Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком,
повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А
лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть.
Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась.
Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка,
стулила його та й біжить.
От біжить, аж хлопці товар женуть до води.
— Здорові були, хлопці!
— Здорова, лисичко-сестричко!
— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
— Де ж таки бичка за пиріжок!
— Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..
Таки найшла одного, проміняла.
— Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у
лісі, тоді до пиріжка, — аж там сміттячко...
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама
пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:
— Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить
вовк-панібрат.
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров, вовчику-братику!
— А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
— От, де ж там? Бичка заробила, саночки зробила та й їду!
— Ну, то підвези ж і мене!
— Куди я тебе візьму? Ти мені й саночки поламаєш!
— Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
— Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:
— Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
— Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
— Ні, не поламаю.
— Ну, клади.
Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це — трісь!
— Ой лишенько,— каже лисичка,— санки тріщать!
— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.
Ну, дарма… Їдуть... А вовчик знову:
— Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
— Та де ти її кластимеш! Ти мені зовсім санки поламаєш!
— Та ні, чого б вони ламалися?
— Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!
— Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
— Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я
орішок розкусив.
— Дай же й мені!
— Так останній.
Проїхали ще трохи…
— Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
— Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
— От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо
притомивсь. Я помаленьку.
— Та вже сідай, нема де тебе діти.
От він убравсь зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь!
Так і розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
— А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив?..
Лаяла його, лаяла, а тоді:
— Іди ж тепер та рубай дерево на санчата.
— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого
треба дерева.
— А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то
й ні! Кажи: рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
— Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на
полицю в плуг не вибереш, не те що на полозок. Давай вона його знову лаяти:
— Нащо ж такого нарубав?
— Коли воно таке рубається!
— А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
— Ні, я так саме й казав: рубайся, дерево, криве й криве!
— Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка доглянь, а
я сама піду нарубаю. Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що
було в саночках,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка
та й утечу!..» Проїв дірку в бичка, з середини все виїв, а туди горобців
напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і паличкою підпер. Тоді
сам на втіки. Приходить лисичка до бичка, аж у нього з боку віхоть стримить…
Лисичка хап за той віхоть, а звідтіля горобці — хрррр!.. Вона за паличку,
тільки прийняла її, а бичок гуп — і впав!
— Ну, стривай же ти, капосний вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом.
Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху
і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива. Чумаки зараз її й побачили:
— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають.
— Треба взяти — дітям шапочки будуть.
Кинули її на задній віз й знову рушили.
Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай
кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала
багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала
ту рибку, сіла та й їсть.
Зирк — аж і вовк-панібрат біжить.
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров!
— А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
— Рибку їм.
— Дай же й мені!
— Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддам йому? Піди, сам собі
налови!
— Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
— Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди
тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й
наловиться.
— Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку, та до ополонки, та хвіст в ополонку...
— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все
велика! Ловись, рибко, велика та все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж
бігає по березі та все:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!
А вовк:
— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— А, ну й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:
— Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
— Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, — не витягне. А вона його
ще й лає:
— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика
та все велика»,— от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі
помочі дати, побіжу покличу.
Та й майнула на село. Біжить селом та гукає:
— Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!
Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з
рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху-вовка періщити!
А лисичка тим часом ускочила в одну хату, — нікого нема, хазяйка побігла на
річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто —
та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному.
Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки тюпає, стогне... А вовк побачив її.
— А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
А вона:
— Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок
тече, так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези
мене!
— Та я й сам нездужаю!..
— Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не
дійду додому!..
— Та сідай уже, нема чого з тобою робити.
Вона вилазить йому на спину, вмощується та так стогне.
Повіз її вовк.
От вона їде та все приказує:
— Битий небиту везе! Битий небиту везе!
— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то я кажу: битий биту везе.
А сама знову нищечком:
— Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
— Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк.
А вона ще визирає у вікно та й дражнить:
— Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.
— Ну й клята ж лисичка!.. От так піддурила!
Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.
| 
