Яблуко
єднання
Айдоред, джонатан, старкінг,
пармен, пепін, голден делішес, голд спур... Хто знається на садівництві, для
тих ці слова пахнуть осінню, сонцем, врожаєм. Адже це сорти яблук. Кажуть,
раніше у закарпатському селі Черна у Виноградівському районі схили пагорбів
всуціль вкривали щедрі яблуневі сади. Врожаї у кілька тисяч тонн «годували»
тутешніх мешканців. Тепер від тієї кількості сортів і тих засаджених територій
залишилася лише частина. А все ж традиція збереглася. І одного чудового
осіннього дня черничани збираються на свято яблучного леквару.
Зазвичай леквар — густе, «смолисте» повидло
— у закарпатських селах варять зі слив. Але й яблука надаються до приготування
цієї смакоти, яка, до речі, може зберігатися роки й не псуватися, не втрачати
якостей. Очевидно, тому, що готують його довго й терпляче.
На такий випадок у черничан є спеціальний
мідний казан. Його подарували сільській громаді ще в часи Австро-Угорщини — за
зразкове утримання місцевих мисливських угідь. Тепер «презент» використовують
лише у виняткових випадках, зокрема, коли варять леквар. Адже повидло у мідній
посудині не пристає до дна і стінок.
Здавна в угорських селах водилося так, що
леквар варили гуртом. Ще зранку встановлювали казан посеред села, розпалювали
під ним ватру, разом сікли яблука. А тоді, увесь день підтримуючи вогонь,
мішали в казані духмяне вариво. Адже справжній леквар готують 10–12 годин.
Яблука повільно парилися, крапля за краплею віддаючи солодку вологу. Вже по
обіді або навіть як село огортали сутінки, починалося власне свято. З наїдками,
напоями, танцями і співами. Тим часом леквар дозрівав, поки нарешті не ставав
темним, мов дьоготь, і чіпко тримався ложки.
Цього разу черничани організували день
леквару з елементами осучаснення… Молоді розповідали про традиції, пов’язані з
цим святом — адже воно що далі, то більше стає екзотикою, приманкою для
туристів, а не елементом місцевого побуту.
День
леквару, між іншим, чудова нагода поговорити і про інші яблучні наїдки, напої,
приправи. Їх закарпатський варіант відрізняється не лише смаком, виглядом, а й
«звучанням». Скажімо, «поргоньош» за приписом мешканки села Черна Марти
Фреган:
Місять тісто з 500 грамів муки, 150 грамів
жиру, 250 грамів цукру, двох яєчних жовтків і 200 грамів сметани. Тісто ділять
на дві частини, розкатують «качулкою». А тепер про яблука. Їх треба «полупити»
і «пореселувати» (тобто почистити й потерти) на «реселові» (терці) з великими
дірками. Відтиснути сік. Додати кориці для запаху, цукру — до смаку. Потім
розкатане тісто посипати манкою («інакше сировоє стане»). Накласти на нього
терті яблука і також посипати. Накрити другою частиною розкатаного тіста.
Покласти на «тепшу» (деко). Печемо.
А тепер «книш по-чернянськи» від тієї
ж ґаздині:
На тісто потрібно взяти кілограм муки, 20
грамів дріжджів і 20 грамів порошку до печива. Дріжджі розчиняють в теплій воді
і дають трішки постояти. Тепер місять на молоці тісто з дріжджами, порошком до
печива, додають 100 грамів олії. Залишають постояти дві години, а тоді
притискають руками, щоб трохи впало. Тісто треба поділити на чотири частини і
розкатати. Яблука готують так, як на поргоньош. І так само кожен шар тіста і
яблука на ньому посипають манкою. Тісто з начинкою закручують і кладуть на
«тепшу». Тепер треба помастити книші жовтком, бажано з домашнього яйця.
Яблука з гарбузом і медом, або «Для
тих, хто хоче довго жити»
Голова Чернянської сільради Василь Івашко,
очевидно, полюбляє солодке. Він радить нам десерт, що не потребує бозна якого
кулінарного хисту.
На «реселові» труть яблука, «печучу диню»
(не кормовий, а їстівний гарбуз) — у рівних пропорціях. Змішують, додають трохи
цукру, можна ще тертої моркви. Викладають на «тепшу» товщиною приблизно в три
сантиметри. Печуть у духовці. Готове виймають, роблять «борозди» у вигляді
сіточки і заповнюють їх медом. Ще раз ставлять в духовку на дві-три хвилини.
Десерт готовий.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
