Був цар і мав трьох синів. На старі літа померла його дружина. Як поховали
її, то і він занеміг. Було у нього багато слуг, але не дуже довіряв їм, і якось
наказав покликати трьох синів. Прийшли сини, а він каже.
— Ви повиростали вже, сини мої, то чого мають за мною чужі люди доглядати,
коли ви є?
Погодилися сини, бо слово батькове — закон. Після цього зібралися, щоб
батько не бачив, і вирішили, що найстарший носитиме сніданки, середущий —
полуденки, а найменший — вечеряти.
На другий день все робили, як домовились, а ввечері зібралися вони, і питає
старший:
— Чи бачили ви, брати мої, чи мені так здалося, що батькове одне око плаче,
а друге сміється?
— І я це бачив,— відповідає середущий.
— Я теж.
Вирішили, що на другий день найстарший брат, як понесе сніданок, то
попросить, аби батько все пояснив.
Вранці поніс старший син сніданок, положив на стіл коло батькової гострої
шаблі, відійшов до дверей і питає.
— Татусю, хочу довідатися про ваш смуток і веселість.
Знає син батькову сувору вдачу і тримається рукою за клямку.
— А що таке? — грізно питає батько.
— Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?
Вхопив батько шаблю зі столу, просвистіла вона в повітрі і забилася в двері,
що ледве встиг, вискочити син. Повернувся він, витяг шаблю і положив знову на
стіл, а сам мовчки вийшов. Підбігли брати до нього.
— Питав?
— Питав.
— А що батько сказав?
— Сказав, що кожному зокрема розкаже.
Нетерпляче чекає обіду середущий брат. Швиденько несе їжу батькові.
Поклонився, положив обід, став біля дверей і каже.
— Татусю, хочу, аби ви розповіли про свою таємницю.
— Про яку? — грізно запитав батько.
— Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?
Кинув батько сердитим поглядом, схопив зі столу шаблю, ще тонше просвистіла
вона у повітрі і до половини забилася в двері. Ледве встиг син сховатися від
смерті. Та повернувся, витяг шаблю з дверей, положив на стіл і вийшов.
Підбіг наймолодший брат.
— Питав?
— Так.
— Так чому?
— Казав батько, що кожному зокрема скаже.
Прийшов довгожданний вечір. Взяв наймолодший син вечерю, низько поклонився
батькові, положив її на стіл, а сам став коло порога і питає.
— Тату, я ваш наймолодший син. Ви мене любите, а я вас, але хочу
потривожити.
— Чим саме?
— Хочу довідатися, чому ваше одне око плаче, а друге сміється?
Грізно глянув на сина цар, схопив шаблю, свиснула вона у повітрі і по ручку
влізла біля синового вуха у двері.
Ледве витяг її наймолодший син, положив на стіл, став біля царя і знову.
— Татусю, чого на мене сердитеся і кидаєте шаблею, як за собакою? Я ж ваш
син, коли дізнаюся про таємницю, то мені на серці легше буде. Як хочете моєї
смерті, то я сам положу голову на крісло і відрубайте її, а від того, що ви
кидаєте за мною шаблею, я не веселіший. Що хочете зробіть зі мною, лише
відкрийте таємницю.
Подумав батько і каже.
— Впертий ти, сину, та й мушу тобі признатися. Одне око тішиться, що маю вас
трьох синів, як орлів, один одного кращий, а друге око плаче за моєю дружиною,
а за вашою матір'ю. Ви — сироти, а я — вдівець. Чує моє серце, що помру я через
кілька років.
— Як так? — жах охопив сина.— І нічого зробити не можна?
— Дочитався я, сину, в книжках, що в тридесятому царстві живе Білий цар, а в
нього у діамантовій клітці є Золотий птах. Якби хтось мені того птаха дістав, а
він заспівав у моїм палаці, то я відмолод би і прожив би з вами до глибокої
старості.
— Добре, батьку, все буде.
Вийшов наймолодший син, а брати під дверима чекають.
— А що, довідався? — сміються.
— Довідався і знаю, як ви довідувалися. Ви не хотіли правду сказати, аби і я
страх пережив. Тож слухайте: одне око батькове плаче тому, що померла наша
мати, а батькова дружина, а друге радіє, бо має батько нас трьох. Скоро батько
помре, бо смерть вже за ним ходить. У тридесятому царстві є Білий цар, а в
нього Золотий птах. Якби той птах заспівав у палаці, то батько прожив би з нами
до глибокої старості.
Каже найстарший син.
— Поїду я до Білого царя.
Рано-вранці осідлали найкращого коня, взяв він з собою копу грошей, коневі
корм, а собі їжу, попрощався з братами, з батьком і поїхав.
Їде він, їде, минає села і міста, густі ліси і широкі поля, аж доїхав він до
чудового краю, де трава ніби килим, м'яка, поживна і пахуча, де високі дерева
солодку тінь кидають. Захотілося йому відпочити і коня нагодувати. Забив у
землю кілок, прив'язує коня, аж тут як тут молодий корчмарик, як з-під землі
виріс.
— Добрий день, добрий чоловіче!
— Доброго здоров'я,— відповідає.
— Прошу царевича до корчми. Чого в полі ночувати? У нас світлиці є, корм для
коня. Кінь поїсть, ви повечеряєте і відпочинете.
— Хай буде!
Відв'язує корчмар коня, заганяє його до стайні, а царевича заводить до
корчми. Приніс старий корчмар вечерю багату-пребагату, вгостив його і навіть
про гроші не питає. Потім приходить і каже.
— Аби вам, ясновельможний, сумно не було, то підіть до світлиці та в карти
забавтеся.
Зайшов царевич, а там запрошують його в карти грати. Сів він з ними, раз
виграв, другий, а потім програвати почав. Програв гроші всі, програв коня,
програв нарешті сам себе на три роки в найми до корчмаря.
Чекали його вдома, чекали та не дочекалися.
Через рік середущий брат сідлає коня. Набрав грошей, ще більше як старший
брат, корму коневі, а собі їжі, попрощався, а батько розраджує, щоб не їхав, та
син настояв на своєму.
Минав він ті села і міста, ті поля і ліси, що й старший брат, доїхав до
чудесних країв і на тім самім місці, де і брат його, вирішив коня накормити і
відпочити.
Вибіг з корчми молодий корчмарик і благає.
— Ясновельможний, чого вам в полі відпочивати? Прошу вас до корчми, а коня я
в стайню заведу. Відпочинете по-людськи.
— Добре.
Прив'язав корчмарик коня в стайні, а царевич не встиг до корчми ввійти, а
вечеря багата-пребагата чекає вже на нього. Не встиг і заплатити корчмареві, а
він каже.
— Тепер ясновельможний можуть пограти в карти.
Зайшов він до світлиці, сів з картограями, програв гроші, програв коня і
себе на два роки слугою корчмаревим бути.
Цілий рік чекають батько з наймолодшим сином, а братів нема і нема.
Збирається наймолодший син по Золотого птаха. Прийшов попрощатися, а батько
каже.
— Мав вас трьох синів, як трьох орлів, а тепер залишаюся сам і помру в
самотині.
А син і відповідає.
— Татусю, не здобули брати Золотого птаха і не повернулися, а я поїду і
привезу, може, братів знайду, і заживемо тоді щасливо.
«Візьму доброго коня — можуть мене вбити»,— подумав. Вибрав він найгіршу
шкапину, сів та й поїхав. Минає села і міста, поля широкі та ліси дрімучі.
Прибув він до чудесних країв, де задумав нагодувати коня і перепочити. Не встиг
кілка вбити та коня прив'язати, як корчмарик підбігає до нього.
— Добрий день! — поклонився йому.
— Доброго здоров'я.
— Прошу ясновельможного царевича до корчми. Хата недалеко, є що їсти, є що
пити, де поспати і коня примостити.
— Йди ти, причепо, не даєш відпочивати мені! — грізно крикнув на корчмаря.
Почав ще ніжніше просити царевича, та де там.
— Я господар свого коня, а їжу маю в торбі і твоєї послуги не бажаю. Геть
звідси!
Побачив корчмар, що не вмовить його, і пішов. А царевич відпочив в полі і
їде. Не день та й не два їхав він, поки не заїхав у пречудесний ліс. Минув він
той ліс, бачить поле, а серед поля лежить вбитий ведмідь, а над ним гайвороння
літає. Що він робить? Скочив з коня і говорить сам до себе:
— Може, і моє тіло буде отак вітер обвівати, ворон клювати, а сонце сушити.
Хоч він і звір, але треба його похоронити. — Викопав яму, положив туди ведмедя
і засипав землею. Потім відпочив трохи, сів на коня і поїхав далі. Їде він, їде
і бачить, що лис наздоганяє його.
Привітався лис до нього, а він здивувався, бо ніколи ще не чув, аби звірі
людською мовою говорили. Тоді лис запитує.
— Слухай, чоловіче добрий, ти далеко шлях держиш?
— Сам не знаю. Лис тоді і каже.
— А я знаю. Ти їдеш в тридесяте царство до Білого царя, який має Золотого
птаха. Довго ще їхати туди, але я тобі допоможу. Залиш свого коня тут, а я
перекинусь у чарівного, і поїдемо. Лише пам'ятай, що я розмовляти з тобою не
зможу, поки не доїдемо на місце. Там я знов стану лисом.
Перетворився він в чарівного осідланого коня, сів на нього царевич, піднявся
кінь за хмари, і полетіли. Вмить опустилися в чудесній країні, де живе Білий
цар. Зупинилися вони під брамою великого міста. Кінь перетворився у лиса і
каже.
— Зараз я перетворю тебе у бідняка. Стань під брамою і плач. Запитає
вартовий, чого тобі треба, то скажи, що ти бідний сирота, не пам'ятаєш, скільки
днів голодним ходиш і хочеш наймитися хоч за кусок хліба служити, аби не
померти з голоду. Вони приймуть тебе Золотого птаха доглядати. Ти приручи його
до себе, а через три дні, щоб лише не заспав, візьмеш його за крила і дзьоб та
винесеш за ворота, а я тебе чекатиму там. Лише щоб не брав діамантової клітки.
Перемінив його лис у жебрака, а на світанку плачучого його побачив вартовий
і питає:
— Чого плачеш?
— Та як не плакати,— відповідає,— коли я тиждень не їв нічого,— і розповів
все, як навчив його лис.
— Можуть тебе наймити, але треба Білого царя запитати.
Один вартовий стоїть біля нього, а другий побіг цареві сказати, що
хлопець-жебрак проситься в найми і не тямить, коли вже їв, що голодна смерть за
ним ходить.
— Добре,— каже цар,— до сьогодні мої воїни доглядали птахів, а тепер хай
доглядає наймит, а їсти йому дайте.
Привели жебрака до пташника і кажуть:
— Маєш їх поїти, годувати, вичищати клітки і ніжити.
Три дні годував він птахів, а найкраще зерно Золотому птахові вибирав,
найчистішої водиці підносив, найніжніше пір'я чесав. На третю ніч підійшов він
до пташника, доторкнувся до діамантової клітки і подумав: «У нашому царстві
нема такого чоловіка, аби зміг для Золотого птаха таку клітку змайструвати, а в
простій він і жити не захоче. Що буде, те буде».
Взяв однією рукою Золотого птаха за дзьоб, а другою клітку і тихіше шелесту
трави пробирається до воріт. Вже останнього вартового минув, вже ногу через
ворота пересадив, та забряжчала клітка, збіглися вартові, впіймали його і
привели до царя.
— Гарний ти сирота голодний,— каже цар. — Чому не признався, що ти злодій?
Були б тебе ще від воріт прогнали. Я Білий цар і видаю закони для всієї країни,
а тому немає чого скликати суддів.
Витяг він пістоль і каже:
— Ось плата за твою службу.
Тоді царевич каже:
— Слухай, ясновельможний царю, я не той, за кого ти мене приймаєш. Я такого
царя син, як ти. Мій батько мусить скоро померти, але він прочитав у книжках
про те, що в тебе є Золотий птах, спів якого може продовжити йому життя, і він
доживе до глибокої старості. Я не думав, що мене зловлять твої слуги. Прости,
що через любов до батька я змушений був стати злодієм, і подаруй мені Золотого
птаха.
— Добре,— каже цар,— дам тобі Золотого птаха, але слухай, у тридесятому
царстві живе Червоний цар, а у нього є золотий кінь Дурфекета. Дістань мені
цього коня, а я дам тобі за нього Золотого птаха.
— Добре.
Дав йому Білий цар торбу грошей, попрощалися, і лише вийшов царевич за
міську браму, а лис вже тут як тут. Привітався і каже:
— Бачиш, який ти непослушний, говорив же я не брати клітку, а ти не
послухався. Та не переживай. Золотого птаха ми дістанемо, але шкода, що багато
часу втратимо.
Перекинувся лис у коня, сів на нього царевич і попід ясним сонцем полетіли
до тридесятого царства Червоного царя. Вмить опустилися вони там. Знову став
кінь лисом і знову порадив, аби попросився у найми. Приймуть його золотого коня
доглядати. Лиш просив лис, як будеш виводити Дурфекету, то аби золотої капистри
не брав. Третьої ночі царевич відв'язав коня Дурфекету, подивився на золоту
капистру і подумав: «Шкода її залишати тут, та й не гарно такого коня на
повідку вести».
Не зняв він золотої капистри, дзвіночками срібними обшитої.
Тихесенько вів він Дурфекету до воріт, що ніхто у місті не почув, а біля
воріт потряс кінь головою і задзвеніли дзвіночки, збіглися сторожа, зловили
царевича і привели до Червоного царя.
— Так он який ти слуга,—сказав цар. — Буду карати тебе, злодію. Суддів мені
не треба, бо сам у своєму царстві закони видаю.
Вийняв пістоль, прицілився і каже.
— Оце тобі буде плата за службу!
А царевич проситься:
— Слухай, ясновельможний Червоний царю, я не жебрак, а син, такого сильного
царя, як ти. Мій батько вже дуже старенький, і смерть за ним ходить. Він
прочитав, що є на світі Білий цар, а в нього живе Золотий птах. Якби він
заспівав у нашому домі, то батько став би молодим і дожив би з нами до глибокої
старості. Я приїхав до Білого царя, а він сказав, що може поміняти Золотого
птаха на твого Дурфекету. Я знав, що ти мені його не віддаш, а тому вирішив
викрасти.
— Добре,— каже Червоний цар,— дам я тобі свого коня Дурфекету, але тоді, як
ти допоможеш мені засватати красуню-дочку царя Чорнокнижника, який проживає у
тридесятому царстві. Вже тричі сватався і тричі відмовляла мені. Вона дуже
вродлива. Коли я побачу її у своїм палаці, то дістанеш за це коня.
Що робити бідному царевичу, виходить сумний за місто, а лис назустріч.
— Бачиш, вже вдруге не послухався ти мене. Не треба було капистру брати. Та
не переживай. Поїдемо до царя Чорнокнижника.
Перекинувся лис у коня. Сів на нього царевич, і полетіли попід зірками
ясними, а через мить опустилися під брамою великого міста.
Перекинувся кінь у лиса і каже.
— Дочка Чорнокнижника зараз гуляє у місті. Вона зі своєю двійницею буде йти
по одній стороні вулиці, а ти по другій. Ти їм так сподобаєшся, що вони
притишуть свій хід. Я перекинуся у собачку, і ти мене вестимеш на курмею. На
котру гаркну, та і є дочка царя. Вона розпитуватиме, звідки і хто ти, і захоче
вийти за тебе заміж. Лише пам'ятай добре, що я тобі сказав, бо коли перекидаюся
у іншу тварину, то розмовляти вже не можу.
Коли вони зустрілися, то забулася царева дочка, поражена красою молодого
царевича, аж хід притишила разом із своєю двійницею. А царевич і сам кроку
ступити не в силі, так йому обидві дівчини сподобалися. Гаркнула собачка на
одну з них, і царівна відскочила вбік, Тоді царевич каже їй:
— Добридень, ласкава царівно!
— Добридень, юначе. З яких ти країв?
— З далеких, ласкава царівно. Я син царя, який живе на тридесятій землі.
Тоді вона промовила.
— Я бачу, що ти не тутешній. Виконай мою волю — зроби мене щасливою.
— А чому би й ні.
— Ти мені дуже подобаєшся. Я хотіла би обвінчатися з тобою.
— Хай буде!
Пішли вони разом до дивовижного палацу. Царівна весела, радіє, очі як
зірниці сяють. Зустрічають їх цар із царицею, а вона каже.
— Татусику і матусенько, ось тепер я вийду заміж. Пам'ятаєте, говорила, що
буде той мій чоловік, який мені сподобається. Він син царя тридесятого царства
і згідний брати мене. Можете справляти весілля. Подивився Чорнокнижник на дочку
і каже.
— Що ти привела мені якогось світового волоцюгу? Не для тебе він! Я хочу
знатного, порядного зятя!
— Батьку, це порядний царський син!
Ще сердитіше батько до неї.
— Прожени ти його під чотири вітри! Не пара він тобі. Ще й дивися, з
собачкою прийшов — теж мені жених. Відведи його туди, де зустріла, і не смій
навіть показуватися з ним мені на очі.
Гірко плачучи, взяла дочка за руку царевича і вийшли вони за міську браму.
Тоді собачка перекинулася в лиса і каже.
— Скажи, царівно, чи хочеш одружитися з царевичем?
— Хочу,— відповідає.
— Тоді я замість тебе піду до батька, а ви залишайтеся тут.
Перекинувся лис у дочку царя, і пішла вона у царський палац. Стала перед
царем і плаче.
— Бачиш, батьку, знайшла я була собі пару, а ти сказав прогнати. Тепер я
заміж ніколи не вийду.
— Мовчи! — крикнув цар.— Буде так, як я скажу, а не так, як тобі хочеться!
— Аби я зараз лисом стала, то буде по-моєму, батьку,— сказала і на очах у
царя перекинулася в лиса. Поки схопився цар за рушницю, то лис вискочив через
вікно.
Просурмив цар тривогу. Збіглися стрільці, і було наказано їм всіх лисиць у
місті перестріляти. А лис тим часом перескочив через стіну, перекинувся у коня,
сіли на нього царевич з нареченою і поїхали до Червоного царя. Приїхали вони
під браму, лис став царівною, і разом з царевичем пішли до палацу.
— Ну,— каже царевич.— Я привів тобі царівну.
Зрадів Червоний цар, наказав мед-вина носити та пригощати царевича і
наречену. Як погостилися, то вивів він золотого коня Дурфекету і сказав йому на
вухо. «Тепер цей царевич твій господар, аби ти нікого до себе не підпускав і
лише його слухав».
Попрощався царевич з Червоним царем, вивів він коня за ворота, а наречена
каже.
— Ти підлий, Червоний царю, я тобі тричі відмовляла, а ти вирішив купити
мене. Я дала згоду вийти заміж за того, хто привіз мене сюди, а твоєю не буду.
Вивів він її у квітучий сад, де море квітів цвіло, і каже їй:
— Закохуйся, дорога.
— Сказала я тобі, що не буду твоєю, щоб зараз же лисом стала.
Впала вона на землю, зробився з неї лис і щез у кущах.
Вихопив цар пістоль, як вистрелить, то хмара слугів збіглася. А тим часом
лис перетворився у коня, на нього сіла царівна, а царевич на Дурфекету, і вже
ні вітер, ні куля не могли їх догнати.
Приїхали вони до Білого царя. Перекинувся лис у Дурфекету, і на ньому
в'їжджає царевич до палацу. Побачив це Білий цар і назустріч вибіг.
Царевич і каже.
— Ось тобі, ясновельможний, те, що ти бажав мати. Віддав царевичу за коня
Золотого птаха з кліткою, попрощалися вони, і пішов царевич до своєї нареченої.
Тим часом цар пробує сідлати Дурфекету, та де там. Став як укопаний, і ні з
місця. А вночі, як всі у палаці вже спали, наздогнав лис молоду пару з Золотим
птахом на Дурфекеті у дрімучому лісі.
Їдуть вони до свого царства. Їдуть і на ранок доїхали до того місця, де
залишилась царевичева шкапина. За цей час вона так відпаслася, що царевич ледве
впізнав її.
Тоді лис каже:
— Тепер слухай мене. Щоби ти, їдучи додому, не посмів ні з ким знайомитися і
купляти живого звіра або чоловіка. Ти знаєш, хто я такий? Я той ведмідь, якого
ти похоронив тут. Ти благородна людина, і за це тобі допомагав. А тепер прощай
і їдь, бо батько чекає тебе.
Посадив царевич наречену на свого коня, а сам сів на Дурфекету, і їдуть.
Довго їхали вони широкими полями, густими лісами, попід високими горами, аж
поки не доїхали до корчми. Бачить царевич, біля корчми кіньми його братів
орють. Під'їхали ближче, і побачив братів закованих, що дрова ріжуть. Через три
місяці буде уже три роки, як старший виїхав з дому і два, як середущий.
Повертає брат до корчмаря і питає його;
— Слухай, орендарю, де ти таких рубачів найняв?
— То голодранці-картограї, програлися.
— Ще довго в тебе будуть вони?
— Ще три місяці.
— Слухай, мені треба дров нарубати, відпродай мені їх.
Сторгувалися за 100 дукатів. Розцілували брати старші наймолодшого, сіли на
коней і їдуть додому. Дивуються, що він здобув для батька Золотого птаха, а для
себе красну царівну та коня.
Прийшов старшому братові до голови інший розум, і штовхає він середущого:
— Слухай, як ти на це дивишся. Я вже три роки дома не був, а ти два, і
нічого ми не маємо, а він за неповний рік здобув Золотого птаха, коня і
царівну. Як ми перед батьком покажемось, коли коні наші схудли, шаблі
потупилися.
Тоді другий брат каже.
— Ти би взяв коня і Золотого птаха, а я царівну, і скажемо батькові, що
здобули. Може, я шаблю хоч трохи вигострю до його шиї. А царівну примусимо, щоб
мовчала, пригрозимо, що вб'ємо.
Під'їхав середущий брат до наймолодшого, витяг заіржавлену шаблю. Степ
широкий, безлюдний. Махнув і відрубав голову.
Побачила царівна, зойкнула і кинулася утікати. Наздогнали її брати, і каже
середущий:
— Ми ведем тебе до нашого батька. Ти будеш моєю дружиною, а брат старший
везе батькові Золотого птаха. Скажеш, що ми все здобули.
Похитала сумно головою царівна і каже.
— Не ви це здобули, а той, що ви його вбили.
— Говоритимеш, як учимо, бо загинеш тією ж смертю, що й брат.
Мусила поклястися, що не продасть їх. Кинули вони тіло брата в колодязь
степовий і поїхали. Приїжджають до палацу, а цар назустріч їм вибігає.
— Діти ви мої любі, коні ваші схудли, ви потомилися, але дочекався я вас,
лише брата наймолодшого нема.
— Ей,— кажуть брати,— що ви журитеся, то баламут. Ось беріть Золотого птаха,
а оце невістка ваша, а моя дружина,— каже середущий.
Загнали Дурфекету до стайні. Несе йому їсти солдат в обід, лише положив у
жолоб, виходить, а кінь трах копитом і вбив. Несе другий солдат ввечері і знову
не повернувся, несе третій — і цього вбив кінь. Через рік і половини війська в
царя не залишилося. Молода царівна почорніла, птах не співає. Вже він не
золотий, а чорний, мов крук. Батько сумний ходить, бо помирати скоро буде, а
наймолодшого сина нема та й нема.
Тим часом дуже нудно на серці стало лисові. Став він серед поля і думає:
«Чому така хмура їсть мене? Ану побіжу туди, куди мій побратим пішов». Біжить
він, біжить, знайшов у степу криницю. Глянув туди і промовив.
— Не послухав ти мене і втретє, а викупив братів та коней. За непослух
караєшся вже близько року.
Метнувся лис, дістав цілющої води та оживляючого кореня. Помазав шию,
притулив до тулуба, і зрослася вона. Оживляючий корінь засунув йому в рот,
стукнув тричі у бороду, і проснувся царевич:
— Проспався...
— Ой,— каже лис,— був би ти спав віки-вічні, якби не оживив я тебе. Просив
же, аби ти не купляв нічого живого, а ти відкупив братів з кіньми. В нагороду
за це вони зняли твою голову. Тепер йди додому і не признавайся нікому. Твій
Золотий птах не співає, наречена не усміхається, а кінь Дурфекета царське
військо добиває.
Прийдеш під ворота і скажи, що ти бідний сирота і давно нічого в роті не
мав. Брати твої наймуть тебе, бо добре буде, що ти хоч один раз коня погодуєш.
Прийшов царевич під ворота, заплакав, а вартовий питає:
— Чого плачеш?
— Та як мені не плакати, не пам'ятаю, коли вже їв. Може, хоч якась робота у
вас для мене знайдеться?
Пішли слуги, розповіли братам, а вони кажуть.
— Хай іде коня доглядати, загине він замість воїна. Привели його до палацу,
нагодували і показали коня, якого він повинен годувати.
— Добре,— каже,— я коней люблю. Видали йому оброк і кажуть:
— Уважно йди, не доторкайся до нього, бо він копаєтеся. Взяв наймит оброк,
положив його надворі, а сам голіруч до коня.
Вдарив долонею по спині і говорить.
— Ой, нещасний, скільки гною під тобою, а ти й на вулицю не виходиш.
Відчепив капистру, вивів коня надвір, дав коневі їсти. Взяв жогребло, щітку,
вичистив, вичесав Дурфекету, заплів гриву косами, осідлав коня і їздить по
майдані. Об'їхав кілька разів, а за той час солдати гній повикидали на вулицю,
підстелили, а цар стояв і дивився з вікна на те все.
Доглянув коня наймит і в обід, і ввечері, а на другий день цар почав
здогадуватися, і кличе його до палацу. Прийшов він, поклонився йому. Уважно
подивився цар.
— Слухай, небоже, чому ти не признаєшся, що ти мій син?
— Що ви, ясновельможний царю, хіба я можу бути вашим сином, коли всі ваші
сини такі горді?
— А чому тебе кінь не вбив?
— За що він має мене вбивати, коли я його вичесав, дав їсти, вивів на
прогулянку?
Оглянувся він назад, бо почув, як Золотий птах крилами вдарив, і питає.
— А що це у вас за дивний птах і чому не співає?
— Не знаю,— відповідає цар.
— А я знаю чому. Царівна пити і їсти йому не дає. Вона сердита на когось,
мабуть. Подивися на мене, царівно, аби я побачив, чи ти сумною народилася, чи
тут такою стала.
Поглянула йому в очі і розквітла, як мак. Взяв він води та ярої пшениці,
відкрив клітку, дав Золотому птаху їсти і почав примовляти.
— Чому ти не співаєш, птаху? Напийся води, з'їж зерна і заспівай.
З'їв Золотий птах пшеницю, напився води, стрепенув крилами і заспівав
пречудовим голосом та так дзвінко, що палац здригнувся. Царівна такою ж
вродливою стала, як була, батько молодшим зробився, підійшов до сина, обняв
його і сказав:
— Сину мій, це все ти дістав для мене, а чому ти правди не сказав батькові?
— Не міг я, батьку. Мої брати, а твої сини, забрали були в мене життя —
зняли голову, взяли Золотого птаха, коней і мою наречену.
Прийшли брати, опустили перед батьком голови, а він сказав.
— Бачите, які ви погані, свого рідного брата вбили.
А вони почали тоді:
— Ми погані діти твої. Програли гроші і себе в корчмі, а він здобув все і
нас визволив. Нам соромно було повертатися додому. Ми вбили його, бо думали, що
так буде добре, а то і так не добре і так не добре. Тепер, брате, роби з нами,
що хочеш. Ми негідні перед батьком, перед тобою і перед людьми. Покарай нас.
— Ні,— відповів брат,— кара на вас впаде без мене, а моя рука вас карати не
буде,— і прогнав братів з батьківського двору. Залишився він із батьком,
молодою царівною та Золотим птахом, і кінь Дурфекета є у них. Я сам бачив, бо
заходив до них довідатися про те зло і добро. Як мене вгощали, то бородою
текло, а в роті сухо було. Це казка, а не правда — вір не вір, не кажи, що
брешу.
| 
