Починаючи з 2000 року, економіка України знаходиться на стадії відновлення свого потенціалу, що підтверджується, зокрема, досить високими темпами зростання ВВП і позитивними тенденціями в інвестиційних рейтингах України. Проте, не дивлячись на важливе значення цих позитивних тенденцій, немає гарантій того, що високі темпи зростання збережуться в майбутньому і забезпечать якісні зміни у всіх сферах життя суспільства. Економічне відновлення відбувається в Україні на тлі істотних викривлень в інституційних принципах економіки, структурних перекосів в галузевому і регіональному розвитку, гострих соціальних суперечностей.

Одним з головних чинників цього є недоліки процесу приватизації, в результаті якої не була досягнута основна мета роздержавлення власності, - відділення її від влади, політики - від підприємництва. Досить хаотичний і нерідко протиправний процес первинного накопичення приватного капіталу (власності) привів до утворення могутніх фінансово-промислових груп, тісно пов'язаних з владними структурами і значною мірою залежних від близькості до влади, що діє.

Проте протиправно отримана, залежна від політичної кон'юнктури власність (капітал, дохід) не має ні правових гарантій недоторканності і захисту від політично мотивованого перерозподілу, ні правової і суспільної легітимності. Унаслідок цього відношення власності в країні значною мірою деформовані, непрозорі, регулюються не ринковими механізмами і нормами закону, а неформальними домовленостями і вибірковим застосуванням чинного законодавства.

Відсутність достатніх гарантій захищеності є сьогодні одній з головних причин втечі і тінізації капіталу. Для захисту приватної власності, виведення капіталів і доходів з тіні потрібна перш за все їх легалізація, в т.ч. шляхом амністії (за винятком капіталів кримінального походження). Разом з тим заходи щодо легалізації (амністії) капіталів можуть бути результативними тільки за наявності ряду передумов, серед яких основні, - наявність довіри підприємців і суспільства до влади.

З цієї точки зору можна стверджувати, що одній з головних тим передвиборних дискусій в Україні повинні бути не експлуатація гасел «перерозподілу власності», а механізми легалізації капіталів, введення конкурентних принципів на завершуючому етапі приватизації, правового забезпечення недоторканності власності. Приватизація в Україні: хід і результати

За даними Державного комітету статистики, з 1992 року форму власності в Україні змінили майже 90,5 тис. підприємств, тобто був здійснений досить масштабний процес приватизації. Він стосувався перш за все промисловості, де на 1 жовтня 2003 року в державній власності залишилося тільки 15% підприємств. Сьогодні недержавний сектор переважає у всіх сферах економічної діяльності. Частка приватного сектора складає в середньому 60% - від 40% у виробництві електроенергії до 98-99% в хімічній і легкій промисловості.

Підсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконані головні завдання масової приватизації - стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найбільш активних соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених в модернізації виробництва і ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Поява нових приватних власників стала одним з чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х років. За 2000-2003 рр. реальний ВВП в Україні виріс на 31,5%, об'єм продукції промисловості - на 59,0, сільського господарства - на 10,0, експорт товарів і послуг - на 79,7, доходи населення - на 120,8%; вартість основних засобів в економіці впродовж 2000-2002 рр. збільшилася на 23,3%. Наявність позитивних тенденцій підтверджується поступовим підвищенням інвестиційних рейтингів країни, хоч і повільним, але просуванням її в рейтингах міжнародної конкурентоспроможності Давоського економічного форуму, а також в рейтингу людського розвитку ПРООН.

З іншого боку, наголошуються і недоліки і негативні наслідки процесу приватизації.

В результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерною) приватизації мільйони громадян України, всупереч очікуванням, не стали реальними власниками. Більшість із понад 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь в сертифікатному аукціоні і отримуючи витяг з протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції.

Не досягнута одна з головних цілей приватизації - створення масового власника. Майже 7,8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більшість з тих, хто отримав акції і формально є власником, часто не має доступу ні до засновницьких документів, ні до достовірної інформації про той, хто є справжнім власником підприємства.

Не створений значущий шар малого і середнього підприємництва, який в розвинених країнах є фундаментом формування крупної власності і в найбільшій мірі сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, цивільного суспільства. Так, на початок 2003 року в Україні були зареєстровані лише 253,8 тис. малих підприємств, тобто 53 на 10 тис. населення, або на порядок нижче, ніж в країнах з розвиненою економікою (500-700 підприємств на 10 тис. населення). Частина продукції малих підприємств в загальних об'ємах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні складає всього 7,3%, тоді як в розвинених країнах - 50-60%.

Приватизація не стала могутнім джерелом надходжень до державного бюджету, а отже - фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. За оцінкою першого віце-прем'єра України Н.Азарова, за 11 років бюджет України отримав всього 6 млрд. грн., тобто «пол-економіки країни оцінили в 1 млрд. долл.».2

Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-виробничого, інформаційного характеру. Особливо слід зазначити: приватизація здійснювалася часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються государством3.

Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов'язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. В процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Тип взаємодії бюрократії і приватного капіталу, що склався в Україні, визначив і форми зростання приватного капіталу, а саме - шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади: так утворилися тісно пов'язані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові групи, що отримали назву олігархічних груп, регіональних кланів.

Факт значної ролі корупції в процесі приватизації теж офіційно визнаний на найвищому рівні. На Всеукраїнській нараді по проблемах боротьби з організованою злочинністю і корупцією 29 січня 2004 року Презідент Л.Кучма заявив, що корупція уразила всі сфери суспільного життя, особливо - такі сфери економічних відносин, як енергетика, агропромисловий комплекс, зовнішньоекономічна діяльність, банківська система, приватизація, бюджетна сфера, підприємництво. Президент відзначив, що приватизація державного майна залишається «ласим шматочком для корупції і злочинності». Тільки у 2003 році в цій сфері виявлено 3600 злочинів, державі заподіяний збиток на суму понад 200 млн. грн.

Придбала стійкі форми практика використання державної власності на користь окремих осіб або груп. Це досягається за рахунок встановлення, за сприяння держави, прямого або опосередкованого контролю за фінансовими потоками, що утворюються унаслідок використання державної власності. Тим часом держава фактично не має прибутку від своєї власності. Так, за Фондом державного майна України закріплені корпоративні права на 1603 підприємства; у 2002 році дивіденди державі нарахували тільки 58 (3,6% їх кількостей), сума дивідендів складала всього 230 млн. грн. - приблизно 0,1% ВВП.

Значна частина власності і капіталів, придбаних тіньовим (нелегальним або напівлегальним) способом, не можуть використовуватися повною мірою без риски для їх власників. Причому ризики виходять як від недовірливого відношення до них з боку потенційних партнерів, так і від штучного створення державою «гачків» (як їх назвала Ю.Мостовая), через які можна впливати на власників, на фінансові потоки їх підприємств. Тобто підтримка напівлегальних відносин «бізнес-бізнес», «держава-бізнес» йде на користь корумпованим чиновникам і значно стримує ділову активність. Така ситуація є головною причиною як низької інвестиційної привабливості України, так і обмеженого її інвестиційної присутності на зовнішніх ринках. За даними Державного комітету статистики України, за станом на 1 січня 2004 року до України поступило 6,658 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій, або близько 140 дол. на душу населення (для порівняння: аналогічний показник в Чехії досягає 4000 дол., Угорщині - 2400, Польщі - 1000, Росії - 370 дол.); сукупний об'єм легальних українських інвестицій на зарубіжні ринки склав всього 163,5 млн. дол.

Практикою, що склалася, стало непрозоре, економічно необгрунтоване надання різних пільг окремим суб'єктам господарювання. Це не тільки приводить до втрат державного бюджету (по оцінках експертів, лише податкові пільги складуть в 2004 році понад 7 млрд. грн.), але і спотворює конкурентні відносини і служить могутнім чинником впливу держави на підприємництво.

Не створений повноцінний фондовий ринок, що робить неможливим перерозподіл власності ринковими методами і, більш того, що є чинником підриву стабільності фінансової системи України. За даними Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, на 1 січня 2004 року загальний об'єм випусків цінних паперів, зареєстрованих комісією, склав всього лише 109,2 млрд. грн. (20,5 млрд. дол.), з них акції - 98,1 млрд. грн. (18,4 млрд. дол.).

За даними Першої фондової торгової системи (ПФТС), капіталізація фондового ринку України, розрахована за середньою ціною між якнайкращими цінами попиту і пропозиції, в 2003 році виросла з 23,28 млрд. грн. до 25,37 млрд. (4,76 млрд. дол.). За даними міжнародного рейтингового агентства Standard&poor’s, цей показник в січні 2004 року складав 3,93 млрд. дол. При цьому найбільша капіталізація в зоні Frontier, до якої, окрім України, відносяться ще 19 країн, була у фондових ринків Тринідаду і Тобаго (11,45 млрд. дол.), Ямайки (9,38 млрд. дол.) і Хорватії (6,48 млрд. дол.). У лютневий (2004 р.) список 50 найбільших по показнику капіталізації компаній зони Frontier агентство Standard&poor’s включило ВАТ «Укртелеком» (40-е місце). Перші три місця рейтингу зайняли RBTT (Тринідад і Тобаго), Pliva (Хорватія) і Hansabank (Естонія).

Узагальнюючи приведені дані, можна затверджувати: в результаті процесу приватизації в Україні не відбулося головне - відділення бізнесу від влади. Бізнес, власність залишаються переважно залежними від держави, влади, що діє, окремих посадових осіб. Симптом цього - високий рівень корупції, переплетення інтересів представників владних і бізнесових структур. Наслідки - гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, відчутного підйому добробуту населення, формування середнього класу і цивільного суспільства в Україні. Тому перехід української економіки на розвиток по європейській ринковій моделі, дозвіл проблем легалізації власності і капіталів значною мірою лежать в політичній площині і вимагають корінної зміни політико-економічних відносин, що склалися в Україні. Примара переділу

Отже, приватизація в Україні дала неоднозначні результати. З одного боку, вона стимулювала приватну ініціативу і була одним з важливих чинників виходу країни з глибокої системної кризи 1990-х років. З іншої - приватизація не виправдала очікувань, у багатьох випадках її результатом не стала поява ефективного власника, а деколи вона створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, обумовлений невиконанням інвесторами узятих на себе зобов'язань, концентрацією майна в руках олігархічних структур. Серйозною проблемою залишається недостатня легітимність створеного приватного капіталу, що формувався в умовах численних порушень чинного законодавства.

Таким чином, виникає питання про те, щоб держава, не відхиляючись від курсу на приватизацію як базового принципу економічної політики, прийняла заходи по виправленню, наскільки це можливо, істотних недоліків приватизаційного процесу і усуненню їх негативних наслідків. І головне питання полягає в тому, яким повинен бути зміст таких дій держави, що коректують.

При цьому слід виходити з можливості два принципово різних процесів:

- процеси ринкового перерозподілу власності як механізм нормального ринкового перерозподілу активів від менш ефективних до ефективніших власників в процесі ринкової конкуренції;
- перерозподіл власності як організовані державою політико-економічні і правові заходи.

Перший з названих процесів відбувається там, де є нормальна ринкова конкуренція, обуславлівающая селекцію суб'єктів господарювання. Він тим інтенсивніше, чим сильніше захист від тенденцій монополізації і недобросовісної конкуренції. Держава в такому перерозподілі грає опосередковану роль - як гарант забезпечення конкурентного середовища.

Другий процес передбачає пряме втручання держави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути: націоналізація (повний перехід певного об'єкту приватної власності в державну власність), депріватізация (часткове відновлення або посилення державного контролю над приватизованими підприємствами) і реприватизація - повторна приватизація підприємств, колишні власники яких не виконали інвестиційні програми (по суті, це зміна приватного власника). Реприватизація може здійснюватися, зокрема, шляхом відміни підсумків раніше проведених інвестиційних конкурсів.

Про що сьогодні в Україні йде мова? Вислови політиків і фахівців з цього питання свідчать про неоднозначну, а іноді і взаємовиключному трактуванню вказаних процесів і понять.

Так само неоднозначно можна зрозуміти і положення урядового законопроекту «Про повернення приватизованого майна в державну і комунальну власність», що знаходиться зараз на розгляді Верховної Ради України. Аналіз змісту законопроекту дозволяє стверджувати, що в його основі закладена термінологічна плутанина, адже відновлення майнових прав держави - це націоналізація (депріватізация), але у жодному випадку не реприватизація. Реприватизація (від латів. re - повтор + privatus - приватний) - передача в приватну власність державного майна, яке раніше належало приватному капіталу і було свого часу націоналізоване. Причому повернути (хоч би тимчасово) в державну власність можна тільки підприємства, приватизовані через конкурсний продаж, а не під час «паперової» приватизації, оскільки на той момент їх повернення в державну власність не було юридично передбачене.

До підстав позбавлення прав власності законопроект відносить, зокрема, її «неефективне використання» (реприватизації підлягають «неефективно працюючі підприємства»). У нормальній ринковій економіці дозвіл проблеми неефективного використання власності може бути реалізоване тільки через процедури банкрутства, реструктуризації, вільного продажу. І механізм перерозподілу власності через процедури санації і банкрутства в Україні вже існує - потрібно лише задіювати цей механізм повною мірою.

Реприватизація унаслідок «неефективного використання власності» недопустима, адже, по-перше, при цьому б грубо порушувалося право приватної власності. По-друге, законодавчо невизначеним залишається саме поняття «Неефективне використання власності», що створює широкі можливості для зловживань, можливо, ще більшого масштабу, чим були допущені в процесі приватизації.

Більш того, можна сказати, що сам факт винесення на повістку дня необхідності ухвалення спеціального закону про реприватизацію завдає шкоди іміджу України на світовій арені, створюючи враження нестабільності умов діяльності приватного капіталу в Україні. Отже, перерозподіл власності супроводжуватиметься зниженням інвестиційного рейтингу країни. А це, у свою чергу, означає не тільки блокування припливу іноземного капіталу в економіку України, але і значне зростання інвестиційних рисок взагалі і, як наслідок, - падіння ринкової вартості всіх активів.

За цих умов не можна не погодитися з думкою, що реприватизація - це новий грабіж, який торкнеться кожного, перш за все - бідних. Крім того, на думку експертів, є всі підстави для упевненості в тому, що реприватизація здійснюватиметься при диференційованому підході. Новий закон матиме виборчий характер і стане, як такий, позаекономічним інструментом перерозподілу капіталу. Легко передбачити, що масова де- і реприватизація буде такою ж, як і масова приватизація: несправедливою, непрозорою, нечесною. На ці обставини слід звернути особливу увагу, адже серед аргументів за реприватизацію висувається саме «відновлення справедливості», втім - без достатньо чіткого визначення того, що слід розуміти під цими словами.

Отже, висунення на перший план проблем реприватизації (фактично, переділу власності) є суспільно невиправданим, більш того - потенційно дуже небезпечним явищем. Воно загрожує Україні неконтрольованими процесами зіткнення приватних інтересів, загальним знеціненням ринкової вартості накопиченого капіталу, що може підірвати загальні умови економічного відновлення, що почалося в країні. За відсутності нормального конкурентного середовища реприватизація жодним чином не приведе до появи ефективнішого власника, а буде зведена лише до банального «розграбування награбованого». Тобто як політична мета така постановка питання абсолютно неприйнятна. Власність в Україні: сила має рацію і право сили

Юридично право власності в Україні гарантує Конституція України і нормує Цивільний кодекс України (ГКУ), що набув чинності 1 січня 2004 року. Аналіз відповідних положень цих і інших нормативно-правових актів свідчить, що теоретично можна розглядати наступні випадки можливих змін статусу власності, придбаній під час приватизації.

1. Якщо є обгрунтовані аргументи вважати, що приватизація привела до таких катастрофічних соціально-економічних наслідків, що виникає необхідність введення в країні надзвичайного положення; при цьому примусове відчуження таких об'єктів і їх повернення в державну власність (з подальшою новою приватизацією або без неї) повинні здійснюватися виключно на умовах повного відшкодування вартості цих об'єктів власності.
2. Якщо виникає так званий мотив суспільної необхідності (у світовій практиці такі мотиви виникають, наприклад, при будівництві суспільно необхідних об'єктів інфраструктури через територію, де розташовано майно, що знаходиться в приватній власності, але у жодному випадку це не стосується «неефективності використання об'єктів» їх приватними власниками).
3. Якщо приватизація здійснена з порушенням законодавства України, що діє на момент приватизації, що може бути підставою для ухвалення судового рішення про недійсність відповідного акту приватизації.

Очевидно, що перший з приведених випадків надзвичайно складно підвести під базу аргументації депріватізациі - реприватизації - націоналізації. Адже довести в нинішніх умовах України «катастрофічний вплив приватизації на розвиток економіки і соціальної сфери» практично неможливо, оскільки реальні тенденції розвитку останніх років не дають підстав для такого виводу.

Другий з приведених аргументів - мотив суспільної необхідності - виключити не можна, хоча його використання було б переважно політичним, а не цивільно-правовим актом - рішенням, що змінює інституційні принципи функціонування суспільства, наприклад, обмежуючи сферу функціонування приватної власності. Звичайно, суверенну державу Україна має повне має рацію ухвалити рішення про націоналізацію того або іншого сектора економіки, наприклад, енергорозподіляючих компаній або стратегічно важливого виробництва глинозему. Але таке рішення має цивільно-правові наслідки у вигляді необхідності відшкодування майна, що націоналізує (реквізованого). А отже, конституційна вимога попереднього і повного відшкодування вартості відчужуваних об'єктів повинна бути фінансово забезпечене. Для цього в державному бюджеті (місцевих бюджетах) необхідно виділити відповідні кошти, оскільки інакше попереднє і повне відшкодування вартості відчужених у власників об'єктів неможливе.

Нарешті залишається, здавалося б, найбільш реальний мотив - порушення законодавства. Проте в цьому випадку необхідно буде довести, що придбання права приватної власності порушувало закони, що діяли на момент приватизації. Тим часом Закон України «Про приватизацію державного майна» дозволяє ставити питання про анулювання відповідних договорів купівлі-продажу фактично тільки у разі несплати за об'єкт, що приватизовується, або невиконання встановлених договором інвестиційних зобов'язань. Закон не передбачає такої можливості на підставі «неправильної (несправедливою) ціни», сплаченої за об'єкт, що приватизовується, так само, як і на підставі неналежних господарських результатів компаній, що приватизовуються, або навіть при недотриманні зобов'язань збереження протягом певного періоду профілю діяльності приватизованого об'єкту. А будь-які доповнення до цього переліку підстав припинення дії актів купівлі-продажу приватизованих об'єктів ex post, відповідно до принципів, що діють в Україні, має рацію, - недопустимі: закон не може мати зворотної сили.

Таким чином, можна прийти до висновку, що право власності в Україні є гарантованим і захищеним. Але такий вивід був би поспішним.

По-перше, в чинному законодавстві є ряд пропусків. Відсутні певні законодавчі акти, які відповідали б сучасному стану розвитку відносин власності. До головних можна віднести наступні.

На рівні громадянина - відсутність, наприклад, нового Житлового кодексу, оскільки той, що діє вже застарів.

На рівні підприємця - неузгодженість Цивільного і Господарського кодексів; відсутність закону, який би регулював державну реєстрацію прав власності; відсутність нової редакції Закону України «Про власність»; відсутність закону про управління об'єктами права державної власності і закону про націоналізацію.

На рівні акціонера - відсутність закону «о акціонерних суспільствах», оскільки в частині, яка не протіворечит Цивільному кодексу України, продовжують діяти відповідні положення законів України «Про господарські суспільства» і «Про цінні папери і фондову біржу».

Крім того, існує практика ухвалення законів «на користь» одного з суб'єктів ринку. Наприклад, Законом України «о іпотечному кредитуванні, операціях з консолідованим іпотечним боргом і іпотечних сертифікатах» на користь комерційних банків встановлений максимальний розмір кредиту щодо оцінної вартості предмету іпотеки (70%). Це обмеження не тільки протіворечит принципу свободи договору, закріпленому в статті 3 ГКУ (умови кредитування повинні бути визначені по взаємній згоді банку і позичальника), але і створює значні труднощі і невиправдані обмеження в системі іпотечного кредитування, стримує розвиток ринку нерухомості і негативно впливає на розвиток системи житлового будівництва. Тим часом, ніяких економічних або юридичних передумов для введення вказаного обмеження не існує.

По-друге, практика правозастосування свідчить, що чинне законодавство дозволяє відчужувати власність за рішенням суду. Враховуючи рівень залежності судів від органів виконавчої влади і рівень корумпованості судової системи, можливе ухвалення упереджених судових рішень на користь окремих суб'єктів.

Україна не єдина країна в світі, що стикається з проблемами тіньових капіталів і доходів. По оцінках ОЄСР, тінізація економіки в світі за останні п'ять років зростала на 6,2% в рік, тоді як загальне економічне зростання складало в середньому 3,5%. Сьогодні FATF оцінює реальні об'єми тіньової економіки у високорозвинутих країнах на рівні 17% ВВП, в країнах, що розвиваються, - 40% ВВП, в країнах з перехідною економікою - більше 20% ВВП. Такою ж глобальною проблемою, що періодично загострюється, є втеча капіталів (capital flight) за межу.

По виводах зарубіжних експертів, Україна відноситься до країн з найбільш тенізірованной економікою. Рівень її тінізації, по їх розрахунках, складає близько 50%. Для порівняння: серед країн колишнього СРСР найвищий рівень тінізації був в Грузії - 63% ВВП і Азербайджані - 59%, в Росії - 41%. За оцінкою Державного комітету статистики України, рівень тіньової діяльності, врахованої у складі ВВП України, складає близько 20%. Вітчизняні фахівці оцінюють рівень тіньової економіки в Україні в діапазоні 40-50% ВВП. У останньому за часом Посланні Президента України парламенту (березень 2004 р.) затверджується, що «рівень тіньового сектора економіки до загального ВВП виріс з 23% в 1992 р. до свого максимуму 40% в 1997 г.» По оцінках розділу держави, «починаючи з 1997-1998 рр., масштаби тіньової економіки дещо знизилися. Зараз вони складають 35%».

Загалом, за будь-якими даними, об'єм тіньового сектора економіки України перевищує критичний - таким вважають рівень в 25-30% від ВВП; «нормальний» рівень - 10-15%. Причому до цього сектора відносяться, як правило, заборонені (нелегальні) види діяльності. Особливістю тіньового сектора економіки України є те, що він охоплює і легальні види діяльності, доходи від яких виводяться з-під оподаткування, а виникають, наприклад, за рахунок приписок, оплати зайвих об'ємів робіт, завищення вартості використаних матеріалів і їх кількості, привласнення бюджетних коштів, державного і колективного майна, унаслідок прихованої зайнятості.

Головними причинами тінізації економіки в 1990-х роках були: загальна економічна криза; відсутність або недосконалість правового регулювання питань зміни форм власності (приватизація) і господарської діяльності в нових умовах становлення ринкової економіки; відсутність розвиненої ринкової інфраструктури (зокрема ринку цінних паперів); відсутність належного рівня довіри підприємців до держави, банківських і інших фінансових інститутів (трасти, страхові компанії і тому подібне); високий податковий тиск у поєднанні з непостійністю податкового законодавства; значний рівень криміналізації процесу становлення нових відносин власності і корупції органів державної влади.

Примітно, що оцінки експертів фактично співпадають з громадською думкою про причини, по яких в 1990-х роках значна частина капіталів була переведена в тіньовий сектор економіки і/або вивезена за межу. Слід звернути увагу на те, що 68,7% опитаних відзначили, що і зараз не можна вести бізнес, не порушуючи законів, тоді як всього 13,2% дотримуються протилежної думки.

В результаті дії названих чинників, по різних експертних оцінках, за останні десять років з України вивезено від 20 до 50 млрд. дол., які в більшості своїй осіли в офшорних зонах. В той же час останніми роками в Україні значна частина грошей знаходиться поза банківським контролем, що створює передумови для їх тінізації. Зокрема, на початок 2004 року в позабанківському обороті знаходилися більше 33 млрд. грн., або 34,8% всієї грошової маси (для порівняння: у розвинених країнах частка грошової готівки в обороті складає 5-10%). По окремих експертних оцінках, щорічно в тіні виплачується більше 25 млрд. грн.

Таким чином, сьогодні, з одного боку, в тіньовому секторі економіки України, а з іншої - за межами України знаходяться значні капітали і доходи, які в принципі здатні істотно наростити рівень легальної капіталізації економіки України, а отже, стати фінансовим забезпеченням подальших якісних змін в економіці країни, її структурі і в забезпеченні стабільних темпів зростання на тривалу перспективу. Звідси слідує важливе завдання - максимально привернути капітали і доходи некримінального походження в легальний сектор економіки. Легалізація і амністія: «за і проти»

Зрозуміло, рішення цієї задачі вимагає комплексних мерів, направлених на запобігання відходу капіталів і доходів в тінь і/або втечі за межі країни, а також на створення умов для їх повернення в легальний (офіційний) сектор економіки. При цьому не можна покладатися виключно на адміністративні заходи, які, як доводить практика багатьох країн світу, в цьому випадку малоефективні; тільки забезпечення політичної, економічної, фінансової, нормативно-правової стабільності, інвестиційній привабливості країни може кардинально вплинути на рішення цієї задачі.

Слідує також особливо підкреслити те, що завдання залучення в офіційний сектор економіки тіньових доходів і капіталів у жодному випадку не повинне означати створення можливостей для легалізації кримінальних капіталів і доходів, отриманих від заборонених законом видів діяльності. Останнє суперечило б зобов'язанням країни по боротьбі з «відмиванням» «брудних» грошей, прийнятим відповідно до стандартів FATF.

У вказаному комплексі можливих заходів пропонується і здійснення одноразової легалізації - економічній (податковою, фінансовою) амністії капіталів і доходів. До такої міри вдавалися в різних країнах світу - втім, з різним ступенем успіху.

Прихильники амністії аргументують доцільність її здійснення тим, що вона дозволить легалізувати капітали, повернути їх в країну, стимулювати амністованих бізнесменів працювати з повним дотриманням податкового, валютного, кримінального законодавства.

Її супротивники вважають, що, по-перше, не можна амністувати капітали, нажиті злочинним шляхом, оскільки держава, йдучи на такий крок, визнає своє безсилля в боротьбі з тіньовою економікою правовими засобами, а по-друге, амністія буде кроком очевидно несправедливим по відношенню до законопокірних громадян.

Нарешті, на думку скептиків, вивезені раніше капітали і так без якої-небудь амністії мають можливість повертатися в країну під виглядом іноземних інвестицій, здійснюваних, як правило, офшорними компаніями. Причому повернення їх так само вважається більш за доцільне, оскільки такі інвестиції отримують гарантії згідно чинному законодавству і міжнародним угодам про уникнення подвійного оподаткування і захист інвестицій.

У цьому контексті амністія може давати значно кращий ефект в країнах із сталим законодавством, до яких Україна поки не відноситься: і сьогодні залишається немало щодо «легальних» схем ухилення від оподаткування і високий рівень корупції, які серйозно знижують імперативність здійснення в Україні амністії капіталу.

Крім того, успіх амністії капіталів значною мірою залежить від суспільної підтримки такого кроку влади. Саме тому А.Пасхавер вважає, що Україні необхідна не легалізація, а легітимація капіталу, тобто його суспільне виправдання з позиції базових суспільних інтересів.

Виходячи з міжнародного досвіду, економісти під амністією розуміють сукупність адміністративних і економічних мерів держави, направлених на повну або часткову легалізацію фінансових ресурсів тіньового ринку і господарських процесів, що раніше вважалися незаконними, а також помилування осіб, що зробили правопорушення з метою зменшення бази оподаткування або відмови від сплати податків.

Разом з тим слід розрізняти повну і часткову легалізацію тіньових капіталів і враховувати потенційні наслідки їх здійснення.

Повна легалізація тіньових капіталів має дуже серйозний недолік: світова спільнота і громадська думка не схвалюють «помилування» капіталів, отриманих в сферах наркобізнесу, проституції, від торгівлі зброєю і нелегальної трансплантації людських органів. Тому, щоб не викликати негативний суспільний резонанс, потрібно здійснювати часткову легалізацію. Проте завдання відділення в ході амністії капіталів «сірих» від капіталів «кримінальних» надзвичайно складна, якщо взагалі можлива. Більш того, на думку окремих експертів, вибіркова амністія (амністія з перевіркою походження засобів) неприйнятна, оскільки породжуватиме серйозні корупційні проблеми. Тому правильним рішенням було б усунути чиновника з схеми по легалізації засобів. Якщо так, то яким чином?

Сьогодні в Україні дискутуються різні пропозиції з приводу легалізації капіталів і доходів.

Зокрема для залучення в економічний оборот доларів, що зберігаються в «панчохах», деякі експерти пропонують так звану систему пилососа, що припускає, по-перше, дозвіл оплачувати цінні покупки доларами, не декларуючи їх походження; по-друге, відкриття всім громадянам валютних рахунків і дозвіл вивозити тільки зняту з них валюту (по банківській довідці). Валюту з «панчохи» можна продати за допомогою обмінних пунктів, а придбання валюти в них пропонується заборонити. Це і є, на думку прихильників запропонованої моделі, «системою пилососа»: валюта «відсисається», інкасується - і починає працювати на економіку.

Для припинення втечі капіталу пропонується, зокрема, створити систему гарантій на банківські внески за типом тих, що існують в розвинених країнах світу. Це стимулювало б вкладення у вітчизняну банківську систему замість вивозу засобів за межу.

Серед шляхів легалізації «сірого» капіталу пропонується також відкриття на території країни філій крупних зарубіжних банків з визнаною репутацією. Існують також пропозиції про створення за кордоном, за підтримки транснаціональних фіна

[Красія]

[Івано-Франківськ]

[Прикарпаття]

[Гори]

[11-01-16]	[Все для туристів]
Чернівецька туристика — динамічна і успішна (0)

[09-07-30]	[Відпочинок за кордоном.]
Білорусь: походження назв білоруських селищ (0)

[09-09-19]	[Відпочинок за кордоном.]
Середня Азія! (0)

[09-08-20]	[Відпочинок і поради]
У країні пропащих мясоєдов, кухня Аргентини (0)

[Івано-Франківськ]

[Івано-Франківськ]

[Драгобрат]

[Драгобрат]