Як завжди весною, в період бурхливого сходу
снігової води з Карпат, Тернопільський туристично-краєзнавчий клуб «Світовид»
вирушив на весняні сплави гірськими річками. Оскільки членів у клубі чимало,
розбились на дві команди. Одна — з досвідченіших — пішла на Чорну Тису, іншу
вирішили «обкатати» на річці Стрий.
Зупинимось на більш екстремальному і новому
для клубу поході. Отже, задумали піднятись у самі верхів’я Тиси, щоби об’єднати
два види туризму — водний і гірський. Коли закінчилась нормальна дорога,
автобус з вантажем пустили вперед, а «жива сила» пішла пішки. У тому місці, де
забуксував «мерседес», розбили перший табір. В гори звідси підійматись було
легко, але назвати цей потічок Чорною Тисою важко. Його ширини ледь-ледь
вистачало для катамарана. Та це народ не злякало, тож водний маршрут почали
звідси, від урочища Середній. Апшинець
Зранку основна група вирушила штурмувати
Свидовецький хребет, а троє залишилися збирати судна і розбирати завали на
річці. Якщо б могли, то повиймали би і каміння з русла, та дещо б його
розширили, але клуб називається «Світовид», а не «Бульдозер». Тому ландшафт
залишили без змін. Тяжку роботу час від часу грайливо переривала травнева злива
з градом. Дощ, особливо потужний, це — радість для водного туризму, але біда
для гірського... Добре, що основний склад вже піднявся вище хмар, і злива їм не
завадила. Єдине, що заблукали у тумані і замість хребта вискочили на потічок,
який, звірившись з картою, визначили як Апшинець. Пройшовши ним кілька
кілометрів між снігом і буреломом, назвали потічок «повним Апшинцем» і
повернулись у табір, де мандрівників чекали свіжа вечеря, тепле вогнище і майже
розчищене русло.
Риби не видно
Вчорашня втома далась узнаки. Сонце пекло
немилосердно. Вийшли під обід з певним острахом. Після вчорашніх злив вода у
Тисі піднялась щонайменше на півметра. Річка стала прохіднішою, але швидкість
течії зросла неймовірно. Перший екіпаж пішов вверх течією на тренування, але,
піднявшись на два кілометри і сплавившись за три хвилини, люди ще довго дивилися
на білий світ виряченими очима і не могли стримати дріж у кінцівках. Резюме
було коротке: весла на цій річці зайві, бо тільки займають руки. Керувати і
вигрібати за такої течії неможливо, а пальці потрібні, щоб триматись за рами і
не випасти за борт. Оптимізму поменшало, але відступати було пізно: автобус вже
поїхав і до цивілізації доведеться добиратись самотужки. Тобто самосплавом.
Дещо розвантаживши катамарани та відправивши
частину групи берегом, вийшли на воду. До першого каскаду порогів дійшли майже
без втрат, якщо не рахувати втоплений казанок та повну зневіру у здатності
контролювати ситуацію. Але міцність конструкцій суден та, в певній мірі,
елементарне везіння допомогли «зачалитися» перед основною перешкодою
(зачалитись — пристати до берега та прив’язати шнурок, так звану «чалку», до
чогось стаціонарного, наприклад: дерева, каменя, самотнього туриста). Три
пороги біля селища Усть-Чорна по «великій воді» прохідні за хорошої фізичної
підготовки та злагодженості екіпажу. Але для катамаранів класу «океанічний
лайнер» тут завузько, бо ширина потоку, затисненого між двома скелями (річкою
цей ревучий струмінь назвати тяжко), близько півтора метра.
Тож дівчат висадили на берег і почали
готуватись до проходження складної ділянки. Тут туристи клубу зустрілись із
спортсменами-водниками з Києва, які теж пробували долати цю перешкоду. Подиву
киян не було меж: вони на спортивних суднах вагалися йти чи не йти на ці
бурхливі хвилі, а група на саморобних катамаранах, навантажених «під зав’язку»
тушонками та картоплею, замахнулась на таку серйозну справу. Реакція була
однозначною: «Або попробиваєте катамарани, або перевернетесь!». На щастя, не
сталось ні того, ні іншого. Правда після третього порога флагманський катамаран
притопило і Адмірал (людина, яка відповідає за все це неподобство) авторитетно
заявив, що «риби в річці немає, бо він її під водою не бачив».
Насичений подіями день закінчився зустріччю
з групою водних туристів із Донецька. Поки обидва колективи на березі
обмінювались враженнями від річки, одна тендітна дівчина спробувала самостійно
втримати навантажений катамаран на воді. Течія виявилась сильнішою. Довелося
перервати приємну розмову на найцікавішому місці та заскакувати до судна,
одночасно виловлюючи з річки тендітне створіння. Так і переправилися. Донецьким
шоу сподобалося.
По каньйону
Дещо
відпочивши і привівши до ладу свої засоби сплаву, члени клубу вийшли на воду
організованіше та сміливіше. Відчувалася злагодженість екіпажів, особливо при
подоланні перешкод. Перед Ясінею Чорна Тиса насичена багатьма поворотами та
перепонами. Перешкоди в основному техногенного характеру: заржавілі кузови
автомобілів, бетонні блоки та гори сміття на берегах. Куди дивляться екологи —
невідомо.
Серйозним випробуванням на шляху групи мав
бути так званий «каньйон» — місце, де річка різко звужується між бетонними
берегами, ще й міняючи напрямок руху. Головний орієнтир «каньйону» — два
залізничних мости на крутому повороті. Пролетівши під першим на великій
швидкості, група змогла лише ідентифікувати другий і зрозуміти, що зупинятись
вже пізно. Перешкоду впізнали відразу: бетонні стіни, а крім того, велика юрба
глядачів, які скупчилися біля повороту. Зупинялись машини (бо поверху йшла
дорога), з них виходили люди і приєднувалися до «групи підтримки та
спостереження».
Передній катамаран загрозливо захитався і
зник з поля зору. Це означало тільки одне: розмір хвиль перевищує довжину
катамарана. За декілька метрів він знов з’явився на гребені наступної хвилі,
але вже без одного члена екіпажу. Екстремала просто викинуло на цих
«американо-чорно-тисових» гірках. Холодна вода і мрія про гарячий вечірній чай
надихнули мимовільного «моржа» вхопитися за раму і триматися за неї з останніх
сил. Решта групи, побачивши такий розвиток подій, мобілізувалась, і далі
пройшли без пригод — на розчарування спраглої видовищ публіки.
Після такого навантаження прийняли рішення
зупинитись у найближчому придатному для стоянки місці, щоб проаналізувати
помилки та відігріти мокрого «плавця» чаєм і «антишоком» (антишок — це рідина,
яка береться в похід з метою відновити адекватну реакцію на зовнішні подразники
промоклих учасників походу. Люди, які не ходять у походи, називають її
вульгарно — «горілкою»). Так, на мажорній ноті закінчився день.
Берег
Наступного дня ніхто нікуди не плив.
Відпочивали, лагодили спорядження й знімали стрес. Виявилося, що табір розбили
біля хутора Кивилів, перед ще одним каскадом порогів. Протягом короткого
відпочинку встигли познайомитись з місцевим населенням, сходити на екскурсію в
місцеве лісництво, провести розвідку наступних перешкод і навіть піднятись у
гори по гриби. Їх було мало, називалися вони «пістряками» і, повірте, свіжі
гриби на початку травня — це класно. Але все це лишилось вчора, а сьогодні — на
воду і вперед!
До
першого порога тільки встигли вмоститись зручніше на катамаранах і перекинутись
парою слів — і знову довелося попрацювати веслами, обливаючись потом та пінними
бризками. За декілька хвилин пройшли відстань, на яку вчора пішки витратили
півгодини. Ось у чому перевага водного туризму — не ти несеш свої рюкзаки, а
річка несе тебе, твої речі і навіть твій катамаран. Знай собі сиди, роздивляйся
краєвиди та відмахуйся легенько весельцем від каменюк, колод, арматури, опор
мостів і т.д. Правда, не варто забувати про каску і рятувальний жилет (так, про
всякий випадок).
Після відпочинку сил у екіпажів значно
додалося, та так значно, що дехто при спробі провести черговий маневр ламав
весла. Це вже прорахунок завгоспа — перегодовує. (Завгосп у поході — це людина,
яка відає видачею щоденних мізерних порцій їжі та підтримує життєдіяльність
мокрих, голодних і злих туристичних тіл). Незважаючи на попередню розвідку,
доводилось інколи робити незаплановані переміщення. По-перше, щоб уникнути
зіткнення із каменем, що завжди з’являється зненацька (хто їх уночі в річку
кидає?). По-друге, щоби підібрати погано прив’язані до рами речі, які випадають
на бурунах і хочуть продовжити свій шлях автономно від катамарана. За час
спільного існування на Чорній Тисі екіпажі нарешті порозумілися між собою,
своїми суднами та течією — рухи весел стали більш синхронними та осмисленими,
так що пороги( їх називають Кивиловськими ) пройшли на відмінно. До речі,
донецька група, яка йшла перед нами, на цих порогах «пробилася» (пошкодила
катамаран) та скупала свого «моржа». На щастя, теж без трагічних наслідків.
Відчувши свою силу, учасники походу готові
були йти разом хоч на Ніагарський водоспад, але річка перед Раховом почала
вирівнювати своє русло, стишувати течію. Уламки каміння, які так заважали
катамаранам, хазяйновиті гуцули порозтягали на будови, і стало зрозуміло, що
час закінчувати авантюру. Збережемо її у своїй пам’яті, щоби довгими зимовими
вечорами згадувати з посмішкою та легким сумом. І планувати наступну,
складнішу, бо весна завжди не за горами, а гори — це Карпати.
;){kind=link}
;){kind=link}
