Ворона підгодувала троє молодих воронят, що ще не могли самі літати, та й
гадає собі: «Ану, я їх випробую, котре з них найсправедливіше». Каже она до них
так:
— Діти, ми на цім дереві не утримаємося, бо завтра се дерево хоче господар
зрубати; сьогодні його призначив до зрубання, тому я вас мусю попереносити на
друге місце, он там за ту широку ріку.
Діти кажуть:
— Най буде.
Ворона бере в лаби найстаре вороня і несе. Серед води питає:
— Синку, ци будеш ти так мене годувати на старі літа, як я тебе? Ци будеш
ня,— каже,— так годувати і переносити, де треба, як я тебе переносю?
А воронятко каже:
— Ой, чому ні! Буду, мамко!
А ворона пустила його до ріки і вернулася по друге та й так само пустила
його до ріки, бо і то так обіцяло, як перше, а она знає, що то мудрація.
Вертається та ворона за третім і питається і цего так, як тих двох, що вже потопилися.
Але це третє каже:
— Ненько, я не можу вам це обіцяти, бо і я буду мати тогди такі самі діти,
як ви, і мусю їх так годувати, як ви нас годуєте, то їх опустити не можу і вам
цього не обіцяю.
Тогди ворона сказала.
— То ж ти — вірна моя дитина, ти правду сказала, то я тебе перенесу і
догодую. А тих двох я потопила, бо були брехливі, бо обіцяли, що будуть мене
так на старість годувати, як я вас годую.
| 
