Сидить дядько на пеньку і їсть хліб. Іде ведмідь і питається:
— Дядьку, що ти їси?
— Хліб,— каже дядько.
— Дай-но я попробую.
Дав дядько йому кусок хліба, ведмідь покуштував і питає:
— А з чого ж той хліб робиться?
Дядько й став розказувать:
— Треба спочатку поле добре виорать і на зиму посіять зерна. Воно перезимує,
весною проросте, а потім виколоситься, достигне, і треба буде вижати, в копи
поскладати, додому звезти, змолотити, прочистити, поїхать до млина і змолоти. І
буде тоді мука. А муку замісити, затопити в печі і пекти хліб.
Вислухав теє все ведмідь, почухав потилицю та й каже.
— О, то мені треба довго чекати. — Подумав трохи, а потім знов і каже до
дядька:
— Давай ми обоє посіємо...
— А як будемо збирати?
— Що тобі, а що мені.
Дядько й каже:
— Мені вершки, а тобі корішки. Чи згодний?
— Добре,— згодився ведмідь.
От посіяли вони зерно, виростили і зібрали врожай. Забрав дядько собі
вершки, а ведмедеві оддав корішки — солому. Побачив ведмідь, що його обдурено,
та й каже.
— Е, я так не хочу. Сіймо щось друге. Чоловік радить:
— Посіємо ріпу... Вже тобі будуть вершки, а мені корішки.
Згодився ведмідь.
Настала пора збирати урожай. Забрав дядько собі ріпу — корішки, а ведмедеві
дає вершки — листя.
Бачить ведмідь, що його знов обдурено, махнув спересердя лапою і поплівся до
лісу.
З тих пір ведмідь ніколи вже не встрявав у спілку з дядьком.
| 
