Cиняцько-вулканічні
перипетії
Якщо ви вже побували на
Чорногорі й інших полонинських хребтах, пройшли кам’янистими розсипами Ґорґан,
відвідали найцікавіші об’єкти Бескидів, Покутсько-Буковинських Карпат,
Вододільно-Верховинського хребта, масиву Чивчин і Рахівських гір, то, очевидно,
тоді ще захочете здійснити маршрут низькогір’ям, утвореним магматичними
породами, що виливались на поверхню понад десять мільйонів років тому. Можна
піти й від протилежного: якщо ви маєте світлу мету здолати найвищі Карпатські масиви,
але досвіду вам ще бракує — можна почати з низькогір’я. Отже, ваш маршрут має
пролягти в один із масивів Вулканічних Карпат, що відокремлені
Березне-Липчанською міжгірною долиною від складчастих хребтів
Полонинсько-Чорногірських Карпат.
Вночі
до «Синяка»
Почати знайомство з Вулканічними Карпатами
можна, скажімо, з хребтів, що належать до масиву Маковиця або Анталовицька
Поляна, який займає простір між долинами Ужа і Латориці. Сприятливими умовами
для такої мандрівки будемо вважати наявність в продажу нової, виданої
«Картографією» в 2004 році карти «Карпати. Синяк» масштабом 1:50 000 (з описами
маршрутів в околицях хребта Синяка) та можливість дістатися сюди поїздами зі
Львова, Чернівців, Івано-Франківська, які проходять через Стрий до Ужгорода.
Поїзд Чернівці–Ужгород, зокрема, відправляється з обласного центру Прикарпаття
о 18 годині 32 хвилини раз на чотири дні.
Вийшовши з потяга приблизно о пів на третю
ночі у селищі Чинадієве, що в околицях Мукачева, відносно швидко потрапляємо на
асфальтову дорогу, що прокладена до санаторію «Синяк». Перших понад чотири з
половиною кілометри рухаємося добре освітленою вулицею з оригінально оздобленими,
заможними обійстями місцевих мешканців. Ще через півкілометра від крайніх хат
знову бачимо посеред лісу заграву. Підійшовши ближче, можна припустити, що це
заміські будинки можновладців — надто вже добре відгороджені від стороннього
ока.
Надалі асфальтівка з двох сторін затиснута
лісом. Поступово починає світати. І ось майже о п’ятій ранку виходимо до воріт
санаторію «Синяк»...
Озеро
Синє зовсім не Синє
Після сніданку і відпочинку на території
санаторію продовжуємо мандрівку, орієнтуючись по карті. Через якихось дві сотні
метрів лісом виходимо у досить велике село Синяк з церквою, початковою школою і
ошатними обійстями, але не дуже доброю дорогою. Верхній край села, що
розміщений значно північніше, ніж на карті, означений скульптурною групою із
великим хрестом.
Зійшовши від хреста у північному напрямку до
потоку, повертаємо праворуч і без стежки навпростець набираємо висоту. Через
хвилин двадцять опиняємося на доб¬рій лісовій дорозі, на якій колись існувала
вузькоколійка. Вона увесь час на одній висоті траверсує схил та обрамляє витоки
річки Синянка (не позначена на жодній із вітчизняних карт). Через сорок хвилин
ходу натрапляємо на лісову галявину, що купається у промінні сонця. Бажання
якнайшвидше побачити власними очима озеро змушує прискорити ходу. Однак перед
нами — болото, заросле високим очеретом, а подекуди білокорими березами. Жодної
калюжі з водою. Тільки запах сірководню від ледь живого струмочка, який
просочується з болота, переконує, що це колишнє озеро Синє. Продовжуємо маршрут
дорогою, яка попід вершиною гори Буз (916 метрів) далі огинає
витоки Синянки.
...Вже наступного дня від місцевих жителів
ми дізналися: плесо озера існувало тільки десь до кінця 1960-х років, а потім
перетворилось у звичайне верхове болото.
Мальовничий Щирець під Дунавкою
Щоб компенсувати розчарування «географічним
закриттям», спрямовуємо мандрівку до інших об’єктів. Повертаємося повз болото
Синє до місця, де головний витік Синянки перетинає дорогу. Зауважуємо на його
правому березі ледь помітну стежку. Невдовзі вона виводить на второвану польову
дорогу, що спускається з вершини Бузу. Повернувши нею праворуч уверх, через
десять хвилин виходимо на мальовничу галявину з будиночком. Це урочище Щирець.
Будиночок відносно чистий, з нарами для
десятка осіб, столом, кухнею. Біля будиночка два столики з лавками — один з них
у затінку товстих буків. Нижче в лісі струменить джерело з прохолодною чистою
водою. Чудове місце, справжня винагорода за нічний перехід, блукання у пошуках
Синього. Але ж зовсім близько знаходиться найвища вершина усього масиву
Маковиця — гора Дунавка (1019
метрів).
Залишивши речі, помітною, але рідко ходженою
стежкою рушаємо до вершини. Такого легкого плавного підйому на найвищу точку
годі вигадати. Через 25 хвилин спокійного ходу від будиночка опиняємося на горі.
Ніякого знака тут немає, не відкривається краєвид. Поблизу найвищої точки росте
декілька вікових смерек, а решта лісу сформована буком. На півночі вершина
обривається крутим уступом (приблизно десять метрів) вулканічних порід. Поблизу
скель — фундамент давнього будиночка.
Через
Обавський Камінь до Скакала
З ранковим туманом вирушаємо у північному
напрямку, утримуючи висоту в пошуках вододілу. На жаль, втримати його і
потрапити на хребет Плішка так і не вдається. Очевидно, потрібно було не
зберігати висоти, а йти строго за азимутом із Щирця на захід. Поблукавши,
виходимо на дуже мало ходжену стежку, яка веде із Щирця вздовж потоку Форель до
санаторію «Синяк».
Однак за планом ми повинні побувати ще на
двох цікавих об’єктах — вершині Обавський Камінь (979 метрів) та водоспаді
Скакало. Повертатися до санаторію, а звідти знову стартувати — не цікаво. А
тому, опинившись строго на схід від Обавського Каменя, відрогом, затиснутим між
двома потоками, ледь помітною стежкою, прокладеною збирачами ягід, починаємо
підйом на вершину. Перші декілька десятків метрів він дуже стрімкий, а потім
стає дещо плавнішим. Через годину серед лісу бачимо високі кам’яні стіни
вершини, а попід нею — добре второвану стежку, яка огинає її, виводячи на лінію
хребта північніше скель.
Через декілька хвилин виходимо на мальовничу
галявину Обавського Каменя, яка із східного боку обривається над верхівками
букового лісу прямовисними стінами. З уступу скель відкривається картина
неповторної краси. На фоні голубого літнього неба далеко на горизонті у
північному напрямку височать Гостра Гора, Вододільно-Верховинський хребет із
Пікуєм. На схід на ближньому плані Синяк із Дунавкою, Солочинський Верх. Тільки
Стій на полонині Боржава у цей день виявився огорнутим хмарами.
...Нижче обійстя відкрита місцевість, звідки
видно прилеглі гірські та низинні села Чабин. Через кількадесят метрів —
футбольне поле. Тут звертаємо ліворуч у долину річки, щоб не проминути
водоспаду. Потрапляємо на суцільну вирубку. Зайшовши з неї у ліс, різко
повертаємо ліворуч униз і потрапляємо просто до водоспаду.
Звідси лишається дістатися до залізничної
станції в селищі Чинадієве. Електрички курсують у протилежних напрямках — до
Мукачева та до станції Лавочне (в бік Стрия). Радимо мандрівникам, що
плануватимуть подібний маршрут, вивчити розклад руху поїздів у Чинадієві, бо
тут запросто можна «зависнути» мінімум на півдня.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
