|
ЩО ЗА ДИВО - ОСТРОВИ КАБО-ВЕРДЕ? |
ЩО В ІМЕНІ ТОБІ МОЄМУ?
Хоча з португальського «Ilhas do Cabo Verde» переводиться поетично -- «Острови Зеленого мису», проте вже при підльоті до головного з них -- о.Сантьягу -- стає ясно: забавна пісенька про острів, «весь покритий зеленню», була придумана не тут. На Кабо-верде все з точністю до навпаки: жоден з островів архіпелагу не може похвастати великою кількістю зелені. На більшості з них -- пустинні «місячні» пейзажі з розсипами каменів та мощені гладким каменем із застиглої лави «дорогі в нікуди», а ось жителі островів -- веселі, працелюбні і гостинні. Вони навчилися ладнати з цією землею, прикрасили її квітами і склали про неї безліч пісень-балад. Їх ритми рознесла по світлу неповторна Сезарія Евора (родом з про.Сан-Висенте), а за нею -- Тіто Паріс, на чий концерт в Прає нам пощастило потрапити в день приїзду. Ці мелодії наспівують моряки, чиї кораблі заходять в порти Кабо-верде, а зараз -- і туристи, яких тут з кожним роком все більше і більше. Здається, за декілька днів кочевій з острова на острів і я можу відповісти, що вабить людей в маленьку країну в 300 милях від величезного континенту. До речі, своєю назвою вона зобов'язана Зеленому мису, що на самому заході Африки, на тих же 15° північної широти. Він відвіку служив орієнтиром для судів, що огинали Чорний континент у західного побережжя Сенегалу, а острови були гаванню, де запасалися водою і провіантом, чекали попутного вітру або ховалися від бурь.
Чьи х тільки прапорів не було на рейді Праї, нинішньої столиці Кабо-верде, за останніх 600 років! У пошуках шляху до Індії в 1456 році ці землі відкрили для Європи вірнопіддані португальського короля, а в 1462 році вони ж заснували тут колонію. Декілька років опісля на островах з'явилися африканські раби. У 1581 році острови відійшли до Іспанії, через 60 років їх повернули колишнім господарям, і майже три сторіччя архіпелаг залишався заморською провінцією Португалії. Тепер Кабо-верде -- незалежна держава. Як парламентська республіка воно веде свій родовід з 5 липня 1975 року -- дати скидання режиму Салазара в Португалії.
Го ворят, в строкатій історії Кабо-верде -- відповіді на питання, звідки в особах місцевих жителів схожість з бразильцями або іспанські риси і чому у витіювату мелодію тутешніх балад вплітаються сумні ноти португальських фаду. Та що ворожити про це, якщо нащадки від змішаних шлюбів африканців і європейців, кабовердійци говорять на португальському і креольському, співають на лише ним зрозумілому діалекті кріулу, а їх запальний танок -- у ритмах Бразільської самби? Відпочинок у Карпатах
ЕКСКУРС В МИНУЛЕ, АБО Про КОРИСТЬ ЧИТАННЯ
Признатися, про острови я пам'ятаю не з уроків географію (у мене по ній у восьмому класі, соромно сказати, був «уд») -- з книги Івана Гончарова, яку в школі «не проходили», а дарма! Автор увлекательнейших записок про кругосвітнє плавання) візиту на острови присвятив цілу розділ. Вона -- відмінний коментар і цікавий матеріал для порівнянь, адже з тих пір минуло майже півтора сторіччя. Там же -- декілька витончених зарисовок про красу тих місць, ради яких не гріх і тепер залишити на пару тижнів звичний затишок. Що ми і зробили. Наш рейс з Дакара прибув в Праю, коли стемніло. Спустившись по трапу на розігрітий за день бетон аеродрому, я побачила акваріум аеропорту, що світиться, над ним -- темний купол неба і пригадала Гончарова. «Як пристрасно, як гаряче світять зірки! Ця вічно граюча картина неба ніколи не набридне очам. Дивишся на переливи зелених, синіх, кривавих вогнів, потім погляд потоне в рожевій пучині Чумацького Шляху.»* Ці рядки, немов камертон, задали ритм подорожі по трьом (упевнена, красивим і майже не схожим один на одного) островам архіпелагу -- Сантьягу, Сал і Боавішта. Про них -- подальша розповідь.
НАЙГОЛОВНІШИЙ ОСТРІВ
До зустрічі з найголовнішим островом архіпелагу я, здавалося, була готова -- після читання гончаровських записок про захід на рейд Сантьяго живо уявляла, як шлюпка з моряками «Паллади» підійшла до берега -- найцікавіші поспішали скласти враження про цю землю. Та тільки ту «кам'янисту дорогу під гору» та «декілька будов на березі», що бачив Іван Гончарів «с товариші», ми розглянули наступного дня після прибуття, коли неквапом бродили по вулицях столиці Кабо-верде -- Прайі. дивне
И відчуття: коли б не автомобілі на її нешироких вулицях та зграйки дівчати-школярки у формі і з модними рюкзаками у старовинних англійських гармат над гаванню, можна було б прийняти наш тур за подорож в часі. Або участь в зйомках фільму про пошуки морського шляху до Індії. Відчуття, ніби ми бродимо по кінопавильйону, де дух тієї епохи відтворений до дрібниць, не покидало мене: пустинні вулиці з плосковерхими акаціями, акуратні будиночки зі світлого каменя із ставнямі-жалюзі, з балконів звішується різноколірними прапорами білизна. Перед площею -- строга будівля суду, а через дорогу -- собор з дзвіницею, яких немало в Португалії або Іспанії. Проте в сквері на площі модні мами в джинсах катали коляськи-трансформери, і то тут, то там у когось з них співав мобільний.
тих,
У хто вибрав острови Кабо-верде для неспішного відпочинку і відмінної кухні, зустріч з країною починається з Сантьяго: тутешній стіл об'єднав традиції різних культур і велику кількість риби в місцевих водах. Там, в Старому місті на самому півдні острова, можна зануритися в минуле. Звідти, з Рибейра-гранде, колись починалося заселення цієї пустинної землі. Оазис серед місячних пейзажів (вони ще не раз заколисуватимуть нас своєю пустинною) з масою застиглої колись лави здається сном після крутого підйому по кам'янистій дорозі, що йде уздовж високого обривистого берега. Звідти відкривається морська далечінь і синь до горизонту, а вітер роздуває шарфи на плечах і рве з голови бейсболки.
Ми бродимо по оранжево-червоних стінах фортеці з бійницями і округлим куполом в центрі двору. Її відновили за участю Португалії: це і частина їх історії. Потім -- так вже прийнято -- робимо пару знімків на тлі гарматних стовбурів з литими гербами, накуповуємо сувенірів в лавці при музеї, слухаємо історію про тих, хто захищав острів від набігів піратів (найвідомішим з них був Френсис Дрейк) і спускаємося на дно оазису. У нім -- плантації бананів, грядки звичних для нас лука і капусти, але. під тінню екзотичних тонкоствольних пальм. По кокосовій алеї ми добрідаємо до музейного дворика, де півтораста років назад цукровий очерет перетворювали на солодкий сироп, а потім і в цукор. Крутнув важкенне колесо преса з важелем, схожим на коромисло, ми, немов статисти після зйомок, повертаємося в автобус. Наша мета -- затишна бухта з рибним рестораном. Приємне знайомство з іншим світом через рибне меню, ідилічний пейзаж з блакитною водою під живі ритми коладейри -- тільки ради цих митей варто було пройти шлях з Європи!
Окремий спогад -- дорога углиб острови, коли за поворотом -- новий поворот, крутіше колишнього, а попереду -- живописна вершина у формі вітрила. Ми їдемо в гості до господаря невеликого притулку в гірському селищі. На перевірку притулок виявився елегантним пансіоном біля храму з колоколенкой, і думка про вихідних далеко від міської суєти, з неспішним читанням на балконі або прогулянкою по схилах, зарослих квітучими кактусами-опунциямі, не здалася мені екстравагантною.
Вечір в елегантному готелі «Пештана» і щастя, що майже приснилося нам -- опинитися на концерті улюбленця тутешньої публіки Тіто Парі, майже не відомого у нас, але тепло зустрінутого нарядною публікою виконавця народних балад в стилі коладейра і фунана, вже знайомих нам через Сезарію Евору -- довершив багатогранний портрет острова Сантьяго. Засинаючи перед раннім вильотом на острів Сал, я намагалася представити, як багато вміщали цю добу на острові величиною з європейське місто середніх розмірів. Втім, по тутешніх, острівних, міркам -- це ціла планета з поверхнею в 991 кв.км, де з півночі на південь -- 55, а із захід на схід -- 29 кілометрів.
МЕККА СЕРФЕРІВ І КАЙТІНГИСТОВ
До приземлення на острів Сал я бачила серферів здалеку, що дрімали годинами в очікуванні хвилі у берегів Марселя або що сушили дошки в бухті Аругам на сході Шрі-ланки. А ось щоб поряд, на гребені живої хвилі -- вперше. З Санта-Марии -- широченного піщаного пляжу в декілька кілометрів завдовжки -- майстри широкої дошки влітали на крутий гребінь, потім буквально йшли по прямовисній прозоро-водній стіні в стойке-полупріседе і в останню мить вислизали від валу, щоб так само вправно злетіти на наступний. Ось вона, фішка острова Сал. Там маленькі селища і туристичні села на побережжі з сезоном заповнюються безтурботними і відважними людьми, що приїхали випробувати себе, змагавшись з хвилею і вітром. Вечорами вони ленний п'ють лімончелло або мохиту в барах, слухають класну музику (місцеві музиканти цілком могли б зібрати концертні зали в Європі) і не дуже вітають масові заїзди «пляжників» на острів. Готелі, які стрімко будують для них, можуть «закрити» вітер з берега (так званий off shore), а саме він додає верхівці хвилі схожість з фатою нареченої і робить ці місця унікальними для занять серфінгом.
Втім, мені здається, що місця на невеликому Салі вистачить і тим, і іншим. Та і потім, окрім пляжів на острові є декілька інших ландшафтних «аттракций»: плосковерхі гори, що самотньо стоять, серед плоских безлісих і безлюдних рівнин, усіяних осколками лави і химерних форм валунами; унікальний затон, що заповнюється водою з приходом хвилі, роблячись схожою на басейн з ефектом джакузі; квадрати старовинних промислів по здобичі солі з морської води -- дерев'яні опори дорогі, по якій воду подавали в плоскі ванни-соти, хороші як фон для фантастичного фільму. Ці незвичайні ландшафти прикрашені стрічками дорогий з каменя, що примарно блищать з настанням сутінків або дзеркально відсвічують опівдні, йдучи по пустинній поверхні острова в нікуди.
БОАВІШТА: МУЗИКА ВІТРУ В ПАРКУ З ДЮН
Ті ж дороги я відмітила на третьому острові, де закінчувався наш маршрут по архіпелагу (до якого я, прихильниця наших дібров або тропічної зелені, несподівано для себе прив'язалася). Якщо пошукати для острова Боавішта музичний образ, це була б п'єса елегії, де флейти і гобої ведуть партію вітру. Він змітає змійки піску з верхівок тутешніх дюн, засипаючи утомлені від спеки і безводдя фінікові пальми. Зате він же, невтомний вітер, створює дивовижну картину з нескінченних пінних валів, що обрушуються на первозданної краси пляж, залитий сонцем. Виявляється, це до нього веде дорога, що візерунковий моститься темним каменем. Там немає звичних парасольок-грибків, шатрів з логотипами напоїв світових марок, шезлонгів -- немає нічого, що заважає милуватися миром і вічною хвилею, чий шум -- найнижчі ноти в музиці вітру.
Что б продовжити задоволення від зустрічі з Боавіштой, я вибралася з мого бунгало, розклала на терасі зібрані вчора раковини (що вперше побачила тут!) і побрела до дюн -- вони яснішали в передсвітанкових сутінках в кінці пляжу. Я ніколи раніше не ступала по горах піску, який йде з-під ніг, і тепер, утопаючи в нім по щиколотки, поспішала відобразити на плівку ефемерний малюнок вічно змінного схилу. По дорозі назад уздовж берега мені склали компанію чорноголові чайки, що кружляли над водою, та кулички, що снували по берегу вдогонку за піщаними крабами. Курс тримати нам допомагала червонувата труба цегляного заводу, залишеного тут як історичний монумент на згадку про минуле століття. По завіренню Моренні, моєї нової знайомої, італійки з Тоскани, яка вже вісім років закохана в острів, він нітрохи не сперечається з навколишнім пейзажем, і я, підходячи до нашого «Парку з дюн», легко погоджуюся з нею. * Цит. по кн: І.А. Гончарів. Фрегат Паллада. Том I, гл. III. Відомий російський письменник другої половини XIX в., автор романів «Обрив» і «Обломов». Його записки про кругосвітню подорож по трьом океанам вийшли мільйонними тиражами в десятках країн світу.
|
