Топірець Довбуша
Мала мати сина Олексу. Він був дуже файний і сильний. Минуло йому 5 років. Вийшов він одного разу на вулиці і почав гратися, майструвати і зробив собі добре витесаний топірець. Увійшов до хати та й каже:
- Ади який я собі топірець зробив. А як май дуже підросту, то стану такий, що ніхто мене не подужа.
Дивилась мати на сина, та й раділа. За пару літ ішла вона в ліс по дрова, та й взяла з собою хлопчика. Ходили вони по лісі і одного разу Олекса промовив до мами:
- Свій топірець я заб’ю в пеньок і ніхто не витягне, тільки я, коли підросту, через пару років.
Минуло Олексі 16 років. Став він підбирати собі військо. Приймав до себе найсміливіших гопаків, щоб мали силу, розум і відвагу. Робив Олекса так: з високої гори пускав колесо, хто його перестрибне в повітрі, того він брав у військо.
Жили тоді хлопці у печері, яку і самі видовбували. Були в ній і стіл, і лавиці, де вони засідали на раду. Приходили таємно, адже за ними слідкували жовніри. Був у печері і таємний хід.
Якось повів Олекса воїнів у гори на те місце, де він колись забив топірець, коли ходив з матір’ю по дрова. Підійшли вони до дерева, а Олекса і каже:
- Ану хлопці тягніть цей топірець!
Та ніхто не міг витягти.
Якось прийшов Олекса до матері та й каже:
- Мамо, я тепер найдужчий у горах. Мій топірець ніхто крім мене не годен витягти.
А мама в сльози:
- Тебе багачі збираються вбити.
- Не плачте, мамо! Мене ніхто не знає, як убити. Тільки вам скажу, що вбити мене можна 9 зернинами.
Підслухали ці слова богачі. Пририхтували все і коли він повертався, вони його застрелили.
І топірець по сьогодні стоїть у дереві.
| 
