Був собі на світі бідний селянин і мав він двох синів. Один парубок як
парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.
Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це
приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.
— Рад би, дідуню, дати вам пити,— каже хлопець,— та не можу встати.
— Іди й принеси! — каже дід.
І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і пішов.
Приніс кварту пива, дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити.
— Що ти тепер в собі чуєш? — питає.
— Чую — така в мене сила ввійшла,— каже хлопець,— що дайте мені, дідуню, об
що обпертись, то світ переверну.
— Забагацько в тобі сили,— каже дід,— піди ще пива принеси.
Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.
— А тепер що в собі чуєш?
— Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.
— Ото й досить, як для чоловіка! — сказав дід і пішов собі.
А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для старого
батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов
він до багатого пана.
— Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, якщо я її на плечах з місця
на місце перенесу?
Здивувався пан.
— Хто ти такий,— питає,— та чи не здурів, що комору із збіжжям на плечах
переносити хочеш?
— Я,— каже хлопець,— Іван, селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти
її мені віддаси.
— Ну що ж,— сміється пан,— перенесеш — твоя буде!
От повернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його просити,
щоб позичив в цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде
комору переносити. Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке
говорить, але послухав і пішов по мотузки. Збирав цілий вечір по селу, а вранці
Іван узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори. Прийшов і почав
комору обплутувати, неначе павук павутинням. Побачив оте гуменний, побіг до
пана.
— Що мені з тим хлопцем робити? — питає.— Він каже, ніби пан йому дозволив.
А пан все сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на
ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан надійшов.
— Що ж, неси,— глузує пан,— як перенесеш, все твоє буде!
Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору на плечі
і пішов. Люди дивуються, а хлопець іде до батькового городу та там комору і
становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!
Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш!
А Іван батькові уклонився й каже:
— Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати.
Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов.
Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже:
— Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайченя, може, стане в
пригоді!
Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона
відпросилася і мале лисиченя на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того
взяв вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав малого.
Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов якось
до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано:
«Праворуч підеш — щастя буде, ліворуч підеш — добре буде, а просто підеш —
смерть буде». Він і пішов просто.
Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають:
— Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здуру пішли, бо читати не вміємо.
Тут страшний шестиголовий Змій живе, і щодня йому на споживу людину дають.
Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому мужицьке
м'ясо.
— Нічого,— каже Іван,— піду далі.
Побігли люди геть, а він далі попростував. Іде собі, дивиться — навколо
скрізь кістки людські лежать, і що далі, то більше отих кісток. Дійшов Іван до
величезної гори кам'яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише
щілиночка, ніби гора тріснула.
Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг, не оглядаючись, утік.
Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і
плаче. Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею, підняла
хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то так і зомліла.
Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина роздаватися.
Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить —
Змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову.
Змій другу голову висовує, а Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив,
повирізував з них язики і в хустку зав'язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув
богатирським сном. І всі звірі його заснули.
Вранці приїхав фурман по карету, бачить — спить у ній королівна живісінька,
а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих лежать. Тут фурман хлопця
сонного забив, Змієві голови забрав і королівну збудив:
— От бачиш,— каже,— Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і
тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.
І повіз він її до батька.
Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут
зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою
живущою та гоящою. Бризнули на свого хазяїна живущою водою, він одразу й ожив,
ніби прокинувся. Коли бачить — нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки
хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав'язані. Взяв він цю хусточку і пішов
до міста, де та королівна жила.
Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже
страшного Змія. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну
врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає.
Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом зі своїми звірами,
всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А
там уже гості зібралися. Сидить король, і той фурман біля нього, а королівна
поруч сумна та заплакана.
Став Іван перед королем і каже:
— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!
— Брешеш! — кричить фурман.— Ось і голови Змієві, що я одрубав!
Іван і каже:
— А язики в них є?
Кинулись дивитись — а голови без язиків! Фурмана схопили і у в'язницю
кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони жити в
щасті та згоді.
| 
