Скелі Довбуша біля села Бубнище
(Івано-Франківщина) — достатньо відомий туристичний об’єкт. Сюди регулярно
возять втомлених водами курортників з Трускавця й Моршина і туристів з усієї
України та закордону. Гіди, що приїздять з групами, розповідають довірливим
гостям про золото, начебто заховане тут Олексою Довбушем, про печеру з великим
каменем, що відсувається від заповітного слова, про стародавній скельний
монастир і «руський шлях» у Європу. Знавці ж кажуть, що ані знаменитим
опришком, ані його скарбами тут і не пахло, а назва заповідника — казка для
туристів, придумана радянською владою у минулому столітті. А ось монастир, князі,
фортеця, рів навколо неї — чиста правда. Але ми не будемо втручатися у наукові
дискусії та легковажно розвінчувати усталені міфи, а спробуємо зайти з іншого,
непарадного і, напевно, цікавішого боку — скелелазного. Кожного уїк-енду тут
збирається своєрідна спортивно-туристична «тусовка», де всі всіх знають роками,
і куди не можна замовити екскурсію.
Їдемо на скелі?
Перший і найголовніший крок — знайти
знайомого скелелаза-альпініста, який на вихідні збирається в Бубнище, і
напроситися в компанію. Потім відбуваються звичайні збори (намети, наплічники,
спальники, продукти, ложки-миски-горнятка) і уклінне звернення-прохання до
небесної канцелярії забезпечити добру погоду...
Автобус «Івано-Франківськ-Трускавець»
вирушає о пів на дев’яту ранку (дуже зручно для пасажирів київського поїзда,
який прибуває о 8.15). Сім з половиною гривень коштує квиток до Болехова. (Цей
невеличкий і гарний прикарпатський райцентр відрізняється від більшості
подібних міст і містечок тим, що має ратушу з діючим великим годинником). З
центру Болехова об одинадцятій їде ПАЗик в село Поляниця. Він довозить туристів
до повороту на Скелі Довбуша. Далі — чотири кілометри пішки.
Біля пропускного пункту розташовані
ресторан, кафе, магазин, можна сфотографуватися з ручним яструбом або дуже нещасною
лисичкою на повідку, яка тихенько сидить біля паркана. За проїзд до заповідника
водії легкових авто мають сплачувати п’ять гривень, з «бусиків» беруть десять,
піші проходять безкоштовно*.
Менше години неспішної ходи — і ми на місці.
Лялька, Відьма, Броненосець
Спочатку ідемо на стоянку. Їх тут декілька і
кожна має свою назву, або «географічну», або характерну: Львівська (відповідно
тут зупиняються львів’яни), Франківська, Калуська, Стрийська, Ужгородська,
Шуршун (від назви сусідньої скелі) та Вігвам (якщо придивитись, можна побачити
деякі ознаки індіанського житла). Стоянки пильнують самі скелелази: прибирають
сміття, облаштовують лавки та столи. Розбираємо речі, робимо короткий
«перекус», хтось залишається стерегти наплічники, а решта вирушають на
тренування.
Кожен великий камінь ще в радянські часи
отримав у скелелазів свою назву, часто російську. Броненосець або Парус (46
метрів — найвищий, якщо рахувати від підніжжя до вершини) справді подібний і на
те, й на друге — тільки з різних боків. Про Відьму кажуть, що вона нагадує
профіль розлюченої жінки. Якщо подивитись на Ляльку, то походження назви стає
зрозумілим і без пояснень. Є троє Коней, дві скелі так званого Основного
масиву, Тюльпан, Голець, Австрійка (там колись знайшли записку від спортсменів
Австро-Угорщини), вже згадуваний Шуршун, Безіменка (вона ж — Бівачка) і ще
декілька великих та малих кам’яних утворень. Уся ця скельна колекція
знаходиться у розкішному лісі, де під ногами — або м’якенький мох, або художньо
переплетені корені дерев.
Ми ідемо до Одинця. Він стоїть окремо від
решти (звідси й походить назва) і є найвищою скелею заповідника, враховуючи
висоту над рівнем моря.
Скеледіти
У ніші під стіною вже горить невеличка
ватра, вариться якась страва, неподалік тренуються з десяток спортсменів,
бігають діти. Нащадки скелелазів (скеледіти) — окрема тема. Ці веселі всюдисущі
створіння змалечку звикають до довгих надійних мотузок і високих кам’яних стін.
Батьки дозволяють і пробачають їм майже все, крім легковажного ставлення до
висоти. Малюки всюди лізуть і втручаються, падають і встають самостійно, рідко
плачуть і часто кричать від захоплення.
З трьох-чотирьох років дітей привчають до
неважких маршрутів — дуже обережно, щоби не налякати й не відбити бажання
займатися скелелазінням. Ось і зараз шестирічний хлопчик по-чоловічому вперто
долає майже вертикальний підйом. «Я тримаю, не бійся. Руку вище і вліво, там є
зачіпка на два пальці. Ще вище, ще — о, це вона. Молодець!» — батько керує
рухами сина, стоячи внизу на страховці.
Коли вам дещо іронічно пропонують
випробувати свої сили на скелелазному маршруті, відмовитись важко. Головне у
цьому випадку — забути про якийсь там життєвий досвід, майже втрачену фізичну
підготовку, повірити у власні сили і довіритись інструкторові. Одягаєте систему
з трьох ременів (два на стегна, один на поперек), з’єднаних між собою. Спереду
на пояс чіпляєте довгий шнурок товщиною, як вказівний палець. З вигляду —
звичайна мотузка, а може втримати у повітрі легкове авто.
Спеціальне скельне взуття спортсмени не
позичають. Можна ще лазити у звичайних, але припасованих калошах або в кедах на
підошві з так званої чорної гуми і попередньо зрізаними шипами. Оскільки є
тільки кросівки, то й будемо лізти в них. Вперед? Ой, вперед.
Перша спроба. Кайф
Гаки
на маршрутах уже забили ті, хто пройшов тут першим. Вони і називають маршрути.
Причому іноді дають доволі дивні назви: «Корчма при дорозі», «Шлях самурая»,
«Поцілунок Собаки-барабаки».
Відстань між гаками у середньому складає
півтора-два метри, а може бути й три, по вертикалі. Користуватися старими і
невідомими гаками не радять... Є два види страховки — нижня й верхня. З першою
лазять досвідчені спортсмени: долаючи дистанцію, скелелаз по черзі чіпляє
карабіни й фіксує в них шнурок. Якщо у цій ситуації він зірветься, то може
пролетіти метри три-чотири, поки не повисне. При верхній страховці мотузка вже
зачеплена на найвищому карабіні маршруту і постійно знаходиться вгорі. Якщо
спортсмен, що стоїть на страховці, не засне, то більше декількох сантиметрів не
пролетиш. Початківців звичайно «запускають» тільки на верхньому варіанті.
...Одну ногу ставимо на невелику сходинку,
чіпляємось рукою за мізерний горбочок. Іншу ногу застромляємо у щілину і
повертаємо, щоби заклинити. Потім переносимо на неї вагу. Виявляється, можна й
так, і нога не болить. А, зірвався!
Починаємо знову. Нарешті, вийшло. Далі все
треба робити так, як тобі підказують знизу. Постійно шукати руками й ногами
якісь впадинки, заглибинки й зачіпки, використовувати закон тертя і намагатися
лізти, випрямляючи зігнуті ноги, а не підтягуватися на руках. Це незвично і
важко. На середині маршруту виникає відчуття, що далі вже — ніяк. Не хочу
більше, не можу. Зніміть мене звідси. «Можеш!» — кричить знизу інструктор,
якось кровожерливо посміхається і трошки смикає на себе шнурок — мовляв, я тут,
поруч. А може, справді? І син внизу стоїть, дивиться... Добре, ще трошки. Невже
долізу? Пару метрів лишилося, тут вже соромно зійти з маршруту. Є! Скелелази
кажуть, що тепер треба ніжно поцілувати верхній карабін і починати спуск.
«Відкинься назад, — кричить інструктор. — Та
відчепися від того шнурка, не тримай його! Розстав руки, упрись ногами і
відштовхуйся». Легко сказати — відчепися, відкинься, а як це зробити перший раз
в житті на висоті п’ятого поверху? Ура, поїхали! Руки-ноги тремтять, але ж —
який кайф! Кажуть, якщо дорослі новачки не погоджуються лізти до кінця, то
страховку просто прив’язують до дерева і йдуть геть. Сиди, чекай. Сподіваюся,
що це був черговий жарт.
Цей маршрут має назву Біговуха. Під час
змагань саме його проходять на швидкість, рекорд — 14 секунд. Здається, ліз
півгодини, а насправді — хвилини дві, не більше. Потім ми йдемо на інші скелі,
інші маршрути, яких тут більше півсотні. Цікаво спостерігати за впевненими,
точними рухами спортсменів — кіношний скелелаз Сільвестр Сталлоне мав би
позаздрити техніці виконання.
Вітер зустрічей
Під вечір усі розходяться на свої стоянки.
«Галя приїхала — сьогодні буде борщ». Розпитують про друзів та знайомих,
згадують Крим, Кавказ, кумедні випадки на сходженнях і важкі рятувальні роботи.
Дівчата співають під гітару. В основному звучать пісні монументальних
російських бардів: Візбора, Висоцького, Городницького, Єгорова. Пролунала і
чудова сумна пісня з репертуару Марійки Бурмаки:
...Весняний вітер
зустрічей i втеч
Покинеш дім, любитимеш чужинку
Ти з тих, якi цілують спершу меч
А потім жінку...
Громади каміння створюють незвичайну
акустику. Навіть не виникає бажання підспівувати, щоби не псувати дивне
відчуття поєднання вічності й юності. Якщо колись будете на Скелях Довбуша з
екскурсією, зверніть увагу на людей, завішаних мотузками та скелелазними
системами. Завдяки їм ці камені завжди будуть молодими, привабливими й добрими
для тих, хто приходить сюди з добром.?
* Скельно-флористичний резерват «Скелі Довбуша» (площа — 100
гектарів) є пам’яткою природи державного значення і належить до Болехівського
держлісгоспу. В липні 2005 року підприємець з села Поляниця Василь Яцинин
отримав у обласному відділі лісового господарства дозвіл на господарську
діяльність на території заповідника. У це визначення входить: впорядкування
дороги, прибирання сміття, рубка сухих дерев, охорона.
Телефон для довідок і пропозицій: (03437)
3-63-31, 3-63-26.
Оплата береться тільки за проїзд
автотранспорту.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
