Четвер
24-03-28
13:30

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

1.4. Соціально-господарські аспекти розвитку Гуцульщини









1.4. Соціально-господарські аспекти розвитку Гуцульщини

Сліди найдавнішого перебування первісної людини в Закарпатті відносяться до давнього кам'яного віку палеоліту близько мільйона 12-10 тисяч років до нашої ери. Сприятливі кліматичні умови, багатство фауни і флори, багаті корисні копалини значною мірою пояснюють ранню появу людини, а в подальшому досить швидке зростання населення. Українські Карпати багаті на ліс, сіль, залізну руду, кольорові метали й інші високоякісні породи, які мали в минулому і мають сьогодні широке народногосподарське застосування.
З кінця XIV на початку XV століття спостерігаємо тенденцію поширення землеробства і скотарства за рахунок зменшення лісів і освоєння нових земель в передгірній і частково гірській зоні, подекуди проводилися меліоративні роботи.
Незважаючи на це, важливу роль в економіці краю у другій половині ХІП-ХУ ст.ст. починає набувати лісівництво. Карпатська Русь була багата на ліси, особливо цінних порід дуба, бука, ялиці, смереки. Лісами були зайняті не тільки гори, а й значна частина низини Притисянщини всього понад 75% території (для порівняння, за даними 1996 р., лісистість Закарпатської області досягає 40 відсотків). У XIII-XV ст. площа лісів поступово скорочується: ліси вирубували і розширювали площі під орні землі. Лісівництво на той час ще не стало самостійною галуззю господарювання. Кожен землевласник (феодал), володіючи лісами, використовував їх з метою розширення тваринництва, відгодівлі свиней, кіз, частково рогатої худоби, а також для полювання, збирання меду та різних дикорослих плодів. Лише з кінця XV ст. почалися часткові розробки деревини. Сільські    ремісники тесали колоди, пиляли дошки, виготовляли клепку, ґонт, випалювали вугілля, добували смолу, поташ тощо. Більшість продукції лісових промислів феодали збували на місцевих ринках, а частину вивозили в Угорщину, а також сусідні Словаччину, Галичину, Трансільванію.
Ліси були багаті на звірину лосів, турів, оленів, ведмедів, лисиць, вовків, куниць, диких вепрів та інших тварин. Водилось тут і багато птахів. Це сприяло поширенню в ХІІІ-ХV ст. мисливства.
Якщо для феодалів полювання було предметом розваг для цього у Карпати приїжджали феодали з глибинних районів Угорщини і навіть сам король, то для селян воно було джерелом поповнення скромних продовольчих ресурсів та одягу.
Спочатку, в ХІІ-ХІІІ століттях, полювання було вільним, пізніше феодали запровадили обмеження. За право полювати селяни платили феодалам податки. Привілеями користувалися сокільники, які жили в окремих оселях і сприяли феодалам у виловлюванні диких звірів і птахів. З кінця XV ст. феодали позбавили селян права на полювання, залишаючи ці привілеї в своїх руках.
Характерним для феодального землеволодіння в ХVІ-ХVІІ ст. є не тільки розширення землеробства, а й створення мануфактур. Найчастіше в маєтках феодалів створювались ґуральні, лісопильні, ткацькі майстерні тощо. В таких населених пунктах, як Вишково, Крива, Буштино, Бичків, діяли мануфактури з обробки дерева і заліза, Косівська поляна, Бутфалва мануфактури доменного і ливарного виробництва, Ясіня, Усть-Чорна, Бичківлісопильні і т.п.
Аналіз джерел літератури свідчить, що мануфактурне виробництво в ХVІ-ХVІІ ст. мало феодальний характер. Паростки капіталістичних відносин в них ледь-ледь позначалися.
Активізація господарської діяльності сприяла зростанню народонаселення. Крім деякого природного приросту, особливо в XVI ст., коли дещо спала хвиля міжусобних війн та набігів турків, на цей час припадає хвиля колонізації. Після поразки під Могачем у 1526 р. і утвердження турецького гніту з Угорщини разом з феодалами переселялось багато угорських селян, які осідали в південних районах    Закарпаття.
У середині та в другій половині XVI ст. сюди, як і в Словаччину і Трансільванію, переселилося чимало німців (ремісників і селян), які побоювались переслідувань у часи реформації та селянської війни 1524-1525рр. Німецьке населення розселялось невеликими групами по всій території Закарпаття, але найбільше його осідало в районах розвитку лісових промислів.
Основну масу колоністів становило галицьке населення, яке втечею рятувалось від гніту польських магнатів і шляхти, а також від окатоличення після затвердження унії у 1596 році. Галицька колонізація охопила широкі простори від верхів'я Тиси до Попраду.
Окремі етнічні групи населення займали певні території Закарпаття. Зокрема, лемки осідали переважно в Ужанському і частково у Береському комітатах, бойки займали східні райони Ужанського, .більшість Береського і частину Угочанського комітатів. Гуцули заселяли басейн Верхньої Тиси, низини річок Тересви, Тереблі, Річки.
Лише в 1639 р. з галицьких сіл через польсько-угорський кордон Закарпаття перейшло понад 200 сімей. Із Яремчі переселились в села Богдан, Бичків Яремчуки, з Молдавії в Ясіня, Рахів, Солотвино прибули Молдавчуки, а Стенчуки, які осіли в Квасах, прибули навіть з Дону.
Колоністи, як і раніше, одержували пільги: на шість років звільнення від податків, поборів; право переходу тощо. Після закінчення цих пільг вони поповнювали ряди закріпачених.
На мануфактурах селяни виготовляли вози, бочки, мотузи, свічки, різні види полотна, скло, зрідка папір, селітру, смолу, поташ, видобували сіль, залізну руду та інші корисні копалини.
Важкі повинності, як і податки та побори, розорювали селянство. Селянин змушений був відбувати близько десяти видів феодальних повинностей і поборів і сплачувати близько п'яти видів податків.
В умовах розвитку товарно-грошових відносин на селі з'явилась нова категорія селян жемери, які не мали ні наділу, ні тяглової худоби. В кінці XVII ст. жемери становили близько 75-80% жителів осель. Це був найбідніший прошарок сільського населення, що найбільше терпів від     феодально-кріпосницького гніту. За клаптик землі, на якому стояла бідненька хата, жемер змушений був працю-вати 51 день на панських ланах.
Влада феодалів над селянами настільки зросла, що господарські двори навіть визначали форму одягу для бідарів. У 1606 році вла-сті видали розпорядження, згідно з яким зазначалось, що селяни і селянки не можуть носити одяг з дорогих тканин. Невіддільною ознакою селянина, говорилось далі в розпорядженні, є постоли, а тому всі повинні ходити саме в постолах, а не в гарних черевиках. Якщо хтось порушить це розпорядження, то платитиме штраф. Власті Марамороського комітату (теперішні Рахівський, Тячівський, Хустський райони, а частина населених пунктів входить до складу інших держав) навіть видали розпорядження, за яким штрафували селян за порушення визначеної форми одягу. В розпорядженні зазначалось: «Селянки з комітату Мараморош не можуть ходити в одязі з дорогого полотна і взувати модні чоботи».
Отже, селянин терпів від феодального гніту, податків, від безправ'я та ще його й штрафували за порушення визначених форм одягу та взуття. Це свідчення глибокої безправності селянина-кріпака.
У ХУІ-ХУІІ ст. набули подальшого розвитку лісові промисли, хоч товарної продукції вони давали небагато. Вирубування лісів, що належали як державі, так і феодалам, проводилось і з промисловою метою, і для поширення посівних площ. Найбільш інтенсивно експ-луатувались ліси, які належали привілейованим містам Мараморощини. Вже на початку XVII ст. і держава, і феодали видали розпорядження про охорону лісів, особливо дубових і букових, розташованих поблизу міст чи великих осель. Так, у 1631 році заборонялось вирубувати ліси навколо сіл Горяни, Невицьке, Кам'яниця, Коритняни та ін. На Мараморощині обмежували вирубування смереки для плотів, на яких сплавляли сіль. Держава і феодали вимагали сплавляти сіль на човнах, а не знищувати для цього цінну деревину.
Найбільше лісу використовувалось для будівництва палаців, сільських хат, церков, мостів, перебудови фортець, а   на Мараморощині для виготовлення знарядь праці солекопів. Із дуба виготовляли цебри, човни, бочки, а смерека йшла на плоти.
Для розпилювання лісу широко починають використовуватись водяні млини. Лісопильні були створені не лише в кожній домінії, в господарствах великих феодалів, а й подеколи в маєтках немешів (багатих господарників). Ринкового збуту продукції лісів у складних умовах ХVІ-ХVІІ ст. практично не було. Більшість виробленої продукції дошки, колоди, драниця, дерев'яне вугілля, дьоготь, поташ, смола йшла для власних потреб. Лише незначну частину мате-ріалів і продукції лісових промислів відправлялось на зовнішній ри-нок, особливо на Балкани і в Туреччину.
Селяни-кріпаки і волоські пастухи розвідали ряд нових мінеральних джерел-криниць. Поблизу джерел закладали в землю великі бочки, наповнювали їх мінеральною водою, в яку кидали розжарене каміння. У нагрітій таким чином воді люди купались годинами. Біля окремих джерел ремісники видобували «ванни» в скелях.
Метод підігріву води був такий же. Лише навколо окремих монастирів чи в маєтках феодалів споруджувались спеціальні будови, у яких встановлювались ванни. Воду підігрівали тут у спеціальних казанах, виготовлених на мануфактурах Закарпаття. На Мараморощині (від Ясеня аж до Хуста) були розвідані найбільші джерела цілющої води. Слава про мінеральні води, які повертали людям здоров'я, ширилась далеко за межі Закарпаття.
Розвиток ремесел, ширше використання природних ресурсів сприяли певним зрушенням у торгівлі. Незважаючи на міжусобні війни, турецькі походи, в ХVІ-ХVІІ ст. зросла роль тижневих торгів чи ярмарків, дозвіл на які давав король чи феодал. Регулярними стали ярмарки в містах Мараморощини. Зріс товарооборот ярмарків, поглибилась їх спеціалізація. Ярмарки ХVІ-ХVІІ ст. спеціалізувались на продажу худоби: телят і яловиць, дійних корів, овець, волів, зерна, вина, продукції садівництва тощо. В Мараморощині почались так звані«дівочі ярмарки», коли сходилась молодь с батьками, вдо-виці та вдівці з метою знайомства та одруження.
Якщо у ХІV-ХV ст.      торгівля проводилась під відкритим небом, то з кінця XVI ст., особливо у XVII ст., почали будуватись спеціальні приміщенняспочатку дерев'яні, а потім кам'яні. З кінця XVII ст. з Польщі почали переселятись в Закарпаття і євреї, які прибира-ли до своїх рук як ремесла, так і торгівлю.
Згадки про перебування козаків у Закарпатті, їх спілкування з населенням, допомогу в антифеодальній і національно-визвольній боротьбі знайшли відображення не тільки в архівних документах та в інших історичних джерелах, айв усній народній творчості як вияв любові до запорожців, доказ їх впливу на розвиток боротьби трудя-щих Закарпаття. Зокрема, на Рахівщині набув поширення переказ «Донський козак у Квасах», у якому розповідається про переселен-ня козаків з Дону на Рахівщину.
Значного поширення набула в Закарпатті професія плотарів (бокорашів). Сотні плотів і десятки тисяч пудів солі сплавляли щороку плотарі по річках Тересва, Теребля, Тиса в низинні райони Закарпаття та в Угорщину. Рахівський та ясінянський ліс йшов навіть на будівництво кораблів.
Деревина широко використовується в будівельній справі. Зокрема, православні храми будували найчастіше з дерева. Причому значна кількість храмів та окремі монастирі це не просто дерев'яні будови, а складні в архітектурному плані, чудові за технікою виконання і художнім оформленням. Якщо для зведення чи перебудови кам'яних споруд замків, великих палаців феодали запрошували іноземних спеціалістів (архітекторів і навіть майстрів-будівників), то дерев'яні споруди зводили майстри з Карпатської України українці, угорці, словаки. В них втілено працю і розум талановитих теслів, різьбярів по дереву, майстрів-декораторів, живописців. Дерев'яні церкви і монастирі Українських Карпат є втіленням народного генію.
У ХVІІ-ХVІІІ ст. народні майстри краю творчо сприйняли досягнення стилю бароко і трансформували бойківську основу, поєднавши її з живописністю барокових кам'яних церков. Вони переорієнтували і загальну композицію будов, зробивши їх домінантою вежу-дзвіницю барокових форм. В результаті виник тип   дерев'яного храму, що одержав пізніше назву лемківського (церкви в с.Шелестово, Медведівці Мукачівського району, с.Плоске Свалявського району, с.Капора Воловецького району). На жаль, більшість церков цього типу вивезено із Закарпаття (вони зберігаються в Києві, Пра-зі, Новій Паці в Північній Моравії та ін.), залишилась тільки Шелестівська (1777 р.), перевезена в Ужгород.
Найдавніші дерев'яні храми, звичайно, не збереглись. До нас дійшли тільки культові споруди XV ст., та й ті неодноразово перебудовані. Серед них можна назвати храми у селах Колодне Тячівського району, Середнє Водяне Рахівського району та ін. Найдавні-шою справедливо вважається церква у с.Колодне.
Як ми вже відзначали, у східній частині краю під впливом традицій східного культового будівництва (Прикарпатської Гуцульщи-ни) споруджувались церкви гуцульського стилю. Найкращі з них в селах Ясіня і Лазенщина Рахівського району.
Мистецтво народу яскраво проступає в одязі жіночих і чоловічих вишиваних блузах і сорочках, киптариках, кольорових поясах, хустках тощо. Найяскравіший народний одяг виготовляли на Верховині, де утворились своєрідні центри вишивання з відтінками та переважанням гуцульської культури Ясіня, Кобилецька Поляна, Усть-Чорна, Дубове, поширювались вироби ткацького ремесла рушники, килими, кімнатні домоткані доріжки і т.п.
У першій половині XIX ст. продовжували розвиватися мануфактури в одній з головних галузей економіки краю лісовій промисловості. Цьому сприяла наявність достатньої кількості дешевої робочої сили в особі селян-кріпаків, використання гірських річок як джерела енергії та зростання попиту на деревину як на місцевих ринках (у зв'язку з розвитком будівництва у селах і містах, початком виробництва барж для транспортування солі), так і можливість збувати її на ринках Балканських країн. Лісові багатства, а значить, і споруджені тут мануфактури, поділялись на державні, ерарні і приватні (поміщицькі, монастирські). Державі належало 60 відсотків лісових багатств, найбільші з них на території Марамороського, а частково Березького та Ужанського комітатів.
Створювались нові мануфактури,     переважно водяні тартаки, де виготовляли різну продукцію для будівництва барж та спорудження військових об'єктів. Приватновласницькі мануфактури виготовляли деревину для потреб внутрішнього і частково зовнішнього ринків. Кількість деревообробних мануфактур (державних і поміщицьких) протягом першої половини XIX ст. майже подвоїлась і на кінець 40-х років досягла двохсот, що свідчить про досить інтенсивний розвиток лісопереробної мануфактури. Для порівняння нагадаємо, що на всій території Галичини, де лісових масивів було також немало, у 1837 році налічувалось лише 222 тартаки.
Найбільше нових тартаків виникало на річках Мараморощини, які виготовляли деревину для будівництва барж і човнів, на річці Шупурці, Білому потоці, Косівській річці, Чорній і Білій Тисі, на річках Теребля і Тересва. Центрами переробки деревини були Ясіня, Рахів, Тересва, Бичків, Буштино, Апша, Дубове, Брустури, Косівська поляна, Луги тощо. На тартаках виготовляли дошки, стропила, бочки, клинки, дранки, а також вікна, двері та інші вироби, необхідні для будівництва, а згодом шпали для залізниць і фанеру. На підприємствах почали встановлювати вдосконалені пили, які виготовляли на Шелестівському і Тур'є-Реметівському заводах, а машини для виготовлення фанери завозились з Австрії та Чехії. На основі ширшого використання енергії річок (будувались удосконалені відвідні канали, ставились значно більші водяні колеса) і застосування нової техніки у 40-х роках виникали перші механі-зовані лісопильні. Старі, патріархальні методи обробки деревини, що спирались на ручну працю селян-кріпаків, поступово відступали, а натомість приходила, хоч і примітивна, але техніка. Усе це дозволило значно збільшити кількість виробів і урізноманітнити та поліпшити якість виготовлюваної продукції. Ліс рубали не лише в низинних районах, а й сягали верхів'я Чорної та Білої Тиси (с.Ясіня, Лазенщина, Усть-Чорна) і навіть Синевира. Експлуатація лісів часом набирала хижацького характеру. Особливо багато цін-ної деревини йшло на будівництво плотів, на спорудження барж і човнів. Частину лісу сплавлялись кругляком і      збували на ринках Угорщини і на Балканах.
Внаслідок революції 1848-1849 рр. і скасування кріпосного права відкрився певний простір для розвитку продуктивних сил. Пов'язані з революцією зміни соціально-економічної структури суспільства та його політичного і культурного життя знаменували собою перетворення його в капіталістичне суспільство, з усіма властивими йому суперечностями.
Із розвитком капіталістичних відносин в другій половині XIX на початку XX ст. відбулись певні зміни в стані і складі населення краю. За даними австрійського перепису населення від 1857 р. (31 жовтня), в Ужанському, Березькому, Угочанському і Марамороському комітатах проживало 330 тис. чоловік, у тому числі 230 тис. українців (русинів). Значна частина української людності прожива-ла в Спішському, Шаришському і Земплінському комітатах (сучасна Словацька Республіка).
Динаміка чисельності населення в Марамороському комітаті у другій половині XIX на початку XX ст. характеризується такими показниками25: 1869р. 220506, 1880р. 227436, 1890р. 268281, 1900 р. 308790 і 1910р.357705 чоловік [53,38].
Як видно з наведених даних, за вказаний період чисельність населення зростала, що можна пояснити міграційними процесами, а також зростанням лісопромислового виробництва.
Густота населення краю була порівняно невеликою і становила в 1900 р. 41,5 чол. на кв.км. У низинних районах вона доходила до 80 чол., а в гірських не перевищувала 30-32 чол. на кв.км.
Етнічна структура населення (національність визначалась на підставі рідної мови та релігії) на початку XX ст. в Марамороському комітаті була такою: українці 170964, угорці 29205, євреї 65684 (до речі, у 2-4 рази більше порівняно із іншими комітатами), румуни 84510, словаки 503 (найменше порівняно із іншими ко-мітатами), німці 6142, інші національності 687.
При цьому слід зауважити, що австро-угорські статистики здійснювали облік населення за розмовною мовою. Тому, як правило, багато українців, євреїв, словаків та німців зараховувались до     угорців.
В етнічному відношенні українське населення краю межувало з чотирма націями: румунами, угорцями, словаками і поляками. На Закарпатті межа суцільної української етнічної території була одночасно українсько-румунською межею і проходила майже прямою лінією від Великого Бичкова до Севлюша (Виноградів). А вже звідси розпочиналась українсько-угорська етнічна межа, яка на південь від Ужгорода з'єднувалась українсько-угорська етнічна межа, яка на пів-день від Ужгорода з'єднувалась з українсько-словацькою межею. Остання повертала різко на північ до словацького містечка Сніна (Земплінський комітат), у північно-західну частину Ужанського комітату вклинювався невеликий польський етнічний півострів.
Наперекір підступній денаціоналізаторській політиці правлячих кіл населення краю залишилось складовою частиною етнічної території українського народу.
В другій половині XIX на початку XX ст.ст., серед наявних галузей промисловості порівняно швидко розвивалась лісозаготівельна та деревообробна. Це було зумовлено великою кількістю лісів, які займали більше половини всієї території краю. Ліси були пере-важно власністю казни та великих магнатів.
У другій половині XIX на початку XX ст. зростає будівництво дрібних, середніх і великих деревообробних підприємств.
Проникнення іноземного капіталу в економіку краю з особливою силою позначилось на лісохімічній промисловості. З участю авс-трійського, угорського і французького капіталів фірмою «Клотільда» у Великому Бичкові в 1868 р. був заснований перший не тільки на Закарпатті, а й в Угорщині хімічний завод сухої дистиляції деревини [36].
Зміни в розвитку загальногосподарського і промислового виробництва викликали нові зміни на транспорті, який є базою налагодження товарообміну між різними галузями матеріального виробництва. До 60-х років XIX ст. основними видами транспорту були гужовий та річковий. Але розвиток капіталізму, торгівлі, зростання внутрішнього ринку, а також стратегічні інтереси Австро-Угорської держави зумовлювали гостру потребу в створенні нового, механізованого транспорту, який забезпечив би постійний зв'язок між різними регіонами імперії, швидке й регулярне перевезення великих мас вантажів та людей [59,60].
Перша залізниця на Закарпатті була прокладена між    Чопом і Ужгородом у 1872 р., протягом 60-70-х рр. були побудовані ще три залізниці. У 1894 р. завершено будівництво залізниці Мараморош-Сігет-Рахів-Ясіня, що сприяло встановленню залізничного зв'язку Закарпатської Гуцульщини з Галичиною через Яблуницький перевал. В середньому по краю на 100 кв. км площі припадало 5,1 км і на 100 тис. населення 87,5 км залізничних шляхів.
Одночасно з прокладанням залізниць зростало будівництво шосейних шляхів, поліпшувався стан ґрунтових. Шосейні шляхи будувались за рахунок казни і місцевих бюджетних асигнувань, тому вони поділялись на державні, комітатські і сільські. В кінці XIX ст. протяжність державних шосейних шляхів на Закарпатті становила 726 км, комітатських шляхів 1100 км і сільських 1287 км.
Швидкі темпи будівництва шосейних шляхів в кінці XIX на початку XX ст. були підпорядковані не економічним інтересам краю і його населення, а переважно військовим потребам. Незважаючи на те, якими мотивами керувався уряд, здійснюючи будівництво залізничних і шосейних шляхів, вони з'єднували край з єдиним, внутрішнім ринком країни, сприяли розвиткові культури та економіки. Боротьба за соціально-економічне визволення краю продовжувалась, значного розмаху вона досягла на початку першої світової війни і особливо в зв'язку з відомими революційними подіями в Росії (1917-1922 рр.).
Перед початком другої світової війни західноукраїнські землі були возз'єднані з Великою Україною, а для Закарпаття цей довгоочікуваний день настав тільки в 1945 році.
Понад три роки, з 1941-1944 рр., Карпати перебували під окупацією німецько-фашистських військ, на боротьбу з ворогом піднявся весь народ. І нарешті 28 жовтня 1944 року військами 4-го Укра-їнського фронту, який проводив Карпатську операцію, був визволений останній населений пункт Закарпаття-станція Чоп.
За повоєнні роки регіон розвивався як аграрно-індустріальний, набули значного розвитку електроенергетика, гірничорудна і хімічна промисловості, машинобудування і приладобудування, деревообробна, легка і харчова промисловості.
Через Карпати пролягли магістральні траси величезних нафто-і газопроводів    «Дружба», «Братерство», «Союз», «Уренгой-Помари-Ужгород».
Велика кількість джерел цілющих мінеральних вод, м'який клімат, багатюще киснем і озоном атмосферне повітря створюють сприятливі умови для розвитку санаторно-курортної діяльності, можливості якої далеко не вичерпано. Крім цього, активно повинні розви-ватись різні види туризму та відпочинку упродовж усього року [3].
З метою збереження природи регіону в Українських Карпатах створено цілу мережу заповідників і заказників державного і місцевого значення. Серед них найбільш значні, які до того ж відповідно охоплюють етнічні території Закарпатської та Івано-Франківської
Гуцульщина, це Карпатський державний заповідник у Закарпатті і Карпатський державний природний національний парк в Івано-Франківській області [41].
Виходячи з найбільш розвинених на сьогодні функцій наземних екосистем сировинних, соціальних і екологічних, карпатський регіон надалі повинен розвиватись саме в бік посилення ролі екологічних функцій. Причина цього значний прояв антропогенних і техногенних факторів, які спричиняють дедалі зростаючі негативні наслідки зменшення площі лісів, зниження їх стійкості і продуктивності, сукцесія, ексцесія. зниження кліматорегулювальної і водорегулювальної ролі, збіднення і зникнення багагьох видів рослин і тварин, ерозійні і денудаційні явища, погіршення в цілому стану навколишнього середовища.
Тільки за умов екологізації економічної діяльності можна запобігти небажаних наслідків, забезпечити не лише раціональне використання природних ресурсів, а й надійну охорону природи цього унікального Карпатського краю [41].














[10-03-04][Все для туристов]
Закарпатье (0)

[09-08-22][Відпочинок і поради]
Туристичний гороскоп. Де і як відпочити 10-16 березня (0)
[09-07-30][Відпочинок і поради]
Де зустріти Новий рік? (0)
[09-08-14][Відпочинок за кордоном.]
Ізраїль: як познайомитися з дружиною Лота (0)