Немаркована Пішконя — краще, ніж сподівалися

Які ми могли мати очікування, коли вирушали у кількаденний похід малопопулярним у туристів середньогірним районом Карпат? Єдиним джерелом інформації про нього були картографічні матеріали. Щодо прохідності — розраховували на завалені стовбурами чи зарослі жерепом стежки, багнюку лісовозних доріг і таке інше. З огляду на осінь, звичайно, готувалися не один раз змокнути, неминуче промочити взуття. Дискомфорт обіцяли навіть назви сіл, поблизу яких пролягав маршрут — Німецька Мокра (у радянські часи перейменована на Комсомольськ) та Руська Мокра. Краєвидів очікували гарних, але остерігалися, що розглядати їх доведеться нечасто, у розривах хмар. Однак майже нічого з песимістичних прогнозів у нашому поході не справдилось.

Озірце, чи Дике озеро

Прямий рейс Івано-Франківськ–Ужгород через Міжгір’я з Івано-Франківська відправляється об 11 годині 20 хвилин¹. За таких обставин у перший день походу можна пройти маршрутом години дві. У Міжгір’я ми прибули о 15 годині 30 хвилин, а звідти маршрутка до села Синевир (рейс на Колочаву) мала вирушати через дві години. Щоб виграти час, довелося скористатися приватним легковиком, який завжди можна знайти біля селищної автостанції. Отже, кінцевий пункт автоподорожі — село Синевир.

…Попрощавшись із водієм, впевнено ступили на міст через ріку Теребля поблизу Острівського лісництва, за півкілометра від місця впадіння в Тереблю потоку Озерянка. На протилежному боці моста — невеличкий вагончик, а ще далі — будинок. Поблизу нього вліво відходить дорога з табличкою «ур. Гедещова». (Саме ця дорога позначена на топографічній карті «стотисячці» «Міжгір’я, Хуст» видавництва Київської військово-топографічної фабрики)…

На цьому відрізку маршрут точно відповідає карті, жодних непозначених розвилок чи перехресть. Перша розвилка трапилась за потоком (через метрів триста), який перетинає дорогу, протікаючи у залізній трубі. Від неї рушаємо ліворуч на схід. Врешті-решт дорога виводить до мальовничого гірського озера. Воно просто зачаровує своєю дикою красою. Осінній пожовклий ліс, залитий сонячними променями, виграє у водному плесі. Біля озера два будиночки, впорядковане джерело, а навколо водойми — стежка, що з північного боку переходить у дощану естакаду. Очевидно, це і є згадуване в наукових публікаціях Озірце, яке ще інколи називають Диким озером. У будиночку біля озера ми й зупинилися на нічліг.

Ясний та прохолодний Негровець

Вранці повернулися від озера до розвилки та звернули в південному напрямку дорогою, що веде на хребет. Дорога-алея плавно, серпантином, набирає висоту. Приблизно через годину підйому вона переходить у траверсну вздовж північного схилу Пішконі. Тут важливо не пропустити стежки нагору. Для досвідченого туриста це не складно. На першій же галявині, поблизу напівзогнилого стовбура дерева, ми зауважили потрібну стежку — також добре второвану, без розвилок та інших ускладнень. Тому через півтори години після виходу від озера опиняємося на хребті Пішконя поблизу вершини висотою 1475 метрів (гора Пішконя).

…На другій вершині хребта встановлено хрест (Мала Гропа, 1556 метрів). Наступна наша гора, на картах позначена як Ясиновець, ще вища — 1626 метрів. На неї піднімаємось без особливих труднощів. Так само відносно легко долаємо Велику Гропу (1676 метрів), і ще за півгодини виходимо на найвищу вершину хребта — гору Негровець (1707 метрів).

На конусоподібній, вкритій низенькими заростями чорниць і брусниць, вершині ніщо не заважає розглядати навколишні краєвиди. Єдине, що не дозволило нам затриматися тут довше, — пронизлива навіть як для початку жовтня прохолода, особливо в ті моменти, коли сонце ховалося за хмари.

З Негровця стежка веде у сідловину під вершиною Горб (1691 метр). До неї з півночі прилягає котловина з невеликим озером. Формою вона нагадує типовий карпатський кар². У сідловині вторована стежка повертає вниз. Піднімаємося по схилу Горба до рівня східного продовження хребта і траверсуємо його ледь помітною стежкою. Далі дугоподібним видовженим відрогом рухаємося у напрямку вершини Ясновець (1600 метрів)…

Несухий Сухар

На спуску з хребта нам нарешті відкрилась уся вершина Ясновця. З першого погляду вирішили, що підкоряти його цього разу не будемо. Майже весь південно-західний схил вкритий жерепом без жодних ознак стежки чи хоча б невеличкої просіки в суцільних заростях.

Вторована стежка перетинає сідловину майже перпендикулярно до нашого маршруту з півночі на південь. А менш чітка веде в східному напрямку до сідловини між Ясновцем і вершиною 1466 метрів, що знаходиться північніше. Лінією хребта майже без стежки піднялись у найвищу точку, а далі опустились у розлогу сідловину з перетином доріг та слідами лісовирубки.

Звідси вирішили рухатися вниз у південно-східному напрямку до верхів’я річки Сухар, і далі — вздовж неї вниз за течією наблизитися до гори Стримба (1719 метрів)…

Ґорґанські — як на долоні

…Через півгодини досить стрімкого підйому вийшли на давно закинуту дорогу. Вона вивела на одну невелику галявину, потім на другу. А з третьої, розлогої, відкрився вид на вершину Стримби. Стало очевидним — навіть до гребеня хребта підніматись ще довго. Втішало, що наша стежка виводить у сідловину перед самою Стримбою, а не перед північнішою вершиною.

…Приблизно через 40 хвилин ходу від сідловини хребта (3,5 години — від гуртожитку) були на вершині Стримби.

Що вище піднімались схилом Стримби, то ближчими візуально ставали далекі вершини. Особливо чітко проглядались сірі кам’янисті ґорґанські горби — від Яйка Ілемського до Хом’яка. На ближньому плані виднілися верхи Привододільних Ґорґанів — від Кам’янки до Братківської. Можна було роздивитися чорногірські Кукул і Костричу, Говерлу і Петрос, увесь Свидовецький масив на південному сході та полонину Боржава на заході. Дуже близько з південного боку розкинулась Полонина Красна. А далеко на горизонті впізнали Фаркеу і Піп Іван Мармароський, масиви Вулканічного хребта.

Вершина Стримби має два підвищення — одне вкрите чорничником і брусничником, на схилі з півночі оточене жерепом, друге — по-ґорґанському кам’янисте. Хоч як не хотілося покидати цей розкішний «оглядовий майданчик», однак потрібно було шукати стежку в село Колочава — осінній день короткий.

Два в одному

Спустились у сідловину між Стримбою і сусіднім Стреминосом, досить легко знайшли потрібну стежку, яка зверху проглядалась тільки в одному місці між заростями жерепа. Здавалось, коли вийдемо на неї, нас очікує чудовий спуск. Однак стежка на схилі Стреминоса не пішла вниз, як показано на карті, а повела далі вздовж його схилу та вершини 1607 метрів.

Вивівши на широку, вкриту травами розлогу поляну біля останньої вершини з південно-східного боку, стежка пішла далі ліворуч, траверсуючи схил. Остерігаючись, що цей шлях приведе нас у Німецьку Мокру, вирішили стрімко спуститись на стежку, яка ішла вниз у потрібному напрямку. Як виявилося потім, помилилися — вона досить швидко зникла, і нам довелось спускатись лісом навпростець. Очевидно, залишена нами стежка вивела би на перевал Прислоп, що між витоками Бредульця і правої притоки Мокрянки.

Спускаючись напролом, надіялись якнайкоротшим шляхом врешті дістатися на дорогу, яка мала б іти вздовж річки. Зраділи, коли опинилися біля потужного струмка, що починався у кам’янистому яру. Однак, як з’ясувалося, сам струмок, затиснутий крутими берегами, власне, й був дорогою. Досить стрімкий спуск струмком тягнеться зо два кілометри. Вже починало здаватися, що цей тісний водно-кам’яний жолоб не матиме кінця. Дорога понад потоком з’явилася тільки за кількасот метрів від перших хат Колочави.

Туман над Міжгір’ям

Зранку, ще до восьмої, вирушили на автобусну зупинку. До траси — понад годину ходи селом. Однак неділя, до речі, як і субота, для громадського транспорту в гірських селах — вихідний день (ця ситуація типова не тільки для сіл гірської частини Закарпаття, але і міжміських маршрутів, наприклад, Міжгір’я–Воловець чи Воловець–Хуст). Завдяки щасливому випадку, нас згодився «підкинути» водій мікроавтобуса, що привіз у Колочаву заробітчан із Росії.

…Якщо плануватимете маршрути в Міжгірщині, завершуйте їх у робочі дні або виходьте гірськими стежками в Івано-Франківську область. Втім, цей чудовий немаркований маршрут Пішконею без ускладнень можна завершити у Колочаві, але треба сходити в село не зі Стримби, а з Ясновця (південно-східний схил без жерепа і лісу) через гору Дарвайка (1501 метр). Вихід на Стримбу, очевидно, доцільніше здійснити, переходячи з полонини Красна на гори Передня, Задня, Верх Чорної Ріки.

Альтернативний варіант

Запропонований маршрут подорожі хребтом Пішконя, звичайно ж, не є єдиним можливим. Зокрема привабливим з точки зору економії часу видається вихід з хребта через гору Горб відрогом на південь в напрямку гори Барвінок (1461 метр). Відстань від перемички між вершинами Негровець та Горб до Барвінка — трохи більше двох кілометрів. Шлях проходить відкритим хребтом, з якого відкривається гарний краєвид вершин Велика Гропа з відрогом до гори Гребінь (1511 метрів), Негровець, Горб, низької сідловини в напрямку порослого жерепом Ясновця та стрімкі схили Дарвайки…

Додаткова інформація: найоперативніше дістатися села Колочава чи села Синевир можна, приїхавши вранці до Воловця 81-м поїздом «Київ-Ужгород». За 15 хвилин після прибуття потягу з автостанції (поряд із вокзалом) відправляється маршрутка «Воловець–Хуст» (у вихідні не ходить), або можна дістатися «кільця» і там чекати на маршрутку «Ужгород-Міжгір’я». Відразу по прибутті маршруток до Міжгір’я відправляється автобус «Міжгір’я–Колочава» (у вихідні не ходить, чи не єдина альтернатива — таксі (60 гривень). Останній автобус із Колочави до Міжгір’я о 14.00, з Міжгір’я до Воловця о 15.30 (у вихідні о 14.00). Альтернатива, знову ж таки, таксі (80 гривень).

¹Дістатися до Міжгір’я (райцентр у Закарпатській області) можна й через Воловець (райцентр сусіднього району). Туди ходять прямі потяги чи автобуси зі Львова, Стрия, Мукачева, Ужгорода. Інший варіант — через Хуст (райцентр у Закарпатській області).

²Кар, або льодовиковий цирк — чашоподібна заглибина льодовикового походження біля вершини гори.

 Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

[Прикарпаття]

[Красія]

[Гори]

[Івано-Франківськ]

[Горгани]

[Гори]

[Різне]

[Різне]