За критерієм «непопсовості» творча група
журналу «Карпати» (разом зі спелеологами) обрала для мандрівки невеличкі, але
по-своєму цікаві печери над Дністром з івано-франківського боку. До підземного
екстріму погода додала своє — березень цього року напевно надовго
запам’ятається багатьом карпатським туристам, і не тільки їм. Але ж яка негода
може завадити цікаво провести вихідні?
Над Дністром
Нас було дев’ятнадцять. Ця команда давно
мріяла нарешті зібратися докупи і разом полазити печерами. Спелеологи з
Івано-Франківська, Тернополя, Харкова. А один з цієї нагоди навіть примчав з
гарячої Африки. Були там і досвідчені, і ті, хто мав спуститися під землю
вперше. Більшість — молоді хлопці, а з ними одна студентка і декілька ще
міцних, але вже далеко не юних чоловіків. Один з найактивніших учасників походу
на високій оптимістичній ноті одразу попередив, що додому повернуться не всі,
та це тільки додало команді настрою.
Заздалегідь замовлений «Богдан» за півтори
години довіз нас до хутора Думка, що знаходиться за два кілометри від села
Одаїв на Івано-Франківщині. Далі — хвилин двадцять пішки в бік Дністра в
урочище Думчина Долина. ...Щоби дістатися високого берега Дністра — а саме там
знаходяться об‘єкти, що нас цікавили — треба спуститися в долину і піднятися на
невисокий горб. Якщо жорстко ставити ногу на схил, то земля відгукується глухою
порожнечею — нерозвіданих підземних пустот у цьому районі ще багато...
Оглянули
Грот Монаха — «кімнатку» з розписаними туристами стінами, в якій колись давно
жив відлюдник. Напевно, літом звідси відкривається дуже гарний вид на Дністер,
і можна медитувати годинами, але навесні тут не так комфортно. Поруч з гротом,
прямо на схилі є печера, в якій жили бійці УПА. За переказами, спецзагін НКВД
закидав партизанів згори гранатами, розгойдуючи «лимонки» на мотузках, бо
інакше вцілити ними в щілину було неможливо.
Нижче розташовано щось на зразок язичницького
капища, подібне на видовбане в скелі обличчя — широко відкритий рот і великі
пусті очі...
На розпорах
...Одягаємо комбінезони, каски-шапки,
світильники (спелеологи називають їх фарами). Наша ціль — печера Вертикальна.
Інша група збирається в Затишну. Назви печер достатньо умовні — не така вже
вертикальна перша, та й не настільки затишно в другій. Для розминки відвідуємо
Думку, біля якої стали табором. У цій печері можна просто ходити (приблизно 100 метрів майже
горизонтальних ходів). На стінах бачимо декілька кажанів, які перебувають у
зимовій сплячці. Фотографуємо їх дуже обережно. Якщо кажан своїми сенсорами
відчує тепло і прокинеться, то може загинути, адже до справжньої весни ще
далеко.
Потім
— знову через долину на схил Дністровського каньйону. Прив’язуємо до великого
дерева страховку і по черзі спускаємось у печеру Вертикальна. Вона має два
виходи і кілька сотень метрів різноманітних лазів: невеличкі зали, вузькі
горизонтальні щілини, вертикальні обриви. Оскільки в нашій групі є новачки і
немає необхідного спорядження, проходимо тільки «мале коло».
Першим спускається досвідчений Андрій
Федоров. Ідемо наліво, направо, пригинаємось, повземо. Лаз стає настільки
вузьким, що немаленькому дорослому чоловікові іноді треба видихнути, щоби
пролізти далі. Виникає дивне відчуття, коли не вистачає висоти, щоби хоч трошки
підтягнути під себе ногу і відштовхнутися, або, коли «заважають» власні плечі.
До речі, в цій печері є лаз, дотепно названий «ходом китайської компартії» — на
одній ділянці він різко повертає ліворуч. Щоби там протиснутися, треба повзти
тільки на правому боці, бо далі ваша спина не дозволить вигнутися коромислом.
У спелеологів є декілька неписаних правил.
Наприклад: «Не пхай голову туди, де тіло не пролізе». Або: «Якщо застряг — не
рипайся, чекай, поки схуднеш». У кожному жарті є доля правди...
Після вузького лазу несподівано виявляєш, що
сидиш на камені, а під тобою — півметрова щілина між двома вертикальними
стінами. Висота — метрів шість. Стіни не те, щоби зовсім гладенькі, але
поставити ногу або зачепитися рукою неможливо. Проходимо «на розпорах». Все
дуже просто: впираєшся в стіни спиною або ліктями, перехоплюєшся руками-ногами
і сповзаєш донизу, як хробак...
Під снігом
Ввечері
— повний туристський набір. Гітара, вечеря, різноманітні байки, і все це і все
це у супроводі безперервного снігопаду. Майже кожен час від часу щось шукав, бо
речі миттєво ховалися під снігом. Потім спелеологи довго влаштовувалися на
нічліг — готувалися до холодної ночі. ...Ранком деякі намети довелося
відкопувати.
Після сніданку дві команди помінялися
маршрутами: Затишна-Вертикальна.
Можна сказати, що в Затишній історія
повторилася: вузький лаз закінчився не дуже високим урвищем, після якого
команда опинилася у так званому залі Полтавських Спелеологів. Тут колись
знайшли череп і кістки, яким виявилося понад п’ять тисяч років. Вліво під
виступ іде велика вертикальна щілина. Якщо кинути туди камінчик, то він довго
стукає по стінках, аж поки затихне десь глибоко внизу.
...Автобус
до нашого хутора Думка не дістався (через снігопади дорога стала непроїзною) —
лише до Одаєва, куди нам довелося йти пішки. Але, що для спелеолога два
кілометри по свіжому снігу? Назад їхали весело і домовилися, що наступна
зустріч відбудеться в одному з тернопільських печерних «грандів»: Млинках,
Озерній, а може й в Оптимістичній. А невеличкі «колодязі» над Дністром, куди ми
лазили цього разу, — улюблене місце тренувань учасників Івано-Франківського
спелеоклубу. Він, до речі, нарешті відроджується (припинив було своє існування
декілька років тому). Є молоді спелеологи, є «ветерани», яким теж ще нічого не
бракує, є цікава справа, що має повне право на життя.
P.S. А справді, чому вони лізуть під землю,
в чорні колодязі та вузькі щілини, спускаючись все далі й далі? Невже це
настільки цікаво, що один із основних людських інстинктів — самозбереження —
відступає перед жагою відкриття? Один з наших спелеологів, розповідав, як він,
«просочившись» через зовсім малу діру, несподівано потрапив у величезний зал з
декількома відгалуженнями в різні боки від центру. Оце було відчуття! Він
«бігав» новими ходами, співав якусь досі йому невідому, але явно дурнувату
пісню без слів і не чув, як через щілину його тривожно кличе напарник. «Адже,
до мене тут нікого не було! А я таки зміг — доповз, дістався... Повернення?
Якщо вже сюди доліз, то і повернутися зможу. Я ж не один. Та й до світла добиратися
значно легше».
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
