Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались, Розум каже, що він
сильніший, а щастя — що воно. Сперечались вони, сперечались та й розійшлись.
Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От
віддає батько того хлопчика у шевці. Побув він у шевцях з тиждень — уже всьому
й навчився.
— Оддайте,— каже,— тату, ще чому другому вчитись.
Віддав його батько у кравці, він і там чи побув з тиждень, уже зумів і
покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитись ще годинники робити. Він і
того щось скоро навчився.
От раз той його хазяїн від'їжджає — а він вже на жалуванні служив — та й
наказує хлопцеві, щоб він, поки той вернеться, зробив стільки там годинників, а
що зостанеться припасу, то, як схоче, то і собі зробить. От він як заходився,
живо поробив, ще й собі вигадав, та такий утнув, що у двадцять п'ять років
тільки раз і заводиться, та як завів, то і ключик туди усередину заховав і
зачинив там.
Приїхав ось хазяїн — усе пороблено, він забрав ті годинники та й повіз десь
на ярмарок, і його з собою узяв. Той же хазяїн свої годинники розпродав то
панам, то іншим людям, а той хлопець свій продав самому цареві, та як забрав
гроші, то й пішов десь аж за границю.
А той годинник, як вийшло йому двадцять п'ять років, зупинився і не б'є.
Зараз послали за майстром, так ніхто ради йому не дасть. Кинулися до того
хлопця, а про нього чутка вже скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз
знайшов і знову на двадцять п'ять років пустив.
Цар і полюбив його.
— Живи,— каже,— у мене.
Дав йому горницю і прислугу, усе чисто. От раз цар від'їжджає та й каже
йому:
— Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи.
А там за стіною була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і
хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то йде у ту комірку та й балакає
до неї крізь стіну; як вона озветься, то за того їй і йти. От стільки вже царів
і якого люду не приїздило, ні до кого вона не озивається. А коло тих дверей
такі стояли, що тільки який з тієї комірки, вони зараз голову йому зрубають та
на палю і настромлять. Так ото цар його шкодував та й заказав туди ходити.
Ось він ходив, ходив. «Дай,— думає,— зайду». Увійшов у ту комірку, аж стоїть
стіл, а на столі свічечка горить: він і говорить до свічі:
— Здорова була, свіча!
— Здоровий, майстре! — сам собі і одказує, а царівна почула та за стіною:
— Так, так, так.
— Та це я давно знаю, що так, так, так, а от як нас було троє: — один швець,
другий кравець, а третій майстер, та й пішли у ліс, аж стоїть пень. Майстер
заходився та й зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.
А вона за стіною:
— Так, так, так.
Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що
як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і напишеться. От пани й
побачили, що вона їм не давала згоди, а дала он кому.
— Давай його,— кажуть,— знищимо.
Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голову його рубати. А розум
бачить, що горе, як вискочить з голови та у ліс. Знайшов там щастя. Тут і цар
вернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за зятя.
| 
