Десь на Десні у десятому царстві, у іншому государстві був собі чоловік та
жінка, та в них не було дітей. От їм бог дав дитину: найшлась дівчина. Вони
живуть у лісі — так далеко їхать хрестить; так вони дали ім'я Семиліточка, що
не було сім літ у них дітей. Загадують, щоб у громаду ішов чоловік той слухать,
що громада скаже. От чоловіки там говорять... З громади один багатир говорить,
каже:
— У мене — то, братці, чи видано? — да проїли миші леміш; устромив у стріху,
да проїли миші.
А тії кажуть:
— Правда!
От той чоловік, що дочка Семиліточка, прийшов додому; він був убогий. Та так
і говорить Семиліточці.
— Чи тому правда? А вона каже:
— Неправда! Не можна, щоб миші поїли залізо; іржа поїсть нероботне залізо.
От пішов той чоловік другу неділю у громаду та й каже, що дочка сказала; так
роздумались, що то правда.
— Спитай, тату, а що в світі прудче, а що в світі ситче, а що в світі
миліше?
Один каже:
— У мене пара собак хуртових самих хутчих.
А другий каже?
— У мене пара кабанів самих ситих.
Третій каже:
— У мене дочка сама миліша.
Він прийшов та й говорить дочці, а вона каже:
— Іди ж, тату, та і кажи, що ваша неправда: нема прудчого за очі, вони
зобачуть і за гаєм, і воду; кінь не перебіжить і птиця не перелетить, а очима
угледиш скоріше. Нема ситшого над землю: наситить і хлібом, і травою, і водою;
а нема наймилішого над сон: хоть нехай і срібло, хоть нехай і золото, хоть які
напитки, які наїдки, а не спавши день-двоє-троє, сон зможе — заснеш.
Пішов сказав чоловік, сказав громаді; роздумалась громада, що правда сьому.
От пан питає:
— Хто се у тебе так говорить?
— У мене дочка Семиліточка.
А пан каже:
— Коли ж вона така, то на ж тобі півкопи печених яєць куриних да неси їй;
нехай вона посадить квочку, щоб квочка вивела курчата, щоб к світу поросли ті
курчата і мені на страву постигли.
От той батько іде й плаче. От вона каже:
— Чого ж ви, тату, плачете? Сідайте, яйця тії беріть да вечеряйте.
А вранці устав той батько, а дочка каже:
— Ідіть же до пана; нехай пан той ліс вируба, да нехай пні викопа, да нехай
той шпиль (гора крута) виоре, да нехай насіє проса, да щоб просо уродило, да
щоб пожав, і помолотив, і потовк до світа, щоб було пшоно курчата годувать.
Так пан сказав:
— Де ж так можна, щоб до світа ліс вирубати, пні викопати, шпиль виорати,
проса насіяти, пожать, і звозить, і помолотить, і потовкти,— не можна за ніч.
То чоловік каже:
— Де ж таки, пане, щоб із печених яєць курчата вивести, і щоб вони поросли,
і щоб на страву були — не можна так, пане.
От він тоді каже.
— Ну, того не можна і того не можна; нехай же вона прийде до мене у гості,
хоть побачу — яка.
Ось іде той чоловік додому та й плаче. Вона його стрічає:
— Чого ви, — каже, — тату, плачете?
— Як же мені не плакать, що пан ізвелів, щоб ти була у гості, нехай я побачу
— яка. Да щоб так, щоб ішла і їхала, щоб гола і в сорочці і щоб з гостинцем і
без гостинця.
От вона каже:
— Не плачте, тату! Ідіть в ліс, да зловіть зайця і перепелицю, да піймайте
козу, да шукайте ятера (що рибу ловлять).
Так вона сорочку скинула, а той ятер наділа на себе, узяла зайця під руку,
під другу перепелицю, одну ногу підняла на козу,— так присіла, нібито їхати, а
другою стрибає і говорить:
— Ідіть же, тату, нехай вже пан прибирається, буду у гості; нехай двері
поодчиняє, вікна поодсуває, ворота поодчиняє і щоб і столи понастилав, і щоб
все поготовив для мене — страву, напитки, наїдки,— що буду у гості.
Чоловік той пішов попереду, сказав. От пан той прибравсь і дожидає. От вона
іде і їде. Пан собак велів поодпускать, хортів, щоб її порвали, так вона тільки
увійшла у двір, зайця пустила,— так собаки усі за зайцем, а вона просто іде до
пана.
От він бачить, що вона іде і їде; гляне — так вона й гола, і в сорочці,—
бач, ятер з прядива виплетений ріденько, так тіло видно.
Так вона скаже:
— Здорові були, пане, прошу, нате ж вам гостинця!
Та дає панові з рук перепелицю, а він на її удививсь, а перепелиця з рук у
нього у вікно вилетіла: був гостинець і нема. От він там по покоях сідає, то
ходить; що вже як він сказав, то вона зробила, що вже не панська правда, а
Семилітчина. Водить її всюди та й каже: це така страва, а це така страва, а це
знов така страва; це дорога, а це теж дорога. А хліба нема. Ось вона ходить та
й каже:
— І се, пане, добре, і се добре, да до хліба.
Так він роздумавсь: хоч що їсти, а як хліба не поїсти, то голоден. Положили
хліба. Каже пан:
— Сідай обідать.
Вона й сіла. Коли йде два чоловіки до пана судитися. От він устав та й
питає:
— За чим ви?
Один каже:
— До вашої милості — розсудіть нас. Поїхали ми в ярмарок, дак моя кобила, а
того чоловіка віз.
Той чоловік каже:
— А мій віз, пане.
— Ми кобилу випрягли, у ярмарку прив'язали до воза, дали їсти, самі пішли на
базар купувати; коли ідемо, аж уже лошатко єсть — нам бог дав.
От той чоловік:
— Мій віз привів лоша, що лоша під возом, під колесо мордочкою товче, що
бач, сліпе. А я кажу:
— Е, ні! Брешеш, то моя кобила привела лоша.
Та й побились, за чуби тягалися. Так пан спитав:
— А де лоша було?
Той каже:
— Під возом, пане, було.
— Да і віз же і лоша привів, а не кобила, коли під возом було. Хотіли вже
люди йти, а Семиліточка сидить, та слухає, та й каже:
— То як у мого батька був гай на шпилі, а вони той гай вирубали, пні
викопали, виорали, да насіяли проса, да уродило таке хороше просо, таке хороше!
Так унадилась риба щука да линь, да й виїли просо.
А другі були тут пани, сидять, та це чують, та кажуть:
— Не можна сьому статься, щоб риба до проса ходила їсти.
А вона каже:
— Не можна сього, панове, статься, щоб віз да лоша привів: дерево зрубане і
отесане, да ще б то з себе плод викинуло,— не можна.
От так пан вже побачив, що вона розумніша, дав їй півпанства, та стала вона
вже у нього розсуждать людей; ото пан такий був, що не розсудить і людей.
| 
