Опис подорожі Україною

Тепер шкодую, що не робив жодних нотаток, що не записував назв і відстаней, що їхав бездумно, по-звіриному задивлений у пейзаж, і окремі фрагменти подорожі пригадую лише як фрагменти сну. Не можу, скажімо, згадати, де ми проминули той безлюдний перехід через кордон. Може, це був Тячів, може Тересва, може Кімпулунг над Тисою. З високого залізничного насипу було видно величезний бетонний плац і сірі бараки. Опущені шлагбауми з одного і другого боку перегороджували асфальтове поле. Хтось у мундирі йшов навкіс металевої пустелі і кидав довгу тінь. І нічого більше. Ні авта, ні людини. Чистий простір оточував те місце, а час очікував своєї черги чи своєї здобичі, своїх п’ять хвилин слави, упродовж яких усе невпізнанно зміниться, залюдняться скасовані межі, бо ж мандрівка народів може на хвильку завмерти, але не закінчиться ніколи. Тут була Австрія, Угорщина, Румунія і Совіти.

...З Рахова ми мали їхати поїздом. Чекаючи, всілися за дерев’яним бараком на узбіччі і дивилися на зелені копиці гір, на втечу перспективи колій. Пахло сіном і ксиламітом для обробки шпал. До нас підійшов тип у стилі, добре відомому нам: куфайка, кашкет і гумаки. Почав довгу, чемну і дуже церемонну промову. Врешті виявилося, що, як завжди у таких випадках, йдеться просто про кілька копійок. Я вийняв дрібні і подав йому, щось кажучи польською. Без видимого здивування він узяв гроші і дуже просто подякував.

Це ж треба було проїхати тисячу кілометрів, здолати три кордони, щоб повторювати знайомі жести і дрібні пригоди, які щодня переживав у своїх краях! Чи не в цьому полягає почуття задоволення? У повторюваності, у спільності ритуалів. Чи не для цього ми рушаємо у далекі мандри, щоб відкривати знані речі у незнаних країнах. Я сидів під колійовим бараком на самому краю України і чувся, як вдома. Сидів, пив перший у житті «Славутич» і розмірковував про той дивний південно-східний магніт, який притягував мене впродовж усього життя, використовуючи випадки, збіг обставин і з плином часу це нарешті уподібнилося долі або чомусь такому.

«Також вірменської нації церква і церкви руські, гарні будинки і високі камениці, вулиці широкі і бруковані, багаті крамниці купців і стайні вірменів, заповнені кіньми на продаж, і багато великих майстерень». Я справді бачив це все крізь блакитно-сірий туман газів і спеки, який, однак, не робив примарне більш виразним. Ми прибули до Івано-Франківська на національне свято, в день Незалежності. До Делятина вирушили наступного ранку. Незважаючи на ранню годину, панувала спека.

Станіславський вокзал білів на сонці, а в тіні дерев стояли великі жовті бочки на гумових колесах. На одних було написано «Пиво», на інших «Квас», і від самого їх вигляду робилося прохолодніше. Ми поїхали на південь, знову виглядаючи гори. Перші узгір’я з’явилися за Надвірною. Далекі, ще не надто високі, але вже сповиті синьо-голубою імлою, яка завжди наводить на думку про безконечність.

...Тарасова хата була низькою, вкритою стрімким дахом і пахла старістю. Шиби на веранді тихо подзвонювали від кожного кроку. Справа відкривався вид на Коломийські Ворота — геометрично правильний вилам поміж двома довгими хребтами. Зліва, на Заході, стояли високі опори мосту над Любіжнею. Ми пішли туди, щоб хоч трохи зачепитися за Горгани, за лісисті, темні, тінисті яри потоків, за ті найбезлюдніші з безлюдних гір, де легко можна пройти сто кілометрів, не натрапивши на людську оселю. При дорозі, на краю лісу, на обвітреному крутосхилі лежав дивний цвинтарик з ледь окресленими могилами. Вони виглядали як кротовиння або сліди дитячої забави в похорон. То був цвинтар божевільних жінок. Під горою можна було розгледіти поодинокі постаті, що снували між будівлями лікарні для психічно хворих. Фігурки були виразні, окремі і самотні. Тарас казав, що взимку труни виносять сюди на плечах — тому майже ніхто взимку не вмирає. І справді, дати на малих табличках були переважно весняні, ніби смерть вдалося все ж відкласти, почекати з нею до сприятливіших часів.

...Хати в Любіжні пам’ятали ще попередні століття. Дерев’яні, змарнілі, тут і там вкриті ґонтою. То були навіть не хати, а прості й елегантні вілли. Тарас завів нас до однієї з них. Подвір’я було вимощене кам’яними плитами, а зверху, розтягнуті на якійсь невидимій конструкції, пнулися стебла винограду, і ми опинилися в тінистому просторому шатрі, не меншому, ніж над цирком. Я запитався, що тут таке, а Тарас відповів, що просто приватна корчма. «Легальна?» — спитав я. «Нелегальна», була відповідь. А поліція знає? Звичайно, чей же ходить сюди.

Нас зустріла усміхнена жінка і запросила до холодної низької кімнати. Всередині було порожньо і вбого. Жінка принесла пляшку самогонки, чарки, хліб зі смальцем і помідори. Побажала «на здоров’я» і зникла. Все коштувало як півпляшки в магазині. Я відчув, що перебуваю у вільному, дещо анархістському краї, котрий за десятиліття совєтизації зумів зберегти власне лице...

Удома Тарас показав нам передвоєнний телефонний довідник львівської округи. Знайшли Дрогобич. У Бруно Шульца не було телефону. Юрій скептично погортав цю пам’ятку і зауважив, що українських прізвищ там не надто багато.

На південь ми поїхали «червоною рутою». «Червона рута» — це потяг із коричнево-рудих вагонів, котрі тягне дизельний локомотив. Названий він на честь супергіта сімдесятих років. Був холодний ранок. На станції в Делятині стояв натовп, перевантажений мішками, коробками, валізами, відрами, торбами і ще Бог знає чим... Я не вірив, що нам вдасться зайти.

«Рута» під’їхала вже напакованою до самого даху. Але вдалося.

Натовп підхопив мене, ніби хвиля, і вніс досередини. Вагон був великий, наче зала, і в ньому панував безперервний рух.

...Жінки продавали пиріжки із відер — світло-золотисті, дріжджові, у півтори долоні завдовжки і начинені квасолею, капустою, сиром, картоплею, ягодами і ще чим душа забагне, а смакували вони так, що не забуду цього ніколи. Гендлярки загортали ті жовті масні дива в етикетки від спрайту. Мали тих етикеток цілі пачки. Потім з’явилося пиво в торбах і пакетах, вафлі, спечні десь у придорожніх хатах, ручки, кольорова крейда, шапки, хустки, запинки до волосся, кока-кола, що наливалася з великих пляшок у склянки, загалом усе, що може знадобитися у дорозі та в житті...

Тут, від Квасів, мусить починатися вже цілком інша оповідь, яка в ідеальних пропорціях поєднувала б топомастику і міфологію. Чистий пейзаж гір завжди буде просвічуватися крізь історію, крізь політику чи потуги цивілізації. Просто вертикальність гір є тим, що визнається гомо еректус і що з ним конкурує. Приблизно така думка билася у моїй голові, коли ми, навантажені їжею та питвом, піднімалися в напрямі Шешула і Петроса. Внизу залишалася Україна, залишалася Румунія і Угорщина, залишалася Словаччина і все інше.

Джерело: «Всеукраїнський туристичний журнал. «Карпати. Туризм. Відпочинок.»

[Панорами Карпат]

[г. Грофа]

[Панорами Карпат]

[Ворохта]

[Панорами Карпат]

[Івано-Франківськ]

[Різне]

[Красія]