Раз Правда зустрілась із Неправдою.
— Здорова, сестрице! — каже Правда Неправді.
— Здорова була! — відказує Неправда.— Нам по одній дорозі йти, так ходім,
коли хочеш, разом.
— Ходім.
— Та он що, сестрице, я тобі скажу: як будемо разом іти, так попереду твоє
будемо їсти, а тоді моє.
— Добре, сестрице,— каже Правда.
От ідуть вони та й ідуть. У Правди й торба вже спорожнилась. Захотілось
Правді їсти, та вже у неї нема нічого.
— Ну, сестрице,— каже вона Неправді,— моє поїли, нум же тепер твоє їсти.
— Е, ні! вже цього не буде: я не люблю по правді робить, і ти дурна, що по
правді робиш. Не дам, хоч з голоду вмри.
Гірко стало Правді, та треба терпіти. Терпіла вона, терпіла, та ніяк не
втерпіла: попросила знов у Неправди їсти.
— Коли ти хочеш, щоб я дала тобі їсти, так дай одне око виколю.
Заплакала Правда. Дала око виколоти: «Краще,— думає вона,— дам око виколоти,
ніж умерти з голоду».
Пройшли вони скільки там часу. Правді знов захотілося їсти.
— Дай, сестро, їсти! — просить вона у Неправди.
— Дай друге око виколю.
Дала Правда й друге око виколоти. Як виколола друге око, то й пішла собі
Неправда від Правди.
— Прощай, сестро,— каже вона Правді,— тепер мені не йти з тобою!
Зосталась собі одна Правда та тільки плаче гірко. Іде-іде, коли чує: ліс
шумить.
— Що ж тепер робити мені? — думає вона, бідненька, сама собі,— злізу на
яке-небудь дерево та переночую, щоб звірюка яка не напала на мене.
От злізла вона на одно дерево та й сидить там. Коли ось чує — йдуть дівчата,
парубки, співають, жартують. Прийшли вони до того дерева, що сиділа Правда.
— А де,— кажуть вони,— будемо гуляти?
— А хоч і під оцим деревом,— відказують.
— Та на цьому дереві,— кажуть,— така роса, що як помазати сліпому очі, так і
дивитися стане.
Почула Правда ці слова та дожидається вже ранку, щоб попробувати роси.
Дівчата ж з хлопцями почали гуляти. Гуляли вони, пили, їли все добре та й пішли
собі назад, покидавши все, що позоставалось — і питиме, і їдиме.
Як тільки пішли вони, Правда злізла з дерева та й стала їсти та пити, що
позоставалось, а виголодалась уже була добре. Діждавшись ранку, помазала собі
очі росою з того дерева, що сиділа, і стала бачити. Тоді вона помолилася Богу
та й пішла собі в дорогу.
Під вечір прийшла вона знову в ліс. Так, як і вчора, злізла на дерево й чує
знов, що йдуть та співають хлопці з дівчатами.
— А де будемо гулять? — гукають хлопці, прийшовши до того місця, де була
Правда.
— А хоч і під оцим деревом,— відказують другі, вказуючи на те дерево, де
сиділа Правда.
— Та це ще й дерево не просте,— обізвався хтось,— на ньому роса така, що
якби помазати якому сліпому очі, так він би й світ божий побачив. От якби хто
знайшовсь такий, щоб, набравши роси з цього дерева, пішов у таке-то царство: у
тому царстві цар, а в царя дочка, та сліпа. Казав цар, що якби вилічив хто
дочку його, так нічого не пожалів би з свого добра.
Правда все це чула. «Мені дав так Бог, що я стала видющою,— думає вона
собі,— поможу ж я й тій царівні, що сліпа».
Парубки ж з дівчатами гуляли, пили, їли та й пішли назад, покидавши все, що
позоставалось. Правда знов так, як і вчора, злізла з дерева та й підкормилась
трохи тим, що позоставалось від хлопців та дівчат. Після цього, спорожнивши
одну пляшку та набравши в неї уранці цілющої роси, пішла у те царство, де була
сліпа царівна.
Довго вона йшла у той город, де жив сам цар з сліпою дочкою. Тут зараз
донесли цареві, що в його город прийшла така молодиця, що береться вигоїти
дочку його. Цар зараз велів позвати її. Прийшла в хату до царя, коли дивиться —
тут і Неправда.
— Це й ти тут, сестро? — питає Правда у Неправди.
— Еге! Коли б ти знала, я вже й світ увесь пройшла,— відказує Неправда.— А
ти чого ж тут?
— Того та того,— каже Правда. Та й розказала, чого вона прийшла й що з нею
було.
Після цього помазала вона цілющою росою очі царівні — і стала та бачити все
так, якби не була й сліпа.
Цар же бачить, що Правда з Неправдою розмовляє так, як давнішня знайома, та
й питає у неї:
— Де ти з нею бачилась, і що, і як, і коли?
Правда й розказала цареві все по правді: як вони йшли вдвох, як Неправда їй
очі повиколювала, як вилікувалась... Сказано: все розказала, як було.
Цар, як скінчила Правда розказувати, звелів узяти Неправду, прив'язати її
коневі до хвоста й пустити його на волю, щоб розніс її.
— От так,— сказала Правда,— пройшла вона світ— назад не вернулась!
| 
