А от почути звучання інструмента в
органічному для нього середовищі — в його рідних горах, на полонині — навряд чи
пощастить. Запитайте тих, хто рік у рік мандрує карпатськими горбами, чи бачили
вони там живого трембітара або майстра, що вміє зробити трембіту. Можете і не
питати. Не бачили. В бесіді з косівчанином музикантом-духовиком, патріархом
прикарпатських фольклорних колективів паном Іваном Зеленчуком підтвердилися
наші сумні припущення: аби полічити українських майстрів-трембітарів, вистачить
пальців на одній руці. І роблять вони трембіти не для місцевих пастухів та
народних музик, а переважно для концертних колективів, професійних музикантів,
часто — за кордон.
Здається, ще трохи — і про первісне
призначення інструмента знати-муть лише науковці етномузикознавці. А сотні
років тому ця «безотвірна труба, виготовлена поздовжнім розколюванням з модрини
чи ялини» (як повідомляє довідкова література) виконувала роль нинішнього
телефона. Звук трембіти, — кажуть нам музичні довідники, — чутно на 10 км. Фактично ж він лине з
полонини на полонину, з гори на гору, з вершини донизу у карпатське село: Вмер
хтось — лунає трембіта тужливо, певною мелодією сповіщає родичів, близьких,
односельців (а житла їх розкидані на великій площі, не те, що у «компакт-них»
мешканців рівнин) про біду. Інакше звучать полонинські мелодії. Коли пастухи
гнали овець на випас у верхи, то давали знати про це тією ж трембітою і збирали
худобу в отару. Трембітали на Різдво і музики-колядники. Мабуть, так зображали
горяни глас Ангела Господнього, який сповіщав про народження Христа. Щоправда,
ніколи не лунали трембіти з нагоди народження людини, весілля. Голос їх буває
сумний, урочистий, але аж ніяк не веселий.
Кореспондентові
журналу пощастило почути звучання інструмента там, де він лунає найкраще — в
Карпатах. Все той же пан Іван Зеленчук погодився на роль провідника і показав
дорогу до хати відомого майстра музичних інструментів — старого гуцула Михайла Тафійчука.
Мешкає той ген за Буковецьким перевалом, у Верховинському районі в селі
Буковець. Зрештою, шлях до цієї хати знають, наприклад, колеги естрадної зірки
Руслани Лижичко. «Я для Руслани вже вісім трембіт зробив», — поміж іншим
прохопився пан Тафійчук.
Цьому чоловікові за сімдесят. Він не
належить до тих гуцулів, що за шкаликом паленки понарозказують купу байок з
побрехеньками. Просимо розповісти якусь легенду про трембіту. А майстер у
відповідь: «Я не від того. Я вмію робити інструменти і грати на них. Легенди —
то ваша, журналістів, справа». Та все ж переказав слова «старих людей»: наче
найкраще лунає трембіта з дерева-громовиці. Тобто зі стовбура смереки, в яку
вдарила блискавка. І майстер не міг не випробувати давній рецепт. «У нас отут
на горбі, недалеко від хати, якраз бив грім у дерево. Зробив я з нього трембіту
— одну, другу, ну, і таку зробив, просту: Неправду кажуть», — махає рукою пан
Тафійчук.
Видно, не схильний майстер набивати собі
ціну. Мовляв, нічого складного у виготовленні інструменту нема. Але як починає
розповідати, виявляється, не так усе просто. Отже, зі стовбура смереки
витесують довгу палицю — трембіта може сягати чотири метри. «Спершу патик мусит
сохнути. Треба, аби хоть рік постояв». Далі палицю розрізають повздовж і
видов-бують — «вишкіблюють шкіблем» — в обидвох половинках рівчак. «Трембіта
дзвенит дужче, коли має тонкі стінки. Правда, тогди її вломити легше», —
розповідає пан Михайло. Тепер для зручності транспортування музикантам роблять
розкладні трембіти. «Але вони гірше звучать», — вклинюється в розмову
музикант-духовик пан Іван Зеленчук.
«Аби половинки
трем-біти трималиси між собов, їх стуляют докупи і обкручуют берестов», —
безоглядно розкриває всю технологію майстер. Найважче, каже він, знайти доб-ру
березу з гладкою корою. Не стару і не надто молоду. «Се як з дівков — і
застарої не хочу, і замолода зле: Зара вам покажу», — і музикант виносить з
хати на подвір'я трембіту. Дає журналістові в руки. Інструмент, як на таку
довжину (під три метри), дуже легкий. На прохання заграти майстер дещо
знічується. Мовляв, старий він, давно не грав, ще й трембіта не змочена.
Виявляється, перш ніж грати, в отвір інструмента заливають: Ні, не воду, а
горілку або гаряче молоко. Попри «непідготовленість», пан Тафійчук прикладає
трембіту до губ. В повітрі повисає «гикаючий» голос полонинської мелодії.
Справді, є дуже явна аналогія з голосом людини, що гукає в гірську далеч.
Згадується фраза досвідченої працівниці однієї філармонії: «Тепер молоді хлопці
так не вміють грати, як то би мало бути. А то й узагалі «трембітають» під
фонограму.»
Тим часом гуцул розповідає, як грають
«мерло?ї» — біля тіла померлого. Стають на подвір'ї біля хати, під стіною —
збоку, де голова покійного. Грають, наче це померлий видихає душу. Мерлої
майстер заграти не захотів. В селі подумають, що, не дай Бог, хто вмер. Отже,
тут ще розуміють голос цього інструмента. Не дивно, бо ціла родина Тафійчуків —
мешканців Буківця — музиканти. Батько Михайло з трьома синами безліч разів
їздив на найкращі фольклорні фестивалі, концерти, має студійні записи, зроблені
в Польщі. Там Тафійчуків знають і шанують. До речі, і на інструментах цього
майстра грають не лише в Україні. А подивишся на просту хату, невеличку
майстерню — і не подумаєш такого.
На закінчення
спілкування журналістка попросила гуцула заспівати якоїсь коломийки про
трембіту. «Не будьте омпні (не гнівайтесь — авт.) — за трембіту не знаю: За
дівок знаю», — жартує старий. А у відповідь напросилось: за дівок — кожний знає,
а за трембіту — оце Ви та ще пару людей на цілі українські Карпати.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
