Іде баба жебруща селом; іде та й дивиться, аж на призьбі перед хатою сидить
молодиця та й плаче.
— Доню моя, а що тобі Господь дав?
— Ой, дав, бабуню, дав лихую долю на мою нещасну голову; о такому завше
плачу! Відколи пішла за того проклятого, то й оддиху мені нема; б'є мене,
бабко, раз у раз, бодай його лиха година прибила!
— А ти, дочко, десь, певно, йому лаєш?
— Ну а що ж! Господи, бабко, як лаю! Він б'є, а я лаю; він б'є, а я лаю! Не
дочекав би того ледачий, щоб я йому змовчала. Оце!
— То чекай же, дочко, коли така робота, то я тобі якусь раду дам.
— Порадьте, бабко-серце, порадьте, нехай вам Господь дає усе добре, а я вам
дам і їсти, і пити, і полотенця на сорочку не пожалію.
— То на ж тобі, дочко, тую пляшку з водою; це вода не проста: брала я її за
сім гір, за сім рік, в темному лузі під білим каменем у новий четвер. Пам'ятай
же, дочко, і не забудь, що я буду казати; возьми цюю воду та молись Богу, а як
прийде твій чоловік і ти побачиш, що вже на бійку зриває, то набери нишком тії
води в губу та й держи її, аж поки від нього нечиста сила не відступить.
Господи милосердний, як відступає чорна туча від сонця, так щезни, пропади і
розвійся твоя лиха доле та на твої вороги.
Пішла баба жебруща, обійшла немало світа, була не в одному монастирі, пила
не на одному празнику і через два або три місяці, молячись Господу Богу, знову
прийшла до того самого села, до тої самої хати. Молодиця сидить на призьбі та й
пісню співає.
— Ой, бабуню, моя пташечко! Спасибі вам! Нехай вам Господь дає і з води, і з
роси! Я вам кажу, бабко, тепер моє лихо як ножем утяв; прийде він в хату, то як
зведем на сварку, а я хутко воду в рот та й держу, ані краплі не упущу! То,
чуєте, бабко, яке диво! Неначе його якась сила одтягає од мене; брязне батогом
об землю та й сяде!.. Тепер межи нами ніколи до бійки не доходить, аж моя
головка вільніша!
— А бачиш, дочко!
Баба вийшла за ворота, сміючися, під пахвою несла буханець хліба, кусок сала
і полотна на сорочку.
| 
