаром ліс порідшав і позаду стало видно навколишні гори. Скориставшись відсутністю дощу, зробили привал. Вид гір навколо заспокоював і напував силами на підйом.

Не зраджуючи традиції, дощ розпочався знову через п’ять хвилин після початку привалу. Ми надягли рюкзаки і попхалися далі. Поступово кут підйому став зменшуватися. Непомітно дощ закінчився. Тоді ми ще не знали, що це закінчився останній дощ у нашому поході.










[10-10-31][Все для туристів]
Миколая? (0)

[09-07-30][Відпочинок і поради]
Альпи - добре, а Карпати - краще! (0)
[09-08-22][Відпочинок за кордоном.]
Перу: Мочика або що було до інків? (0)
[09-07-30][Відпочинок і поради]
Гірськолижний курорт «Славськоє» (0)