Живокіст
серцевидний
Нині
в рубриці «Автор» — тексти Юрія Андруховича. Присутність в журналі «Карпати»
цього письменника видається цілком логічною. Відомий і далеко поза межами
України, він нерідко наголошує, що народився і мешкає в прикарпатському
обласному центрі — Івано-Франківську. Географія його творів охоплює практично
цілу Європу — як західну, так і центральну. Хоч цю літературу можна вважати
радше урбаністичною, у ній таки переважає горбистий рельєф. А темперамент
текстів все ж наближеніший до темпераменту гірських річок (навіть, якщо
йдеться, скажімо, про Венецію чи Москву), ніж потоків рівнинних-рівноплинних.
Наше видання мандрівницьке. А Юрій Андрухович як письменник європейський більше
проводить часу десь, у мандрах, у поїздках, в ближчому чи дальшому зарубіжжі,
ніж дома. Можна припустити, що це формує і особливий погляд на світ — погляд
подорожнього.
Я не записував, не робив нотаток, моя
пам’ять надто вибіркова, щоб з усією певністю на неї покладатися. І все ж у ній
назавжди відклалося дещо таке, чого я вже не зможу позбутися. Наприклад, ті
ягоди, що супроводжували наші пересування горами, ніби якісь патрулі
рятувальної служби: спершу чорниці, а потім — упродовж довжелезного
кількагодинного сходження вниз тракторною дорогою — ожини, дедалі спіліші, аж
не було змоги від них урешті відірватися, щоб іще за денного світла повернутись
у село...
Я вже не забуду той безконечно довгий
перехід присілком Яблуницею, всіма його прибережними каміннями. Саме тоді
з’ясувалося, що Брустури1
мають цей витягнутий відросток, фактично ще одне село і, щоб його пройти, слід
крокувати приблизно так само довго, як Віднем — коли пішки йдеш із десятого
округу у вісімнадцятий.
Я
не зможу забути жодного з хрестів — ми виходили на них щоразу, як тільки
опинялися сам на сам із полонинською пусткою й тишею. Кожен з них, датований
1848 р.2, мав стати хрестом свободи, а виявлявся хрестом
порожнечі.
Я
вже не зможу забути того сліпця, старого, гнучкого й акробатичного, і як він
тримав у своїх довжелезних долонях новий кужіль з чистої білої деревини.
Я не забуду вже тьмяного кафе-бару з
гральними автоматами, цього Лас-Веґасу для лопухів.
А також коней на перевалі Леґіонів3
— як вони вдавали, що ми їх зовсім не цікавимо...
Звісно, я вже не забуду жодної з двох пляшок
горілки, випитих із Йо-Йо та його запахом.
Тим більше я не забуду зоряного неба над
Брустурами — від нього так і хотілося по-графоманськи написати щось на кшталт
«Такі зоряні ночі бувають лише в Карпатах».
Я не зможу забути кількарічної дівчинки в
міському одязі й окулярах, що вилізши на паркан, чекала, поки ми наблизимось і
на моє запитання відповіла «Яна».
І найголовніше — ті живокостові серцевидні
темно-зелені зарості над потоком, які все-таки трапилися нам останнього дня,
ціле живокостове живе ложе.
Але перш усього — ранок першого вересня,
коли виявилося, що в Брустурах як ніде на світі багато дітей. Вони йшли з усіх
кінців села, з усіх можливих дворів і завулків, у них починалася школа і їхні
букети були більші за них.
1 У
радянський період закарпатське село Брустури було
перейменоване у Лопухово (на відміну від Брустур прикарпатських, що і нині
мають давню назву). У своєму есе Юрій Андрухович наголошує, що «румунською
мовою brustur — це symphytum cordatum, себто живокіст серцевидний... Це аж ніяк
не те саме, що brusture — arctium lappa L, себто лопух великий...».
2 В
Австрійській імперії, до якої належали й українські
Карпати, відбулася буржуазна революція. Однією з найважливіших подій стало
скасування панщини, з нагоди чого у Галичині масово встановлювали пам’ятні
хрести...
3
Перевал на старому чесько-польському кордоні. Назва
пов’язана з битвою 1914 року, у якій польські легіонери (переважно люди віком
16-20 років) загинули, стримуючи російське військо на шляху до Закарпаття. В
пам’ять про подію на перевалі встановлено хрест, біля яког Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати" о польські туристи
традиційно запалюють свічки.
|
