Усе життя — на печі

Життя горян завжди було суворе та важке, але оточене дивовижними за красою ландшафтами. А їх ужитково-декоративне мистецтво тісно пов’язане з цим складним побутом, воно відображає цю гірську естетику і відзначається яскравою самобутністю. З усього різноманіття його проявів і тепер найбільш трудомістким та примхливим ремеслом вважається гончарство. А виготовлення кахлів — це особливий його різновид.

Піч зі святими та грішними

Гуцульська кахляна піч — рідкісне в народному мистецтві поєднання в одному виробі архітектурного, живописного та декоративного начал. Здається, все життя гуцула розписане в цих кахлях, тут сплелися дійсність та вигадка, проза повсякдення та запальність народних забав, релігійна тематика і військове буття. Колись кахляні печі були ледь не в кожному гуцульському селі, щоправда, у заможних горян, бо дозволити собі таку розкіш міг не кожний.

У печі послідовність викладених кахель підпорядкована певному ритмові, що підкреслюється своєрідним завершенням з фронтонів і кутовими прикрасами над комином. За словами мистецтвознавця Катерини Каркадим, заввідділу Коломийського музею народного мистецтва, розписані кахлі обов’язково ставилися зверху донизу згідно зі значимістю сюжетів. Перший ряд згори, безумовно, найважливіший. У центрі майже завжди був святий (в гуцулів — Миколай Чудотворець). Він вважався оберегом, до нього зверталися з різними проханнями. Обабіч розташовувалися кахлі з релігійним сюжетом, соціальної чи державної важливості, скажімо, із зображенням церкви, дзвонів, австрійського двоголового орла. Праворуч і ліворуч — зображення побутових сцен: орач з люлькою, мисливці, що вирушили на полювання... І ось вам, до речі, приклад гуцульського гумору — один мисливець везе іншого на тачці, а той, котрого везуть, тим часом стріляє у якусь птаху.

У другому ряді на печі розташовувалися кахлі з зображенням того, що давало гуцулам можливість жити у складних гірських умовах. Тут обов’язково мав бути баранчик, який давав одяг, тепло, їжу. Доволі часто на пічних кахлях зображали музик; вони грають на скрипці, на сопілці і дуже рідко — на трембіті. Гуцул не був би гуцулом, якби, розписуючи кахлю, не згадав про наслідки відвідин шинку — чоловік повертається додому, а жінка вже чекає з топірцем у руці, демонструючи, хто в домі господар...

П’єц¹ для цісаря

Олекса Бахматюк — син гончаря — перейняв основи ремесла від батька, з яким жив у Старому Косові, а розпису вчився у молодого, але вже відомого Петра Баранюка. Він не тільки виклав існуючі до нього сюжети, збагативши їх цікавими подробицями, а й створив багато нових, витворивши таким чином дивовижну повість про життя людини в горах. Його гуцул з люлькою в роті везе на тачці свиню, його мисливець стріляє у птаха, котрий дзьобає дах двоповерхового панського будинку. Його панок (бо в чоботях) чи гуцул (бо з вусами) оре двома кіньми, а над їхніми головами цвітуть великі соняшники. Два Бахматюкові солдати наставили один на одного рушниці, а між ними будинок, висотою їм по плечі.

Твори Олекси Бахматюка експонувалися на виставках, викликали незмінні зацікавленість та захоплення. Дослідник Давид Гоберман у своїй книзі «Гуцульщина — край мистецтва» описує випадок, коли імператор Франц Йосиф, побачивши зразки Бахматюкових кахлів на коломийській промисловій виставці 1880 року, замовив йому розписну піч, яка незабаром була зроблена та відправлена до Відня. На тій же виставці Олекса отримав золоту нагороду…

Знамениті й анонімні

А неподалік Косова, у селі Пістинь, створювалася своя школа, яку пов’язують з династією трьох поколінь Зінтюків, і перш за все з найстаршим з них — Дмитром. Його роботи характерні контрастами, протиставленнями та гіперболічністю форм, в них відчувається міцність і конструктивність композицій...

Косів та Пістинь визначили основні риси гуцульської кераміки. І хоча їх майстри послуговувалися загальновідомою технікою — гравіруванням з наступним покриванням роботи свинцевою поливою — кожен з них мав свої таємниці та секрети, свою технологію випалу, не кажучи вже про творчий почерк, який проявлявся у нюансах кольорів та відтінків, різноманітті геометричних та рослинних мотивів, своєрідності композиції та розміреності ліній і форм.

Але оскільки майстри трималися відособлено, послуговуючись у роботі допомогою переважно членів родини, то твори гончарів минулого здебільшого анонімні, за винятком Олекси Бахматюка, Петра Кошака та ще кількох, які підписували свої роботи. Мистецтвознавці дотепер часто сперечаються щодо належності певних робіт тому чи іншому майстрові...

Коломийська школа

Наша розповідь була б неповною без згадки про коломийську кераміку, яка має свою чітко виражену самобутність. Катерина Каркадим каже, що найдавніші кахлі, які до нас дійшли у великій кількості, — це, безумовно, кахлі коломийські. Бо, по-перше, саме тут були поклади найкращої глини — за нею приїжджали возами з Косова. По-друге, місто було відкрите для мандрів і мандрівників, мало своєрідне культурне середовище.

...Уяву про характер коломийських розписів дають зразки з колекції музею, виконані, найімовірніше, Войцехом Словіцьким, який створив печі, рідкісні за красою та витонченістю: цікавим є його трактування людських фігур і незвичайні прийоми кольорових рішень.

Саме в Коломиї 1876 року була відкрита крайова гончарна школа, відповідно обладнана, з викладачами-європейцями, які давали учням академічну освіту...

За словами Романи Баран, заввідділом гончарства музею, найяскравішим представником когорти випускників коломийської школи є Петро Кошак, який після її закінчення жив і працював у Пістині. Його кахлі рафінованіші і спокійніші, з них життя не б’є, а розмірено і невпинно струменить.

Неоцінені шедеври

Загалом наприкінці ХІХ століття на Гуцульщині працювали понад 100 гончарів-кахлярів. Вони постачали свої вироби не тільки у всі гірські села, а також в Галичину та на Буковину, багато творів потрапило до сусідніх країн — Румунії та Польщі. Але з часом індивідуальне кахельне гончарство занепало, поступившись промисловим цехам. У наш час, вочевидь, говорити про відродження цього виду народного мистецтва не доводиться. Хоча і в Коломиї, і за її межами є родини прекрасних майстрів, які займаються керамікою, роблять на замовлення печі, які є сюжетними копіями відомих творів чи оригінальними авторськими роботами...

Коломийська мисткиня Галина Вінтоняк, котра працює у «Художньому салоні» поблизу музею, зізнається, що людей, які люблять народне мистецтво, багато, а от тих, хто мають його взірці в своїй хаті, — дуже мало. Наразі такі декоративні кахлі купують хіба що туристи-поляки, для яких це мистецтво звичне та знайоме. Загалом же іноземні гості змітають з полиць сувенірні матрьошки, бо, виявляється, чули про них неодноразово, а от про кахлі — ні...

Погоджується з думкою, що ми недостатньо пропагуємо свої надбання у світі, і коломийський колекціонер Іван Вишиванюк. Колекціонуванням він займається шість років і переконаний, що гуцульські кахлі мали б виставлятися на найпрестижніших аукціонах світу. Якщо про косівську кераміку хоч трохи знають, то про коломийську — нічого...

Джерело: «Всеукраїнський туристичний журнал. «Карпати. Туризм. Відпочинок.»

[Горгани]

[Драгобрат]

[Різне]

[Івано-Франківськ]

[Різне]

[Різне]

[Ворохта]

[Тисовець]