Гірське життя чесне, в ньому немає
найменшого відтінку паразитування. У своєму виживанні годі покладатись на
здобутки цивілізації, це виживання треба круглорічно забезпечити собі самому.
Садити овочі й фрукти та доглядати худобу, щоби не померти з голоду,
заготовляти дрова, щоби не замерзнути, носити воду для усіх хатніх потреб, а
взимку часто й для худоби. Мабуть, завдяки саме цьому досвіду я не маю
схильності обурено обговорювати підвищення цін на комунальні послуги, а на
ринку ніколи не торгуюся із селянками, які продають власну городину чи молочні
продукти.
Не так давно в горах ще треба було прясти
вовну й обробляти льон для того, щоби виготовити собі одяг — моя бабця до
початку 90-х років XX століття носила виключно домоткані сорочки й запаски, думаю,
дехто носить їх досі. У ранні сімдесяті мама ще купувала «нафту» (так у горах
називали гас) для ламп, які моїм ровесникам-негорянам відомі хіба що з фільмів
або музеїв. Але про музейні експонати в гірському побуті можна було б писати
окремо, як і про зимові дитячі розваги, що лише на перший погляд мало
відрізняються від дитячих розваг у місті чи на рівнині, про особливості
заготівлі дров чи кагатування овочів та фруктів, про зимові прання й купелі та
про багато іншої всячини, з якої складається це терпке гірське життя.
Дрова часто пиляють вручну, сухих є менше,
ніж сирих, тому, розпалюючи ватру, треба наколоти трісок або запастись старими
газетами. Зимового ранку у вихололій за майже безкінечну ніч зазвичай
дерев’яній хаті зуб на зуб не попадає. Але про спокусу пролежати під ліжником
до весни ідеться хіба у випадку, якщо ви вже встигли спробувати іншого,
комфортного життя, — у свідомості справжніх горян таким спокусам місця просто
немає. Треба йти годувати й напувати худобу, а вже потому готувати й собі сніданок,
частина якого служитиме обідом, звичайно ж, холодним, бо розпалювати вогонь до
вечора вже більше ніхто не буде. Паралельно треба будити й виряджати до школи
дітей, якщо вони є, а вони здебільшого є.
Зимові
дні в горах ще коротші, ніж деінде. Жінки заповнюють їх в’язанням, вишиванням,
ткацтвом, упорядкуванням одягу, пранням, прибиранням у стайні чи хліві, якщо це
друга половина зими — здобуванням сіна, якого худобі часто не вистачає,
перенесенням овочів із кагата у звільнений підвал (який називається просто
«єма», тобто яма) і подібними речами. О п’ятій темніє, час починати «кутатися»
— хто гадає, що це слово означає дуже тепло вдягатися, той дуже помиляється, бо
так у нас називають порання худоби. Приготування й споживання вечері
відбувається, як правило, уже після кутання.
Сучасні зимові вечори у горах коротші, ніж
ті, які я пам’ятаю — зараз існує телевізор, якщо його нема у тебе вдома — можна
йти дивитися до сусідів, це нормально. Зрештою, є «Київстар» із пільговими
тарифами і, сидячи після кутання на теплій печі, можна комусь подзвонити. Якщо
ти ще молодий-нежонатий, можна темними холодними горами іти на танці — відстань
у десять кілометрів долається завиграшки, навіть у люті морози.
У дні святкові, — а таких у горах більше,
ніж у будь-якому іншому місці (своєрідна компенсація за тяжкі будні) — ходять у
гості до родичів, сусідів і, звичайно ж, п’ють, іноді немилосердно. Чим це може
закінчуватися, неважко здогадатися, бо, на жаль, п’янство — один із потужних
чинників, що об’єднують Україну. Однак під час зимового посту і Різдвяних свят
більшість чоловіків-горян здатні на абстиненцію, що робить їм честь і не
позбавляє зимові свята, які тривають третину зими, незрівнянної магії. Різдво —
окраса гірської зими; червона низка колядників, розсипана у сліпучих снігах,
монотонна коляда у супроводі хрипкої гірської скрипки — за це горам багато чого
пробачаєш.
Недавно мені спало на думку, що я дуже мляво
відчуваю плин часу, майже не усвідомлюючи й не боячись його проминання. Секрет,
мабуть, в тім, що я горянка, а в горах, як відомо, час плине значно повільніше,
ніж будь-де. Мій внутрішній годинник досі наведений на гірський час. За ті
п’ятнадцять років, які я провела там від народження, довкола мало що мінялось,
хіба що підростали дерева й діти, помирали тварини й люди, але основне, на чому
щоденно зупинялось око, залишалося незмінним, навіюючи ілюзію, що так буде
завжди, налаштовуючи свідомість на незмінну вічність. Ті ж хати, ті ж гори,
точнісінько така ж, як і десять років тому, дорога.
Два з половиною кілометри засніженої,
розбитої тракторними гусеницями дороги — щоденний шлях до школи — протягом
восьми років також залишався незмінним. Та і після двадцяти років — лише одна сумна
зміна: в моєму дитинстві обабіч ріс густий ліс, якого зараз майже не
залишилось. Але нові покоління школярів з нашого присілка так само долають цей
воістину нелегкий шлях до знань. Особливо нелегкий він узимку. У вибоїнах на
дорозі з осені залишилась вода, вона покрита льодом, який при трохи м’якшій
температурі провалюється під твоїми ногами, і ти замочуєш ноги, а вже залежно
від рівня своєї учнівської сумлінності продовжуєш шлях, а потім сушиш ноги біля
грубки в класі або, приховуючи радість від того, що все так добре вийшло,
вертаєшся додому.
Й досі іноді, коли лід під ногами
виявляється вже надто тонким, і ти провалюєшся, дуже хочеться повернутись у
холодну гірську зиму, в дитинство, додому.?
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
;){kind=link}
;){kind=link}
