 |  |  |  |  |
Спроба піднятись на Явіринку
Неділя, 12-е липня. Планувалось багато чого, реально вийшло Долина – Нов. Мізунь – схил Яворинки – Нов. Мізунь – Долина.
Виїзд в 5:08 з залізничного вокзалу дизель-поїздом І-Ф – Стрий.
Оскільки поспати перед поїздкою не вдалося, фотоапарат став барахлити десь на середині шляху, а кінцева мета не була досягнута й близько, звіт буде трохи сумбурним.
Планували їхати в складі п’яти чоловік, але в останній момент нас виявилось четверо: Elvis, Mavik, Matush, AndriyP. Враховуючи 2 переноси поїздки, добре, що взагалі вибрались.
Їзда по нічному Франківську додала сюрреалізму у моє сприйняття світу в той день. Хтось іде на роботу; хтось лише виходить з кабака і горланить пісні. На вулицях майже немає машин. Як у фантастичному фільмі. Зрозумів львівських велосипедистів, що полюбляють їздити містом по ночах.
В поїзді все було дуже культурно. Розмовляли про ровери, комп’ютери, роботу, навіть трохи спробували поспати... В 7:40 вийшли на перон долинського вокзалу, прикрутили передні колеса і рушили в напрямку Мізуня. Я вирішив заскочити на хвилинку до родичів, потім доганяв хлопців. Приємно вкручувати по шосе... десь у Старому Мізуні догнав, але мусив тут же зупинятись і одягати куртку – почався сильний дощ.
Перші кадри (на ходу):
Mavik:
Matush, Elvis, Mavik:
Тут була Звигода:
Тут була сцена на Звигоді:
Останні метри асфальту:
Перші калюжі (дуже скромно):
А тут під час Звигоди була бесідка (біля джерела). Очевидно, якість туристи її випадково спалили:
Перша зупинка, джерело:
Крос-кантрійщики мають пам’ятати цей підйом (нам не вверх, а далі вздовж ріки):
Скоро фотоапарат намокне і почне "вмирати”, але на цьому знімку білі розводи – це шматки хмар, що зачепилися за дерева:
Оптимістичний пейзаж:
Друга зупинка (перша, біля джерела, фактично звелася до наповнення фляг, оскільки від дощу там не було де сховатися):
Зліва від дороги побачили малинник. В принципі, можна було тут і зупинятись:
Вперед дивитись було просто страшно:
Невелика річка:
Карпати гарні навіть у таку погоду:
Elvis ремонтує передню перекидку, інші напружено думають "Куди ми потрапили?!”:
"Йожикі в туманє”:
Тут був міст. Колись. Давно:
Зустріли місцевого жителя, який сказав нам, як їхати і де підніматись на Яворинку. Карта того району, очевидно, просто змальована з військової карти фігзна якої свіжості, дороги й близько не відповідали цій карті.
Дорога ставала все веселіше. Калюжі були не просто вище втулок, а іноді майже повністю покривали колесо! На дні – справжнє болото. Можна було обходити їх збоку, по хащах, але то не завжди вдавалось. В якийсь момент стало пофіг, тому просто несли ровери по цих калюжах-болотах:
Нарешті почали підніматись від Мізунки до Яворинки. Судячи з усього, почали підйом правильно, по хребту, але дорога (позначена на карті) виявилась настільки закинутою, що я побоявся далі йти в ті хащі і запропонував спускатись униз:
Спустились до розвилки і почали інший підйом, по руслу невеликої річки. Судячи з карти, там мала бути "вузькоколійка”. Насправді її там немає вже багато-багато років, лише ледве помітний місток зі шпалами вказував на її існування. Пару кілометрів їхали (переважно йшли) по дорозі, потім стало зрозуміло, що треба повертати вправо і підніматися на хребет. Легко сказати... Піднятися під кутом градусів 30, та ще й з через повалений ліс було нереально. Ми з Matush’ем сходили "на розвідку”, побачили, що далі потрібний нам схил взагалі безперспективний, дороги як такої немає, а котити ровери по ріці (з кам’янистим дном) зовсім не хотілося.
Тому вдруге вернулися на розвилку, відпочили, заспокоїлись і вирішили більше не лізти вгору.
Далі був спуск до Мізунки:
дорога по добре знайомих калюжах, закінчення дощу:
знову джерело, знову асфальт... У Вигоді зупинились помити ровери й себе (наші фото в заляпаному одязі не викладаю з етичних міркувань):
Mavik пробився, швидко заклеївся і ми поїхали з Вигоди. Від втоми не міг їхати швидше 25 км/год, і взагалі цю ділянку чомусь не пам’ятаю... Потім була Долина. Я забув про стерті колодки і випадково в’їхав в бампер "Жигулю”. Elvis та Matush прикупили провіанту, ми в стилі елітних бомжів підкріпились ковбасою прямо на пероні. Залізли у поїзд, помахали там правилами перевезень велосипедів (за звичкою кондуктор намагалась збити з нас повну вартість, хоча маємо платити як за пів-квитка), трохи поспали і вже у половині восьмої були у Франківську.
Короткі висновки:
1. По ночах треба спати (а що тоді робити вдень?).
2. В дощ треба сидіти дома (не дочекаєтесь...)
4. Маршрут треба складати ретельно, а не по "двохкілометрівках”, невідомо звідки вкрадених нашими картографами (зате було весело).
Хто з учасників ображений на мене як на штурмана – ще раз вибачайте. "Піаніст глухий, грає як уміє” (с)
Можу виправдовувати себе помилками на карті і ще чимось, але усвідомлюю, що просто безглуздо було пхатися в гори, не будучи впевненим у маршруті. Погода і помилки на карті – то вже вторинне.
А загалом було круто. Вимокли наскрізь, забруднились як свині – що ще потрібно справжньому гірському велосипедисту?
Сподіваюсь, успішно пройду цей же маршрут, коли придбаю GPS.
Покази велокомп’ютера: відстань – 67.71 км, час поїздки (руху) – 4:57 год., середня швидкість – 13.64 км/год., максимальна швидкість – 46.85 км/год.
 |  |  |  |  |
