Дуже давно в далекому краю жив бідний чоловік. Мав він стільки синів, що не
міг їх порахувати. Правда, в той час люди більше, як до десяти, не знали
лічити.
Чоловік у хащі дрова рубав і возив продавати. З того й жив, з того одягав і
годував сім'ю. Привчив до роботи й хлопців. Кожний, як підросте, іде служити.
Так всі сини розійшлися по світу. Коло вітця залишився найменший. Він мав
приглянути вітця й матір у старості.
Виріс хлопець і став легінем. Треба йому женитися. Сам був чесний,
справедливий, таку й жінку собі взяв. Коли старі повмирали, зробили їм файну
комашню. Самі жили у великій злагоді. Народилася у них і дитинка, дівочка.
Коли дівочці минуло дванадцять років, її мати важко захворіла і померла.
Чоловік дуже зажаловав за жоною і подумав собі, що більше не буде женитися.
Айбо велика біда заставила його глядати собі помічницю. Придивив собі одну і
звідує її:
— Чи будеш мою дитину честовати?
Вона сказала, що буде. І вони побралися. Айбо коли та жона стала хазяйкою,
вона зненавиділа доньку-сирітку. Бурчала на неї, шкодувала давати дівочці
хліба, заставляла її робити тяжку роботу. А свою доньку (бо і в неї була
донька) пестила, одягала, як княгиню. Дівчата були в одних роках.
Підросли дівчата, стали відданицями. Почали до них хлопці на вечірки
приходити. Айбо чоловікову доньку хлопці люблять, а мачушину не дячать.
Розсердилася мачуха і каже чоловікові:
— Води свою доньку геть з двора, най її мої очі не видять. Як ні — лишаю
тебе!
Тяжко було чоловікові рідну дитину повести в ліси-праліси. Та мусив зробити
дяку жоні. Увечері каже доньці:
— Приготуй тайстру, і вранці підемо в ліс. Будеш мені помагати рубати дрова.
Як зазоряло, отець і донька рушили в дорогу. Зайшли у глибокий ліс, куди
чоловік до цього часу ніколи не ходив. Йшли цілий день і вийшли надвечір на
одну полянку, де стояла якась хижчина. Вдоперли двері — там нікого. А в хижі є
всячина: відро, миски, лампа. Не знав чоловік, чому хижа пуста. Ато у ту хижу
заходили чорти і всіх людей винищили.
— Донько, оставайся тут. Накладеш собі вогню, звариш їсти. А я іду в ліс
рубати дрова.
Вхопив сокиру і пішов, айбо не за дровами, а додому. Дівка вогню наклала,
їсти зварила, запалила лампу і чекає вітця. Чоловік не усмілився вповісти
доньці, що лишає її саму в хижчині серед лісу. Чує: щось зашкрябало у двері.
Подумала, що то її нянько, і скоренько вдоперла. Никать: а то мишка. Засміялася
до мишки, а мишка проговорила:
— Дівочко, я дуже голодна. Дай мені щось поїсти. Марійка, так звали дівчину,
пожаліла мишку і дала їй їсти. Як мишка наїлася досита, сказала;
— В одинадцятій годині з'являться файні леґіні. Не бійся і роби те, що я
тебе научу. То не леґіні, а чорти. Прийдуть вони з музикою і будуть тебе
кликати танцювати, але ти не йди у танець. Скажи, що ти у подертій одежі. Скажи
так: «Принесіть мені сукню». Вони принесуть і знову будуть кликати в танець, та
ти попроси чоботи. А далі проси усякі дівочі речі, лиш не відразу, бо візьмуть
тебе у танець і розтягнуть тебе на кусочки.
Опівночі прийшли під хижу леґіні з музикою. Кличуть:
— Іди з нами танцювати!
— Прийду, лиш принесіть мені шовкову сукню, бо моя цурава. Принесли їй
сукню.
— Іди з нами танцювати!
— Прийду, лиш принесіть мені файні чоботи.
Принесли чоботи і знову просять її у танець. А вона каже:
— Принесіть мені шовкову сорочку.
Потім попросила коралі. Далі — золотий вінок. Ще — золоті заушниці. Ще —
сріберний пояс із золотою пряжкою.
— Іди з нами танцювати.
— Прийду, лише принесіть сріберні підківки до чобіт. Побігли чорти і не
вернулися, бо когут запів.
Вранці пішла глядіти вітця. Ішла, ішла і вийшла на дорогу та вернулася
додому. Одежа на ній як у принцеси. Коли мачуха увиділа оту красоту, то мало не
розпуклася із зависті. Каже чоловікові:
— Скоро веди і мою доньку в ліс. Най і вона принесе собі прекрасне плаття.
Привів вітчим відданицю на ту поляну, у ту хижчину, де була його донька, і
лишив. Нічого вона не варила, а відразу лягла на постіль. Чує: щось у двері
зашкрябало. Відкрила — а то мишка.
— Дівочко, дай мені їсти, бо я дуже голодна.
— Іди собі на біду! — прогнала вона мишку.
Опівночі прийшли під хижу леґіні. Попросили її в танець.
— Піду, як мені принесете шовкову сукню, шовкову сорочку, файні черевики,
золотий вінець, файні коралі...
Попросила все те, що виділа на Марійці. Чорти принесли — і вона мусила йти з
ними в танець. Так із нею танцювали, що розірвали її на кавалки.
Чекає мачуха доньку — нема. Каже чоловікові:
— Веди мене туди, куди відвів доньку.
Коли прийшла мачуха до хижі і увиділа, що залишилося від її доньки, то мало
не вмліла.
— Йой, донько, моя донько...— зайойкала вона.
Айбо що було робити? Вернулася додому. Мачуха плакала за донькою, айбо
Марійку уже не збиткувала.
Про красу Марійки розійшовся всюди поголос, і прийшов її царський син
сватати. Принц був файний, і Марійка полюбила його. Договорилися про свадьбу. І
така свадьба була, що ніхто ще такої не видів. На свадьбі веселилися, гуляли і
бідні, і великі пани, бо молода була із бідного роду, та не забула за простий
народ, а принц запросив великих багачів.
Як відсвадьбували, молоді залишилися жити в царському палаці. Марійка
прикликала до себе жити свого нянька. А з ним прийшла і її мачуха, бо вони собі
чоловік і жона. Отець її робив помалу у царському саду, а мачуха помагала
кухаркам.
Цар з царицею були старенькі. І хоч мали свого лікаря, коли прийшов час
помирати цареві, ніякі ліки не помогли. Цариця дуже збанувалася за чоловіком і
скоро померла. Та й отець Марійки був вироблений у лісах, заслаб і помер.
Царський син перебрав царство. Управляв він державою благорозумно, не забув
за простий народ, бо його жона була з простої сім'ї. Він будував фабрики, аби
людям була робота. Дав розказ наділити бідним людям землю. Тому пани сердилися
на нього, а сусідні королі і графи та барони готувалися напасти на нього. Один
злий цар оголосив йому війну.
Молодий цар почав збирати армію. Як зібрав, то повів військо на границю, а
жону лишив у тягості дома. Коли відходив, наказав старшому міністру, аби
гаткував за царицею. А мачусі се не любилося. Вона хотіла бути головною у
царському палаці.
Прийшов час Марійці родити. Народила вона двох золотоволосих
хлопчиків-близнюків. Аби впізнавати того, котрий перший народився, цариця
прив'язала йому на руку шовковий пантлик. Поклала хлопчиків коло себе і
заспала.
А мачуха прийшла, украла хлопчиків, понесла у сад і закопала. А замість
хлопців підвергла цариці двох котят.
Пробудилася молода цариця, дивиться: коло неї м'яукають двоє котят. А
хлопчиків немає. Почала цариця ревати:
— Де мої діти?
— Коло тебе! — сказала мачуха.— Ти вродила двоє котят.
— Та я ж вродила двоє золотоволосих хлопчиків!
— Тобі привиділося, бо ти не пам'яталася. Не хлопчиків ти вродила, а котят.
Почала цариця гірко плакати. А царю написали, що його жона відьма, бо
народила котят. Цар відписав, аби їй нічого злого не робили, доки він не
повернеться з війни. Він з жоною сам вияснить. Письмо було адресоване міністру,
та вояк передав його мачусі. А мачуха покликала бухгалтера, який міг писати
точно так, як цар, заплатила йому великі гроші, і він написав, що вона
диктувала. «Пане міністре! Я чув, що моя жона вродила двоє котят. Се означає,
що вона відьма. Відведи її у ліс і убий».
Міністр прочитав письмо і очам своїм не вірить. Як стратити таку чесну душу?
Айбо царський розказ треба виповнити, бо інакше він сам стане короткий головою.
Та міністр був розумний, спочатку все добре обдумував, а потім уже робив.
А за той час на тому місці, де були закопані близнюки, виросли два золоті
явори. Мачуха як то увиділа, привела людей із сокирами і розпорядилася зрубати
явори і спалити. Та коли рубали явори, дві трісочки упали у траву, і ніхто їх
не втямив. Коли люди відійшли, із тих трісочок зробилися два золотокрилі орли,
стрепали крилами та й полетіли високо попід небеса. У одного на крилі маяла
шовкова шматина.
Тут прийшла поголоска, що цар повертається з війни. Міністр дуже засумував.
Кличе він царицю у ліс на прогулянку. Іде з нею попідруку, а сльози йому
котяться з очей.
— Пане міністре, що ви плачете? — зазвідала цариця.
Він не міг говорити, лиш витяг із жеба письмо. Вона прочитала і жалісно
заплакала:
— Я ні в чому не винна. Даруйте мені життя. Я буду жити в сих хащах, ніхто
мене ні у селі, ні у вариші не увидить. А на знак я дам вам відрубати палець,
на котрім перстень.
Міністр зрадів, що не мусить губити добру душу. Узяв знак (цариця сама
відрізала палець) і повернувся у царський палац. А цариця пішла хащами. Іде і
думає собі: «Де тепер дітися?»
Так дійшла до моря. Дивиться: у воді весело риби плавають, підскакують.
Подумала: «Коби я годна стати рибою і так плавати по морю». І у ту мить стала
рибою, скочила в море і попливла.
В той час цар вернувся додому. Що сталося з його жоною, він не знав. Звідує
міністра:
— Де моя жона?
Міністр нічого не сказав, лиш передав письмо. Цар прочитав письмо і каже:
— Я точно так пишу. Айбо сесе я не писав.
— Я так і думав, що щось тут недобре,— каже міністр,— і я відпустив царицю.
Вона сказала, що буде жити в лісах і ніколи ні в селі, ні у варищі не
появиться.
Верг цар пушку на плече і пішов лісами жону свою глядати. Ішов довго і
вийшов на одну поляну з криницею. Сів він під зелений явір перекусити. Дивиться
— а до нього йде дуже страшний звір. Цар напудився, айбо не тікає. Звір
підійшов ближче і проговорив:
— Не бійся, царю! Я тобі не зроблю нічого злого. Лише дай мені щось поїсти,
бо я дуже голодний.
То був залізшій вовк. Аж би в нього стріляв, то не убив би. Цар поділився з
вовком їдою і подумав собі: «Се не простий вовк, коли знає говорити. Зазвідаю у
нього, чи пе видів мою жону». Та вовк зазвідав царя першим:
— Куди йдеш, царю? Ти зайшов у такі місця, куди ще людська нога не ступала.
Розповів цар вовкові про свою біду.
— Я не видів твою жону і нічого не чув про неї. Айбо я тебе можу понести на
найвищу гору, де живе Дідо-всевідо. Може, він буде щось знати про царицю.
Цар сів на залізного вовка, і той поніс його через високі гори, темні ліси.
Переніс його через сім полонин і приніс на гору, де жив Дідо-всевідо. Там стояла
скала, яка блищала, як місяць. На тій скалі був дім, і у тому домі жив
Дідо-всевідо.
Дуже змучився цар, доки виліз на ту скалу. Зайшов він у дім і видить: дідо
білий, як молоко, борода аж землею тягнеться. Цар низько поклонився:
— Добрий день, дорогий няньку!
— Доброго здоров'я, синку! Я знав, що ти будеш у мене на обід, і я
приготував на двох. Та у тебе є слуга, який тебе сюди приніс. Треба і його
покликати.
Вийшов дід із дому, свиснув так, що листя з дерев посипалося. Залізний вовк
зрозумів, що його кличуть, і прибіг. Дід почастував і царя, і залізному вовкові
дав поїсти. А потім каже:
— А тепер слухай, що я знаю. Твоя жона народила двох золотоволосих хлопців,
та її мачуха підмінила тих хлопців-близнюків двома котятами, а живі душі
закопала в землю. Ті душі виросли золотими яворами, а коли їх мачуха приказала
зрубати і спалити, душі двох братиків-близнюків перетворилися у золотокрилих
орлів. Мачуха хотіла і твою жону скітити, тому й підробила твоє письмо. Нещасна
твоя жона ходила лісами, а як дійшла до моря, зробилася рибою.
— Та чи можна їх навернути? — зазвідав цар.
— Можна. На березі моря с височезна скала. Коло неї чарівне місце: там люди
перетворюються у звірів, птахів і риб, а всяка звірька може перетворитися в
людину. Там твоя цариця-риба увиділа і впізнала своїх хлопчиків-близнюків. Вони
її признали за матір. Там кожного дня вони зустрічаються і бесідують. Аби й
тебе признали, мусиш туди прийти з державним прапором.
Цар красно дякував Дідові-всевідові, сів на залізного вовка, і вовк приніс
його під того явора над криницею, де вони зустрілися. Звідти вовк пішов своєю
дорогою, а цар своєю. Прийшов цар додому, узяв прапор і пішов на берег моря
глядати височезну скалу.
Довго йшов, доки до тієї скали дійшов. На тім місці поставив прапор, а сам
сховався в корчеві. Дивиться: прилетіли два золотокрилі орли і сіли близько до
води. До них припливла риба.
Цар не чув, яка там була бесіда. А та риба сказала золотокрилим орлам:
Тут має бути ваш отець, бо вижу його прапор. Не бійтеся його і не тікайте. А
я боюся йому показуватися, бо він дав розказ мене убити.
Орли зробилися хлопцями і підійшли до прапора. Отець з радістю вибіг до них
із корча:
— Сини мої золотоволосі, довго я вас глядав! Йдімо зі мною додому!
— Не підемо, бо там зла мачуха. Та й ти злий, бо дав розказ нашу мамку
убити!
— Не давав я такого розказу. То все зла мачуха зробила. За се її засудили на
велику кару — розірвали кіньми.
— То ти на мамку не сердишся, дорогий наш няньку?
— Не серджуся. Я її дуже люблю. Побігли хлопчики до води і кричать:
— Мамко, не бійся! Нянько на тебе не сердиться. Вискочила риба на берег і
зробилася царицею. Цар радісно обняв її. Він приніс і для хлопців, і для жони
файну одежу. Оділися і пішли додому. У дорозі жона розповіла цареві, як увиділа
двох золотокрилих орлів, як на крилі у одного упізнала шовковий пантлик і
догадалася, що то її діти, як довго чекала, аби вони прилетіли і сіли близько
коло води, як заговорила до них і як вони признали її за матір.
Дома вчинили велику гостину. На тій гостині нарекли близнюків іменами —
Іваном і Олексою.
Близнюки Іван і Олекса виросли файними і розумними леґінями. Прийшов їм час
женитися. Вони сказали, що женяться лише тоді, коли знайдуть собі дві
сестри-близниці із золотим волоссям. Зібралися Іван та Олекса у дорогу глядати
собі жін.
Дійшли вони до берега моря, до височенної скали, і там зробилися орлами.
Спочатку полетіли до найстаршого орла-віщівника і попросили його показати їм
дорогу у ту державу, де живуть дві сестри-близниці із золотим волоссям.
А отець тих сестер-близниць із золотим волоссям був царем. Він держав сестер
на сто п'ятдесятому поверсі свого палацу. А дав такі куренци, що своїх доньок
віддасть за тих леґінів, котрі знімуть з їх пальців золоті царські перстені.
Многі пробували дібратися до того вікна на сто п'ятдесятому поверсі, айбо
падали і убивалися. А близнюки-орли прилетіли, схопили у дзьоби персні з
пальців сестер і полетіли. Прилетіли на берег моря і там зробилися хлопцями і
чекають.
Сестри-близниці плачуть, бо перснів не мають, а женихи не з'являються, їх
отець-цар був розумним чоловіком. Він розіслав по всьому світу таємних аґентів
глядати персні. Дав розказ, аби тих, у кого найдуть персні, відразу вели до
царя. Прийшли таємні агенти і на берег моря. А Іван та Олекса зробилися
дурними.
— Хто ви такі?
— Два дурні, що постійно граються у піску.
— Та йдімо геть,— каже один таємний аґент. А другий каже:
— Ти забув, що казав цар: чи жебрак, чи циганин, чи старий, чи молодий — у
кожного глядати.
І почали хлопцям жсби вивертати. А хлопці сміються. Все обмацали, а перснів
не знайшли. Уже хотіли йти геть, коли старший аґент догадався:
— А ми ще у піску не дивилися. Почали ритися в піску і найшли персні.
— Та чи піймали вас! Тепер нікуди не втечете.
Іван і Олекса увиділи, що отець сестер-близниць розумний, і що їм нічого таїтися,
сказали, хто вони на самім ділі. Оділи на себе царську одежу і повели таємних
аґентів до свого вітця. Звідти дали телеграму до вітця сестер-близниць, аби
чекали на женихів.
Цілий місяць добиралися брати-близнюки у ту державу, де жили сестри-близниці
із золотим волоссям. Коли добралися, їх уже чекали і радісно зустрічали і цар з
царицею, і їх дві прекрасні доньки...
| 
