Жив собі у якомусь селі піп, та такий бідний, такий бідний! Не плужило йому
якось: чи скотину заведе, чи свининку, чи кобилку,— і є чим годувать,— гляди, й
подохне, або вовк поїсть. Ніяк не розживеться. І синів три було в нього, хлопці
уже на зрості, давно б уже й учить оддать, так лихо,— ні за що. Байдикують собі
дома при батьку; звісно, не косить, ні жать не підуть.— поповичі, стидно.
От і приходить раз до того попа староста церковний та й каже.
— Ви знаєте, батюшко, оце ви бідні зовсім, а я вам, коли хочете, нараю, як
розбагатіти.
— Нарай, будь ласка!
— Ось ви що зробіть: у вас сини вже великі, нехай же вони підуть надвечір у
поле та займуть чиїх-небудь коней та й заведуть у ліс; тогді, прийшовши додому,
і скажуть вам, де тії коні. А я, як шукатиме хто коней, нараю йти до вас, а ви
візьміть яку-небудь книжку, подивіться, буцімто ворожите, та й скажете, де
коні. От і розбагатієте.
— Добре! — каже піп.
Отож він і став так робити: сини позаводять коней у ліс та й поприв'язують.
От хазяїн шукає, шукає та почує, що піп уміє ворожить,— до попа. От він і
скаже, де коні. То йому і грошей, і того, і сього. Почав багатіть.
Коли ж ото у якогось чи царя, чи князя, бог його знає, пропали золоті речі
якісь чи гроші. До усіх знахарів кидались, до усіх ворожок,— не найдуть. От і
дочувсь той цар, що піп такий є, що вгадує. Зараз попа й туди.
— Скажи,— кажуть,— де такі і такі вещі.
А піп аж труситься: звісно, не знає нічого.
— Я,— каже,— не можу вгадать, де вони є.
— А,— каже цар,— другим угадуєш, а мені не хочеш! Отже, тобі три дні строку,
як угадаєш, награжу тебе, а не вгадаєш,— тут тобі й смерть.
Взяли того попа, заперли у якусь там кімнату і сторожу приставили.
А тії злодії, що покрали речі, як почули, що привезли попа-ворожку і що
заперли його ворожить на три дні, то трохи й спужнулись. От один і каже первого
дня увечері:
— Піду я, — каже, — подивлюсь, що той піп робить.
І пішов. Прийшов до оконця та й дивиться. Аж піп саме повечеряв та став богу
молиться.
— Господи,— каже, зітхнувши,— уже один і пройшов.— Себто про те, що день уже
один пройшов. Злодій відтіля.
— Біда, братці! Непевний,— каже,— піп, тільки що підійшов я до віконця, він
і вгадав; уже один і прийшов.
От на другий день увечері ізнов той злодій каже:
— Піду ще під вікно до попа.
А другий і собі:
— І я ж піду.
І пішли. А піп знов богу молиться.
— Господи,— каже,— уже й другий пройшов.
Злодії відти; сумують, прийшовши додому: «Знає піп та й знає». На третій
день увечері збираються тії два знов до попа під вікно. А третій і собі:
— І я піду.
Прийшли. А у попа уже й душі нема: звісно, три дні пройшли,— завтра смерть,
аж плаче.
— Господи,— каже,— що мені робить! Уже всі три пройшли!
А злодії під вікном:
— Біда,— кажуть,— знає піп; бач, каже: «Усі три прийшли». Ходімо лучче до
нього та будем просить, чи не помилує.
Уходять до попа та йому в ноги: «Так і так,— кажуть,— угадали ви, ми
винуваті; милуйте й жалуйте,— уже тепер до віку й до суду не будем!» Піп той і
себе не тямить од радощів, що так прийшлось, звісно,— треба було помирать. От і
каже їм:
— Добре ж, на сей раз прощаю вам, не виявлю; тільки кажіть, де вещі тії, та
щоб цілі вони всі були.
Злодії і сказали йому: там і там. От він до царя.
— Отам і там,— говорить,— вещі, а злодіїв не можна виворожить.
А царю бог з ними, із злодіями, аби речі! Послав, познаходили там, де піп
сказав, передивились — усі. От цар дав велике награждєніє попу і одпустив
додому.
Оце ж піп і розбагатів уже, годі б уже й ворожить; так од людей одбою нема,
так і пливуть: поворожіть та й поворожіть. Звісно, пішла чутка, що цареві речі
виворожив. А йому як і ворожить, коли не знає нічогісінько? Посилає він по
церковного старосту.
— Оце я розживсь трохи, — каже. — Спасибі тобі! Та нарай ще, що тепер мені
робить: лізуть та й лізуть люди, щоб ворожив, а я не вмію.
— А ви от як ізробіть, батюшко,— каже староста.— У вас хати ветхії, нічого
не стоящі, от ви й стройте скорій собі новий дім, а як построїте, то й
перебирайтесь скорій, а старий запаліть, та як буде горіть, то ви бігайте кругом
нього та й кричіть: «Лихо моє, пропав мій хліб, згоріла тая книга, що я по їй
ворожив!»
От він так і зробив: нові будинки поставив, вибравсь туди зовсім та ніччю
старі й запалив. Збіглись люди на пожар, будинки горять, а піп бігає кругом та
знай репетує:
— Пропав мій хліб тепер, згоріла моя книга, що я ворожив! То оце як прийдуть
уже до нього люди, щоб виворожив що, то він і одказує:
— Що ж, люди добрі, не можу я тепер нічого, книга моя згоріла.
От його й покинули, не лізуть, а він розживсь, живе собі й гадки не має.
|