Скансен — час зупинився, а життя триває
Як ви уявляєте собі машину
часу? Монітори, кнопки, лампочки індикаторів? А уявіть-но: відчиняєте звичайні
ворота — і переміщаєтесь на двісті років назад... Давні хати, вітряки,
церква... Ось у хаті — курна піч, у сінях — ручні жорна, ступа для пшениці,
масничка, щоб збивати масло. У дверях — дерев’яні і замок, і ключ до нього. Тут
час зупинили. Для нас. Щоб ми увійшли всередину. І така машина часу називається
скансен.
Перший
скансен
Острів
Юргорден — частина Стокгольма. У давнину тут полювали шведські королі. Згодом
на самій маківці спорудили невеличку фортецю для юних принців: щоб, граючись,
вчилися військової справи. Історія першого музею під відкритим небом зародилася
понад сто років тому поруч тієї фортеці. І почалося все з незвичайного
полювання — ловів часу. А запеклим мисливцем був Артур Газеліус. Спостерігаючи
наступ цивілізації, урбанізацію, що змінювала життя, зникнення цілих пластів
традиційної культури, він вирішив чинити цьому опір — і вирушив у подорож за
шведською старовиною. Невтомно їздив, збирав, купував народний одяг, реманент,
вироби народного мистецтва і з усього цього створив музей. Та побачивши свої
трофеї за склом, зрозумів: неживе!
Тоді Газеліус задумав створити на Юргордені
«живий» музей. Такий, щоби вмістилася на ньому вся Швеція в мініатюрі. І в 1891
році поруч із своїм музеєм придбав нову ділянку, що звалась «Скансен» — бо ж
біля фортеці ( а фортеця по-шведськи — skans). І звів тут справжню фортецю для
шведського минулого, для шведської культури, що згодом стала славною на увесь
світ…
…Популярність Скансена спричинилась до
виникнення «скансенівських» музеїв по всьому світу. У Європі їх понад 2000,
правда, більшість — у Скандинавії. Невеличка Японія пишається сотнею. Загалом у
світі 600 великих і дуже багато малих скасенів. А ось в Україні сім великих та
середніх за площею музеїв просто неба і декілька менших; більшість — у західних
областях. Тільки у нас їх називають музеями народної архітектури та побуту.
Патріотичний
вчинок, що спирається на науку
Створення кожного скансена починається з
експедицій у різні етнорегіони. Наукові працівники вибирають найкращі з
мистецької точки зору та найбільш типові споруди. Їх розбирають, старанно
нумеруючи всі деталі, перевозять і збирають вже у скансені. Експонати — одяг,
предмети побуту, ікони та інше — теж результати численних експедицій. Уся ця
кропітка праця, яка включає також і реставрацію, залишається «за кадром» — ми
бачимо лише «справжню» садибу; світлицю, яку наче щойно покинули господарі. Все
тут на своєму місці, навіть дрібниці. Цікаво, що і технічні пристрої у
скансенах теж, як правило, діючі. Якщо вам пощастить, для вас запустять
вітряний чи водяний млин, сукновальню, прес для олії...
...Багато українських скансенів — діти
хрущовської відлиги: у Переяславі-Хмельницькому музей засновано у 1964 році, в
Ужгороді — 1965, у Львові — 1966, Києві — 1969. Потім скансенівський рух
сповільнюється. У 1979 році засновано музей просто неба у селі Крилос біля
Галича на Прикарпатті, а ще через десять років — у Рокинях біля Луцька.
Подібні
й різні
Не всі скансени однакові, хоча й мають один
прототип. Наприклад, у музеях просто неба в Україні немає постійних
«мешканців», лише доглядачі…
Скансени значно відрізняються за масштабом.
Київський музей біля селища Пирогів має столичний розмах; він найбільший у
Європі за площею (133,5 гектарів). Тут відразу можна побачити всю Україну.
Другим великим скансеном є львівський (50 гектарів), відомий як «Шевченківський
гай», який знайомить із архітектурою та побутом західних областей України.
Ужгородський та Чернівецький музеї просто неба, а також скансени у селі Крилос
(Прикарпаття), у селі Рокині біля Луцька можна назвати «обласними». У Рокинях
пізнаєте красу і багатство Волині. В Ужгороді представлене рівнинне (долиняни)
та гірське Закарпаття (верховинці, гуцули). У Крилосі, у невеликому скансені,
що є частиною заповідника «Древній Галич», побачите чотири етнорегіони
Івано-Франківської області. Це рівнинні Опілля й Покуття та гірські Бойківщина
й Гуцульщина. А у Чернівцях можна пізнати Буковину: Західне Подністров’я,
Хотинщину, Прикарпаття та Гуцульщину.
Проте
у скансені важливий не масштаб, не кількість споруд, а дух. Одна ретельно
відтворена садиба — це теж скансен. Таку слобожанську садибу з пасікою, кузнею
та вітряком можна побачити у селі Прелесне Слов’янського району на Донеччині. У
Зарічевому Перечинського району на Закарпатті є дві садиби — лемківська та
ромська (циганська). У Зиндранові (Підкарпатське воєводство, Польща) вже 40
років існує подібний Музей лемківської культури. Його засновник Федір Гоч
зробив скансеном власну садибу, а згодом долучив ще «жидівську хату»…
Наймолодший в Україні скансен має назву
Старе село. Відкрився він минулого літа на Закарпатті, у селі Колочава
Міжгірського району. Село Колочава справді старе, тому деякі хати потрапили у
скансен, нізвідки не переїжджаючи…
У
буковинському скансені
Час нам нарешті прогулятись стежками
скансена — от хоча б чернівецького. Відчиняємо хвіртку музейних воріт і...
помічаємо раптом, що справа, унизу — ще одні ворота! Дуже гарні, помережані
вишуканою різьбою, але ж... нікуди не ведуть: поруч ані хати, ні огорожі.
Виявляється, ці ворота ведуть у історію. Історію скансена. Це єдине, що вціліло
від скансенівської садиби Володимира Залозецького з 1928 року.
Особлива гордість Чернівецького обласного
музею народної архітектури — три вітряки 20-тих років ХХ століття. Вони
переселились у музей із Хотинського та Новоселицького районів. Ці вишуканих
пропорцій вітряні млини — буковинського типу. Тобто шестикрилі, невеликі,
компактні; другий ярус (поверх) ширший, ніж перший. Вони належать до стовпових:
уся конструкція стоїть на міцному стовпі, а той — на восьмигранній кам’яній
основі. Куди вітер дує — туди мірошник і обертає вітряка навколо осі. Для цього
впрягає коня до спеціальної поперечної балки — «водила». Сильнішає вітер —
мельник «роздягає» крила, знімаючи вставні дощечки; слабне вітер — мельник
дощечки знов докладає. За день такий млин молов у середньому до тонни муки.
Мука щодня текла у мішки мірошника як плата — злиднів він не знав. А що балакали,
наче знається із нечистою силою — то лише сміявся. Як таке кажуть — значить,
бояться. А насправді мельник просто знав усі навколишні вітри, як свої п’ять
пальців...
…У
скансені кожен зверне увагу на щось йому близьке. Можливо, діти першими
помітять кумедний голубник на високому стовпі біля хотинської хати, жінки
обов’язково уважно розглядатимуть давній посуд та соковито-барвисте буковинське
вбрання. А чоловіки уважніше оглядатимуть кузню та корчму. Будуть дивуватись,
побачивши дерев’яний ключ та замок — та ще й отвір для руки, щоб той замок
відмикати знадвору! Для туристів здалека буде неабиякою дивовижею лозниця —
гігантський плаский кошик для зберігання качанів кукурудзи. Вгорі — рухомий
дашок-накривка, внизу, при самій підлозі – отвір-кватирка, щоб виймати
кукурудзу.
Очевидно, не лише будівельники
поцікавляться, як зведені експоновані тут будівлі. На Подністровській вулиці
всі хати — зрубного типу, але колоди ззовні рівненько обмазані глиною, стіни
побілені. На Хотинщині, де бракло доброго дерева на будову, ставили каркасне
житло. Хата, представлена у музеї, всередині схожа на кошик: простір між
стовпами-опорами заповнений (заплетений) вмоченими у глину перевеслами. А зовні
— стіна як стіна, бо акуратно зарівняна глиною…
...При вході в згаданий Музей північних
країн, який Артур Газеліус створив перед заснуванням скансена, на стелі
викарбувано слова: «Може настати день, коли усього нашого золота не вистачить
для відтворення минулого». Чи можна краще висловити значення скансенів для
людської цивілізації?
Автор вдячна за сприяння в підготовці
матеріалу заввідділу етнографії та архітектури Чернівецького обласного музею
народної архітектури Олегові КУЧУРЯНУ.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
