Допоки гуде
рахманський дзвін
Ця публікація відображає одну з
красивих карпатських легенд, що
опинилася в полі зору багатьох дослідників, науковців. Легенда пояснює, чому у гуцулів існує
два Великодні і чому на писанках вони малюють знак нескінченої дороги.
«Бом-м,
бом-м-м — чуєте? Тс-с-с!», — старий гуцул прикладає палець до вуст, а вухо — до
каменю. Чоловік закриває очі, кілька хвилин лежить нерухомо на землі —
дослухається, що робиться в карпатських глибинах. А потім починає наспівувати
якусь дуже знайому мелодію. «Що це?» — запитуємо. «Гудуть дзвони рахманські», —
каже він.
Два Великодні
«За дуже давнім звичаєм, — починає розповідь
Михайло Ванджурак з Верховини, — гуцули двічі святкують Великдень. Спочатку —
Воскресіння Христове. А через двадцять п’ять днів після Пасхи — Рахманський
Великдень. У цей день у горах можна почути музику дзвонів — досить лише вийти
на котрусь із вершин і припасти вухом до землі».
Обидва
свята, розтлумачує він, тісно пов’язані між собою. В день Пасхи, після того, як
родина поснідає свяченим, ґаздиня (господиня) бере шкаралупу освячених у церкві
крашанок та писанок і пускає її на воду — в потічок чи у річку. Вважається, що
за три з половиною тижні вона допливе в Країну рахманів і сповістить їм про те,
що прийшло Воскресіння. Тоді рахмани і заб’ють в усі свої рахманські дзвони.
«Доки шкаралупка пливе водою, вона знову
перетворюється на яйце, — додає історії шарму пан Михайло. — І тими яйцями рахмани
розговляються (припиняти піст — ред.)».
Свято — не свято
Зазвичай горяни зважають на Рахманський
Великдень, що настає четвертої середи по Воскресінню. Намагаються в цей день
нічого тяжкого не робити, не різати і не шити, не копати землю. Дехто йде високо
у гори, щоб почути з-під землі подзвін. Кажуть, що чують його не всі. «Для
великих грішників земля німою лишається», — ставить у своїй розповіді крапку
старий гуцул. Щось спонукає нас теж притиснутися вухом до каменю.
Задля справедливості слід сказати, що
Рахманський Великдень — свято, яке в Карпатах потроху своє відживає. Гуцули в
цей день справді утримуються від роботи, але здебільшого формально наслідуючи
звичай — мало хто може пояснити, чому так робиться.
Блаженні люди рахмани
«Легендам
про рахманів, а вони відомі тільки в Україні, більше тисячі років», — пише
етнограф Олекса Воропай у своїй праці «Традиції і звичаї українського народу».
Вчений вважає, що Рахманський Великдень є залишком дохристиянських вірувань
українців. На початку минулого століття це свято було досить поширене: його
описи зібрані в Карпатах, на Поділлі та Львівщині, на Київщині та Полтавщині,
на Черкащині та Херсонщині.
Перекази, записані в різних регіонах,
по-різному тлумачать, хто такі рахмани і де вони живуть. Уявлення мешканців
центральних областей України, за Воропаєм, були такими: «Наш світ поділений на
три частини: небо, землю і підземне царство. Глибоко під землею, немов у раю,
живуть блаженні люди рахмани. Вони не знають літочислення. Тому люди мусять
повідомляти їм про настання найбільшого земного свята Великодня, кидаючи в
річки шкаралупу з крашанок — та пливе до рахманів».
У Карпатах розповідали трохи інакше. «Гуцули
повістують, що рахмани — це черці (монахи — ред.), справедливі руснаки; вони
такої віри, як і ми, — записав знавець гуцульських традицій, автор п’ятитомника
«Гуцульщина» Володимир Шухевич. — Вони живуть далеко на сході в монастирі, де
ведуть богомільне життя. Ми завдячуємо їм, бо вони спокутують наші гріхи,
постяться цілий рік, скоромляться тільки тим, що на Великдень ділять на
дванадцятьох одне яйце, котре приносить вода... Рахмани — се наші кревні
(родичі); тому старші люди тримають аж до Рахманського Великодня строгий піст».
Прародичі
українців?
Виходячи з етнографічних матеріалів,
прихильники теорії аріїв трактують рахманів як наших далеких родичів. Наразі є
кілька припущень, ким могли бути ці міфічні персонажі. Наприклад, арійською
діаспорою в Індії. Або суспільною кастою жерців-брахманів. Чи окремішнім
плем’ям, яке жило на найсхідніших землях праукраїнських територій.
Є спроби відродити святкування Рахманського
Великодня в новій іпостасі. Неоязичники пов’язують це свято із вшануванням
духовних законів Всесвіту. А обряд пускання шкаралупи.з великодніх яєць у
річки, які течуть до моря, вважають обміном інформацією з духовними силами
пращурів.
Сила традиції
Гуцули, правду кажучи, не надто переймаються
тлумаченнями своїх міфів. Для тих, хто знає, досить і того, що Рахманський
Великдень з дідів-прадідів відзначається як свято далеких родичів — людей
праведних і богомільних, чиїми молитвами і доброчесністю впродовж віків
тримаються гори Карпати. Магія спілкування із ними полягає в особливому розписі
писанок — на яєчній шкаралупі, яку кидають в ріки, малюють знаки нескінченної
дороги.
Одна з гуцульських легенд застерігає, що
кінець світу настане тоді, коли не буде розписано жодної писанки, коли шкарлупа
не попливе водою, коли рахмани не дізнаються про свято і Карпати не почують
підземних дзвонів. Тому горяни кожного року пишуть писанки і святкують другий
Великдень. Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
