Кому
потрібні лисі Карпати?
Екологічна свідомість. Чи має
для нас, поціновувачів туризму й активного відпочинку, цей «сухий» термін
реальне повсякденне значення? Вкотре дискутуючи над проблемою промислових
викидів у атмосферу чи несанкціонованих сміттєзвалищ у Карпатах, ми не завжди
усвідомлюємо, що самі вряди-годи «докладаємось» до незадовільного екологічного
стану гір. Тому відкриваємо нову рубрику — «екологія». Сподіваємося, вона
допоможе у формуванні нашої з вами екологічної свідомості. Цього разу ситуацію
в Карпатах змальовує Олег Адаменко — доктор геолого-мінералогічних наук,
академік, професор кафедри екології Національного Технічного Університету Нафти
і Газу (місто Івано-Франківськ).
— Протягом багатьох років у Європі й Україні
проводилися екологічні аудити. На 200 полігонах геоекологічного моніторингу
фахівці зібрали й проаналізували проби ґрунтів, повітря та вод. І щоб сказати,
якою є ситуація в Карпатах — на фоні Європи й України загалом, досить поглянути
на загальну екологічну карту регіону. Українські Карпати порівняно з бурими
плямами забруднення Німеччини, Білорусі або Росії виглядають, як зелена оаза.
Обсяги промислових викидів тут нижчі, бо значно нижчим є загальний рівень
індустріалізації в порівнянні з проблемними територіями Європи — скажімо,
західною Чехією, промисловими районами південної Польщі, осередками
гірничо-видобувної промисловості сусідньої Румунії і так далі.
— Та чи можна назвати ситуацію
бездоганною?
|
Олег Максимович Адаменко
займається геоекологічними дослідженнями більш ніж півстоліття. З 1988 року
працює в Івано-Франківську завідувачем кафедри екології Національного
Технічного Університету Нафти і Газу, директором науково-дослідного інституту
екологічної безпеки і природних ресурсів. З 1989 року проводить екологічні
аудити в Карпатському регіоні, здійснив порівняльні дослідження довкілля в
Чехії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Румунії. Автор багатьох проектів,
незмінний учасник наукових конференцій. Пошукувач шляхів захисту природи від
техногенного впливу людини.
|
— На жаль, ні, бо існує проблема так званих
транскордонних обмінів забрудненим повітрям. Атмосферні потоки з заходу
приносять велику частину шкідливих викидів на територію Західної України, адже
упродовж 70–80 відсотків часу європейські циклони дмуть у східному напрямку.
Механізм цих «обмінів» досить цікавий. Вітри на своєму шляху із заходу
натикаються на бар’єр — Карпати. Утворюються атмосферні завихрення, шкідливі
речовини затримуються в горах і передгірській місцевості. Отже, атмосфера
виступає «посередником» у цьому процесі й потерпає найбільше. Але потім викиди
осідають, забруднюючи рослинне середовище, ґрунти й води. До речі, наші сусіди
також «отримують» дещо від нас, хоч і втричі менше. І на сьогодні немає
міждержавних угод про відшкодування збитків за транскордонне забруднення
довкілля.
— Тож на яку оцінку «тягне» стан
довкілля у Карпатах?
— Скажімо, Прикарпаттю можна би було
поставити тверду четвірку. Але це якщо не враховувати таких осередків
забруднення як Бурштин, Калуш, Івано-Франківськ, «завдяки» яким область за
кількістю викидів на душу населення займає в Україні п’яте місце (після
Луганської, Донецької, Запорізької та Дніпропетровської областей). Тому
однозначну оцінку поставити складно — гірська частина значно чистіша, ніж
низинна, а особливо міста...
— Чи шкодить карпатському
довкіллю постійний наплив туристів?
— У найпривабливіших для туристів
місцевостях — природоохоронних парках, заповідниках — проводяться дослідження
екологічного стану (так звані оцінки впливу на навколишнє середовище — ОВНС).
Візьмемо, для прикладу, гору Говерла. Згідно з проведеним там аудитом, на
вершину мають сходити не більше 200 чоловік на добу, інакше відбуватиметься
руйнування екосистеми. Але на Говерлу й далі сходять тисячі бажаючих, і ніхто з
неї не злізе, поки грім не гряне або блискавка не вдарить. Тобто слід якимось
чином регулювати туристичні «навали» у найпопулярніші місця. Дедалі поширенішим
стає «автотуризм», але навіщо дертися на вершину на машині, забруднюючи повітря
і руйнуючи дорогу? Я вважаю, що гори, зрештою, для того, аби по них ходити...
— Гірські території поступово
переходять у приватні руки. Це добре чи погано для екологічної ситуації?
— В принципі, нічого поганого тут немає,
приватизація — закономірний процес. Але в Карпатах вона відбувається у якийсь
«дикий» спосіб — приватні території дбайливо охороняються озброєними вартовими,
але невідомо, хто власник. Там часто не дозволено пройти туристові, а іноді й
науковця не пускають... Приватизація повинна бути прозорою і врегульованою, а
гроші краще би вкладати не у розбудову маєтків, а в турботу про довкілля…
— Який відсоток території у
Карпатах займають заповідники?
— Близько 15 відсотків. Зокрема, на
Прикарпатті діють аж три національні парки, ще один проектується — це доволі
високий показник.
— Чи задовільно працюють
природоохоронні території?
— Основна біда в роботі заповідників —
недофінансування і нестача наукових співробітників. А є ще одна серйозна
проблема: жителі гірських районів не зацікавлені у тому, щоб заповідні
території розширювались. Справа у тім, що кожен заповідник повинен містити
осередки, в яких заборонено будь-яке втручання людини у природні процеси. У нас
такого поки що немає, бо держава не в змозі виплачувати компенсації тисячам
мешканців заповідних територій. Якщо заборонити їм користуватися природними
ресурсами — землею, лісом, — то вони просто не матимуть із чого жити...
— Невже на Західній Україні
ніхто не займається переробкою сміття?
— Це так. Мені, наприклад, відома лише одна
особа — мешканець Верховини, який робить спроби пакувати сміття й вивозити його
з села. З іншого боку, саме населення налаштоване проти заводів, де би побутові
відходи спалювалися. Хоч це і найдешевший спосіб утилізації, він обертатиметься
забрудненням атмосфери. Та й не кожному хочеться бачити зі свого вікна труби
заводу і хмари диму.
— Повернімося до впливу туризму
на довкілля. Чи є в першому хоч якісь позитиви для екоситуації?
— Як не дивно, є. Турист, який із задоволенням
ходить у Карпати і милується їхньою красою, поступово стає «екологічно
свідомим», виховує своїх дітей у тому ж дусі. По-друге, туристи все частіше
самостійно організовують екологічні акції, нехай це і звичайні «прибирання» в
Карпатах...
—
Можете назвати кілька карпатських куточків з найчистішим довкіллям?
— Найчистіші — верхів’я Бистриці
Солотвинської поблизу гори Сивуля. У 2002 році повені зруйнували мости на лівих
витоках ріки, і відтоді автотранспорт там не їздить, а праві витоки протікають
через Гуту, закритою для мандрівників територією президентської резиденції.
Досить чисте верхів’я Білого Черемоша (він знаходиться у прикордонній зоні, де
ходять не так багато туристів), а також потоки Свіча й Мізунка — там, де
сходяться кордони Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей.
— А де ситуація з довкіллям
навпаки складна?
— В районі Яблуницького перевалу. Там високе
демографічне навантаження, а на самому хребті вирубано багато лісу. Те ж
стосується пониззя течії Чорного Черемоша, де стрімко розвивається туристична
інфраструктура. А через розташоване тут селище Верховина йдуть тисячі туристів
у маршрути по Чорногорі.
— Підсумуймо...
— Я б усе-таки не робив сумних висновків.
По-перше, екологічна культура в українського туриста не нижча, ніж, скажімо, в
польського чи німецького — «дикуни» будь-де знайдуться. А от освіта справді на
високому рівні — в Україні нараховується 106 кафедр екології. Дослідження
довкілля, проведені на Прикарпатті, за ґрунтовністю не мають аналогів у Європі.
І фахівцям-екологам добре відомо, що потрібно робити для покращення стану
довкілля. Щоправда, екологічна й туристична культура населення росте швидше, ніж
економічні можливості реалізації необхідних заходів.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
