Жив цар Кірбіт Вірзалович і мав собі дочку, дорослу дочку мав. А кругом
нього жили два князі, знатні князі, багаті. Одного князя, князя Гвидона, цар
любив, а другого князя, князя Додона, дочка любила.
От дочка збирається заміж, а батько не хоче віддати за князя Додона, а
тільки за князя Гвидона. Дочка ж любить Додона, та що вдієш, воля батькова, як
батько скаже, так і буде.
Вийшла вона заміж за князя Гвидона. Рік-два прожили, народився у неї син і
назвали його Бова Королевич — красень, і ріс не по днях, а по часах. І був він
богатир Бова Королевич.
От минуло три роки, став він здоровий і сильний. А мати його замислила
злодійське діло — знищити свого мужа князя Гвидона і вийти заміж за Додона. Кірбіт
Вірзалович, її батько, вже на той час помер, зосталась вона сама.
Задумала злодійське діло і написала листа до князя Додона. Призвала одного
гінця, дала листа і сказала:
— На! Завези князю Додону і привези мені відповідь, а не то голова з пліч!
Взяв гінець, завіз, здав Додонові.
А вона йому пише: «Милий і дорогий мій Додон, я тебе любила і люблю. А
Гвидона я не люблю, віддав мене батько силою. Я три роки терпіла, більше
терпіти не можу».
Додон їй написав: «Ти підлаштуй так, щоб я міг його де-небудь знайти і
вбити».
Вона зразу ж написала другого листа, призвала гінця і послала. Пише йому: «Я
Гвидона вишлю в ліс».
А в старі часи такі були князівства: місто, а кругом міста проведений канал,
наповнений водою, річка і на всі чотири сторони ворота і мости. Знаться, хочуть
кого впустити в місто — ворота відчиняють і міст опускають. А ні (ну, коли там
нападав хто, чи що) — ворота замикаються і міст піднімається.
От вона вислала свого мужа. А як вона його вислала? Хитрощами! Вона було все
прикидалася слабою. А коли Додон їй передав, що «візьму тебе заміж», так вона
зробилась здорова й весела. А перед Гвидоном хвора. Прикликала мужа і сказала:
— Чоловіче мій, знаєш, у мене була ворожка й ворожила мені про мою хворобу.
Загадала такі ліки: щоб ти, мій муж, виїхав у ліс і своїми руками вбив дике
козеня, розрізав і витяг у нього серце, привіз додому і мені сам зварив. І як я
його з'їм, тоді буду здорова.
Князь Гвидон нічого й не подумав лихого. Сам був мисливець. Призвав слуг,
осідлали коня, взяв з собою одного провожатого, сіли верхи і помчали до лісу.
Тільки вони виїхали з двору, а вона зразу ж наказала підняти мости і
замкнути всі ворота. А сама вийшла на башту (була така башта, щоб було видно
кругом), вийшла на башту і дивиться. Дивиться й дивиться, баче — муж поїхав у
ліс, гониться там за дичиною. Коли це князь Додон з військами летить прямо туди
— за Гвидоном, у ліс. А вона все дивиться. Бігали вони, поки знайшли, де
Гвидон. Гвидон же тільки з одним провожатим, а у Додона сотня душ озброєних.
Побачив Гвидон — давай тікать, а ті давай гонитися за ним. Тікав Гвидон прямо
до перших воріт, до першого моста. Прибіг — міст піднятий, ворота замкнені...
Гайда до других! Пригнавсь до других, і там так. Об'їхав він кругом всього
міста — всюди ворота були замкнені і мости підняті. Тоді він з розгону кинувся
в річку, а Додон зверху давай стріляти. Та там і вбили його.
Зразу ж княгиня веліла відкрити ворота і спустити мости.
Відчинили, мости спустили, Додон з військом в'їхав у місто, музику наперед,
і почали гостювать, гулять.
А Бові Королевичу було три годи. От вони там стільки гуляли, Додон захотів
побачити її сина, говорить:
— У тебе ж є син, здається, його звуть Бова Королевич, як би його побачити?
Вона приказує нянькам:
— Ану ж бо, приведіть Бову Королевича!
А Бова Королевич уже почув од няньок, що мама зробила недобре діло: десь
отця вислала і прийняла собі другого князя. Так він заховався і не схотів
бачити Додона. Потім пішли няньки і мамки, почали його силою тягти, але нічого
не могли зробити. Він, хоч і три годочки мав, а такий міцний був, як ті
богатирі. Все ж притягли його силою. Він.тільки глянув раз на Додона і як
рвонувся, вирвався і втік. Уже мали його знайти.
Додон розсердився, відчув, знаться, недовір'я пасинка, зрозумів, що він уже
проти нього стоїть.
От Додон живе і все думає: «Як би його знищити того Бову?»
Одного разу прокинувся і говорить жінці:
— Знаєш, що мені снилось сю ніч? Такий сон страшний, що я боюся з тобою
жити. Якщо ти Бову Королевича не вб'єш, то я тебе покину. Мені снилось, що я
їхав десь полем верхи, а напроти мене Бова Королевич. І як налетів на мене, то
так і нашпилив списом — заколов. Я боюсь, щоб цей сон не справдився, потому
зведи Бову з світа, інакше я тебе покину.
Що робить? Жалко їй сина. Але ж любить Додона. От вона й говорить:
— Знаєш що, убить своїми руками, пролить кров сина — гріх, жалко. Давай я
посаджу його в темницю, будем держать його без їжі, нехай він з голоду помре.
— Ну, давай!
Посадили Бову в тюрму. Сидить він там день, два... А все-таки їй жалко було
сина. Призиває вона няньку, була в неї така, називалась Дівка-Чорнявка. От вона
призвала Дівку-Чорнявку, дала їй хліба й до хліба і каже:
— На, увечері, як буде темно, занеси як-небудь і передай Бові Королевичу.
Взяла та нянька (а вона сильно любила Бову Королевича, хотіла його визволить)
і занесла все в тюрму. Він почав просить її:
— Як будеш виходить, відчини тюремні двері і замкни ворота у двір княжого
двору, то я втечу.
Вона відчинила і замкнула ворота. Вночі, як стало темно, Бова вискочив і
давай тікать. Брав він путь прямо до моря. Біг він, біг, поки зморився, впав і
заснув.
Йшли рибалки ловити рибу і знайшли сонного хлопця. Подивилися — такий
красивий, хороший хлопець:
— Давай заберем його з собою!
Забрали його і пішли до моря ловити рибу. Якраз плив корабель. Плив, плив і
пристав до берега.
— Що там у вас? Риба є на продаж? — питають.
— Є! — відповідають рибалки.
Ті прийшли, як глянули на того хлопця, так і кинулися:
— Продайте нам його!
А тим рибалкам що, де гроші взять? Краще хлопця продать...
Купці дали добрі гроші, і рибалки продали Бову.
Сів Бова Королевич на корабель і попливли.
Пливли вони, пливли, поки допливли до одного города. В тім городі княжив
князь Зіндзівей Андронович. Мав дорослу дочку.
Да...
А в древні часи так було: корабель на пристані стає біля міста, і хто там
княжить, князь який, чи що,— посилає послів: «Ідіть подивіться, що на кораблі
на продаж є і що вони купляють?» Знаться, торгівля. У них куплять, а своє
продавать.
От так пішли люди і від князя Зіндзівея Андроновича. Прийшли на пристань і
як глянули на Бову Королевича, то й забули, чого їх князь послав туди. Тільки
на Бову дивились і дивились.
Як вернулись, питає князь:
— Що там єсть?
А вони тільки за того хлопця і розказують:
— Такий хлопець, такий хлопець, такий хлопець!
А дочка князева як почула, та:
— Гайда, поїдем побачим!
Зразу ж князь узяв дочку, поїхали. Як побачили Бову Королевича, то й самі
забули за все. І причепилися до команди корабля вже:
— Продайте нам його.
Ті не хотять, а ці:
— Ні, продайте, бо арештуєм корабель.
Ну, ті вже не мали що робить, продали Бову Королевича князеві Зіндзівею
Андроновичу.
От той князь із дочкою ведуть Бову Королевича до себе та й питають:
— Як тебе звуть, хто ти такий, якого роду?
А він не признається, тільки каже:
— Батько мій музика, а мама прачка.
Та ці знов його випитують:
— Якого ти роду, хто ти такий, чий ти?
— Батько мій музика, а мама прачка.
— Ну,— каже князь,— якщо ти простого роду (а Бова уже виріс, стало йому
п'ять років, а здоровий, як дорослий мужчина), то я тебе поставлю старшим на
стайні, будеш там коням лад давати.
А він думає: «Це мені й треба, я буду собі коня шукать по своїй силі».
От побув він там на конюшні, роздивився, все взнав, найшов собі коня.
Коли це війна.
А раніше так бувало: коли який-небудь сусідський князь хоче взяти у другого
князя заміж дочку, то присилає листа, пише:
«Дай твою дочку за мене заміж, а ні — зараз прийду і військом завоюю, заберу
силою».
От присилає і до Зіндзівея Андроновича листа один князь, на прізвище
Духопер. А в тім листі просить: «Оддай свою дочку за мене заміж, а якщо не
оддаси, то прийду з військом, розіб'ю твоє військо, заберу твою дочку заміж
нахалом».
От пішов князь Зіндзівей, засмутився, питає дочки:
— Що будем робить? От так і так.
Вона:
— Н-ні! Нікаких! Нікаким родом не хочу, не йду! (А їй уже Бова сподобався.
Хоча він молодий, а красивий, здоровий!)
Той Духопер як прочитав листа, що не згодна дочка йти заміж за нього, враз
зібрав своє військо, прийшов, окружив місто і давай визивать — виходь на бій
(визивать трубою, що називалась бараний рог).
Зіндзівей зібрав своє військо, вийшов проти тих, а його дочка з Бовою
Королевичем вилізли на башту й дивляться.
Почали битися. Раніше не було ще вогнепальної зброї, тільки руками билися,
різні шаблі були, навіть сокири. Брали в руки що попало й билися.
Почали битися. Баче Бова Королевич, що вже ті війська душать ці. Він
розсердився і каже:
— Я піду на поміч!
Вона не пуска:
— Куди ти підеш? Ти ще малий, чи ти битися вмієш?
— Піду!
Вона не пускає, а він виривається. Вирвався од неї силою і подавсь наниз.
Прибіг на конюшню, кінь у нього вже є. Нема чим воювать — нема шаблі, нема
меча. Була мітла така — з терну зв'язана дротом міцно. Він схопив у руки ту
мітлу, сів на коня і полетів.
Як вилетів за місто, як почав тією мітлою направо і наліво: махне — так і
лежать, махне — так і лежать! Пролетів напрольот те військо Духоперове і всіх
положив — зробив дорогу. Повернув коня назад і другу дорогу проклав. Ті бачать,
що нема де дітися, злякались — і навтьоки! Ці за ними. Розбили, розігнали то
військо.
Тоді вже як побачив князь Зіндзівей Андронович, що зробив Бова Королевич,
хлопець, батько якого музика, а мама прачка, стрів його з музикою і питає:
— Скажи правду, хто ти такий?
— Батько мій був славний хоробрий князь Гвидон, а мама Мілітриста
Кірбітовна, а я Бова Королевич.
— Ага! Он хто ти, хопче! Привели його з музикою.
Там минув день-два чи й три — другий князь, ще й богатир, присилає знову
листа, пише: «Оддай дочку заміж, а ні, то розіб'ю твоє військо і силою заберу».
Цей князь був богатир, і батько в нього ще був живий, сильний цар Султан
Султанович. Син же називався Маркобрун Султанович. Мав він сильне військо і сам
був дужий: голова в нього як пивний казан, між очима п'ятдесят сантиметрів, а
очі були, як сито, здорові.
От як прислав він листа до князя Зіндзівея, то всі перелякались. Тільки одна
дочка князева не злякалась, бо вже знає, що Бова Королевич — богатир над
богатирями, розбив Духоперове військо, вже вона й не боїться.
Відмовила зразу й тому.
Ой той Маркобрун зібрав свої війська, вийшов напроти, ну куди ж там воювать?
А Бова Королевич в кладових свого князя найшов собі богатирський меч, кінь
уже в нього є.
Тільки ті війська почали них душить, так він як узяв меч, як сів на коня, як
вилетів напроти, і прямо до того князя-богатиря, та так його навпіл і розрубав.
А потім почав його війська чистить, розбив, розігнав.
А в першого князя, Духопера, був дід колдун. Уже як Бова Королевич розбив ці
війська, той колдун і каже своєму князеві:
— Знаєш що? Чим ти мене нагородиш, коли я зроблю так, що ти візьмеш дочку
Зіндзівея за себе заміж?
Він каже:
— Як так? А Бова Королевич?
— Я його вишлю!
— Ну, все тобі буде, тільки зроби!
Зразу ж той колдун написав листа до батька богатиря Маркобруна Султанавича,
пише:
«Цей, що дає тобі листа,— той самий, котрий убив твого сина-богатиря і
розбив його військо. Візьми його і зроби з ним що хочеш».
Да... Пішов на хитрість!
Потім з тим листом пішов, уліз до князя Зіндзівея Андроновича в хату, прямо
в спальню, де князь спить, зробився чистим князем Зіндзівеєм (перевернувся на
нього). І вийшов з його спальні якраз, коли всі спочивали. Виніс того листа,
признав Бову Королевича і сказав:
— На оцього листа, завези до царя Султана Султановича. Бова подумав, що його
просить саме князь Зіндзівей Андронович, якому він служить. А то був колдун.
Узяв Бова Королевич листа, свій меч, свого коня, сів і поїхав.
А той колдун зробився пташкою і полетів уперед.
А до того царя Султана Султановича треба було їхати через пустелю. І той
колдун знав, що там буде така спека, що Бова Королевич шукатиме, де напиться
води, а він його напоє сонними краплями. Той засне, а цей забере коня і меча.
Так і сталося. Полетів колдун пташкою уперед, у пустелі знову зробився
старим дідом, сів і сидить під деревом. Дерева навіть й не було, так тільки,
пеньки сухі.
А Бова Королевич до того вже хотів пить, що не знав, де води шукать.
Дивиться — якийсь дід наче щось п'є там, він до нього. Прилетів і почав
просить:
— Дідуню, я бачив, наче ви щось пили, нема у вас водички напиться?
— Є, є, синку, є!
Витягає й дає йому.
Тільки він напився (а то були сонні краплі) і зразу ж захотів спать. Зліз з
коня, ліг і захропів просто неба.
Колдун забрав у нього меч, забрав коня. Коня завів до свого князя Духопера і
сказав:
— Як не віриш, от кінь Бови Королевича. У тебе на стайні хай стоїть. Тепер
можеш іти, Бови нема.
А меч той узяв (він таки Бови чогось боявся), і затяг до цього самого царя
Султана Султановича в тюрму, і поклав в один куток (він знав, що Бова Королевич
там буде сидіти і після його знайде той меч).
Да...
От Бова Королевич прокинувся: коня нема й меча нема, що робить? А наказ
треба виконати.
Пішов він пішки. Ішов, поки прийшов. Прийшов, приніс і подає царю Султану
Султановичу листа.
Той узяв, як почитав, та як закричить:
— А-а-а!
Та до своїх слуг:
— Забрать його і на шибеницю! Він мого сина-богатиря вбив, військо моє
розбив, забрать його і на шибеницю!
Зразу схопили Бову. Добре, що не закували, не зав'язали рук. Так воїни з
шаблями, з мечами взяли його і повели. А шибениця була там край міста.
Вели, вели, вели. Дивиться Бова, вже край міста, вже шибениця стоїть. Думає:
«Що ж це мене так карають, за що? Хто? Невже ж це сам князь мій звелів? А його
дочка так мене любила... І, знаться, послали мене, щоб тут повісили... Та невже
ж я дозволю, щоб мене завісили?»
Як скочив на одного воїна, як вихопив шаблю, як почав усіх рубать! Порубав
усіх і давай тікать.
Тут дали знать до царя Султана Султановича, вислали знову військо, догнали
Бову, схопили, привели назад.
А в Султана Султановича теж дочка зросла. Як побачила Бову Королевича —
зараз розтала геть! І каже своєму батькові:
— Тату, нащо вам його вішати? Вже все рівно ваш син, а мій брат не
вернеться, раз він його вбив. Військо так само. А як він такий сильний богатир,
візьмемо його до себе, нехай буде нас захищать, коли хто-небудь нападатиме
(вона вже вирішила, що вийде за нього заміж).
Да...
Ну, цар подумав: «Нехай буде так».
— Гайда, ну, бери його до себе!
От вона взяла його до себе і почала йому щось за заміж говорити. Він як
почув за заміж, та й каже:
— Я зовсім не знаю, що це таке жениться і що це таке заміж, я ще молодий,
мені не до цього.
Вона побачила, що він одбивається, пішла до батька і каже:
— Візьміть, тату, і посадіть його в тюрму (не сказала «вішайте», а «в
тюрму»). Вона думала: «Схожу до тюрми, як він і звідти не захоче мене взять,
скаже тоді вже батькові: «Вішайте його к чорту!»
От взяли його, посадили в тюрму. Сидить він. Пішла вона до тюрми і знов
питає:
— Ну, що, Бова Королевич, ти нічого не надумав? Чи не лучче взяти тобі мене
заміж і царювати? Зараз мій батько половину царства тобі передасть.
— Іди,— каже Бова,— к чорту зі своїм царством, зі своїм батьком!
Вона розсердилася, пішла й сказала своєму татові:
— Тату, візьміть його повісьте к бісу!
От і послав цар військо:
— Ідіть,— каже,— заберіть його, поведіть і завішайте.
От він чує, що вже йдуть війська забирать його,— почав по тюрмі бігать,
дума: «Хоч би яку-небудь палицю знайти...» Побіг, мацнув один, другий куток,
третій — знайшов меч.
Дивиться — зіржавлений, а наче схожий на його меч. А його меч називався
меч-кладенець.
— Неначе мій меч-кладенець!
Подивився ще:
— Мій! Тільки що заіржавів. Як же він сюди потрапив? (А то ж колдун затяг
його).
Схопив він свій меч, сів біля дверей, дожидає.
Відімкнули двері, йдуть: дзінь, дзінь.
Один тільки увійшов, а Бова:
Трр-а-ах! — зарубав.
Іде другий.
Трр-а-ах! — зарубав.
Скільки було, всіх перерубав, сам вискочив — і хода!
І прямо до моря тікає.
Тут, поки до царя дали знать, що сталося, Бова знову усіх перебив і тікає.
Поки цар зібрав військо і вислав за ним, він добіг до моря. А біля моря якраз
стояв корабель. Він ускочив у корабель з мечем, підняв меч:
— Скоріш відпливайте, а то всіх перерубаю!
Враз корабель підняв вітрила і подався.
Тут од царя військо почало бігти, а корабель уже пішов. Бови нема...
Пливе Бова, пливе, пливе й пливе. От припливає якраз до того Духопера, де
колдун живе.
Рибалки на човнах пливуть, рибу ловлять. Він питає:
— Що це за місто?
— Це місто князя Духопера, а в нього весілля завтра буде.
— А яке весілля?
— Він Зінзівея Андроновича дочку забрав. Розбив його військо і силою забрав.
І от завтра має бути весілля.
— Добре,— каже,— попав. Ну,— каже,— візьміть мене на човна й вивезіть на
берег. А корабель може плисти куди завгодно.
Ті взяли його в човен, вивезли на берег.
А з берега, прямо од берега до города, ліс був сильний, треба йти через ліс.
Іде Бова Королевич тим лісом у місто побачить, де там його наречена. Іде,
іде, коли назустріч дід. Дивиться — той самий колдун, котрий у нього забрав
коня й меча. Він як схопить того діда:
— Ах ти, собачий син, ти,— каже,— в мене коня й меча забрав!
Як узяв, як кинув його вгору!
Той тільки, мельк-мельк — полетів угору, потім летить назад та кричить:
— Ой, злови мене, не дай вбиться! Я тобі всю правду скажу.
Він його піймав раз, здушив його, дав йому одного щигля, аж очі на лоб
вискочили. І знов як кине його другий раз угору. Він знову, шкибирть-шкибирть —
летить і кричить:
— Злови мене, не дай убиться, я тобі все розкажу.
Він знов зловив його, придушив добре і каже:
— Ну, говори, де мій кінь?
— Стій,— каже колдун,— я тобі раніше скажу. Бачиш, якби я за тебе не думав,
мав би ти свій меч? Чий він у тебе, чи не твій?
— Мій.
— Якби за тебе не думав, хіба б я заніс тобі меч туди? А таки виходить, я не
хотів, щоб тебе завішали, поклав тобі меча, щоб ти порубав ті війська, котрі
тебе вішать мали.
— Правда, є меч. Ну, тепер скажи, де мій кінь?
— Твій кінь тут, у князя Духопера на стайні стоїть.
— А моя,— каже,— молода де?
— Тут,— каже,— в його. Він завтра збирається робить свадьбу. От у мене є три
пляшечки, я тобі дам — ти підеш і все зробиш, тільки зостав мене живим. Ось ця
пляшечка,— каже,— з водою. Як умиєшся з неї — зробишся такий дід, як я, всі
подумають, що це я прийшов, колдун. А ось ця, друга,— як умиєшся, так зробишся
таким, як ти є, Бова Королевич! А ця, третя,— сонні краплі. От підеш, твоя
молода зараз у саду гуляє, а князь Духопер спить. Ти підеш до неї, даси їй оцю
пляшечку з сонними краплями, признаєшся, що це ти, або скажеш, що бачив Бову,
чи що. Скажеш, що як сяде вона з Духопером їсти, нехай піділлє йому цих сонних
крапель, і він засне на сім діб. А ти хоч що хоч, те й роби.
От він умився з першої пляшечки і зробився дідом, таким самим, як той
колдун, і пішов. Іде, іде, дивиться — його наречена ходить, а він іде позаду та
гукає:
— Підождіть, підождіть трішки, бо я заморивсь, я вам розкажу щось про Бову
Королевича.
Як сказав «про Бову Королевича», вона зразу:
— Що? Де? Де ти чув? Де ти бачив Бову Королевича?
— Я з ним,— каже,— разом в тюрмі сидів.
— Де в тюрмі? Підійди ближче! Він тоді підійшов, почав говорить:
— Тихо! Я сам Бова Королевич, тільки я вмився ось водою вашого колдуна і
зробився по виду колдуном. На тобі ось другу пляшечку і біжи. Як сядеш з
Духопером їсти, напій його цими сонними краплями, і він засне на сім діб, а ми
тоді поїдемо прямо до твого тата.
Вона взяла (він там пішов десь ходить), пішла до Духопера. От прокинувся її
«молодий», сіли їсти, почали пить. Тільки він відвернувся, вона підлила йому в
стакан сонних крапель.
Він як випив, перекинувся — захропів.
Вона тоді вийшла, Бова Королевич зараз за коня (сам дідом все сидить), її попереду
посадив, і помчали.
Їдуть, їдуть, аж раптом:
— А де ж Бова Королевич?
— Х-хе! Стій, тпру,— спинив коня.
Зараз зліз, витяг пляшечку, вмився і зробився Бова Королевич. Сіли і поїхали
прямо до її батька, до князя Зіндзівея Андроновича.
Приїхали. Батько як побачив, з радості і плаче і сміється...
Зараз весілля зробили, погуляли там добре, і я там був, вино пив, по вусах
текло, а в рот не попало.
Пожили скільки, а потім Бова Королевич говорить:
— Ну, тепер я піду розквитаюся з своїм батьком другим, спитаю його, за що
він мого батька вбив. Спитаю свою маму, де ж мій тато, а потім знов приїду
сюди.
Сів Бова Королевич на коня і поїхав до своєї мами в гості. Тільки приїхав,
зараз князя Додона (так, як тому й снилося) зарубав. Хотів і свою маму вбити,
та вона впала на коліна, плакала й просилась.
Передала мати йому все царство. Заволодів Бова і тим і тим царством,
царствує собі, живе-поживає і добра наживає.
| 
