У тій слободі, де я раніше жив, був один чоловік, Грицьком його звали, був
він бідний і такий сердешний, що з самого малку не знав щастя-долі. Батько його
з матір'ю рано померли, і залишився він сиротою микати своє горе на білому
світі. Як тільки зіп'явся на ноги — і пішов по містах ходити. І ходив він так,
аж поки дійшов до віку літ, тоді вже сяк-так з горем та з бідою оженився та й
зажив собі наче б і нічого, так ні ж... Жінка попалася йому роботяща і доброї
душі. Уже і діток з троє було і хазяйствечко, хоч маненьке,— коли маєш!..
Занедужала його жінка, полежала-полежала, а далі і вмерла. Загорював наш
Грицько: не дасть він своїй голові ради. До людей пішов би жити: ні на кого
діток кинути. Став все сам робити, та своїх діток доглядати, та горювати. Вдень
по людях робить, а ввечері прийде додому, дітям хліба принесе, погодує і спати
покладе. Сам ляже спати, та не дуже йому спиться, усе думає-гадає, як його свій
вік коротати одинокому та ще з дітьми. Подумав собі, подумав та й каже:
— Не бачив я долі зроду, не бачитиму, видно, і до гробу!
Почула десь, видно, його доля, що він так каже, і прийшла до нього так, що
він і не угледів, де вона взялася. На самісінький Великдень, як задзвонили до
служби, люди пішли до церкви паски святити, і наш Грицько пішов, поніс і він
манесеньку пасочку, що заробив у багатого сусіда.
Прийшов він з церкви, а діти кричать:
— Скоріш, тату, паски давай!
Спинив Грицько й каже:
— Підождіть, дітки, піду я до сусіда попрошу багаття, та засвічу свічку,
помолимось богу, а після цього і пасочку їсти будемо; а то у нас кресала нема
(сірничків тоді ще не було, а вогонь добували з кресала).
Пішов він до сусіда, а там йому не дали вогню та іще почали сміятися, що на
такий празник ходить він по дворах.
Відтіля по ряду пішов він в інші хати... І так усюди його випроводжали, і
скільки він не ходив — ні з чим зостався: вогню ніде не добув. От він і думає
собі: «Піду я на той бік через луки, там бідніші люди живуть, знають, як воно
нема, так ті скоріш дадуть».
Так і пішов. Коли це тільки зійшов на луки, аж гульк! Щось таке вогнище
розклада біля доріжки, що йому нею йти, і видно, що ворочається щось. Глянув
Грицько і зрадів: піду, каже, у тих людей попрошу багаття, може, й дадуть.
Підходить ближче і бачить — сидить якийсь старий дід, сивий та горбатий,
сіра на ньому свитка, ликом підперезаний, без шапки, а біля нього лежить
сумочка, як у подорожнього. Прийшов Грицько до нього:
— Христос воскрес! Чоловіче добрий, дай мені вогню!
А він каже:
— Можна, можна.
— Що ж це ти, дідусю, підеш у слободу розговлятися?
— Як погасне вогонь, тоді піду, а тепер держи за полу, я тобі насиплю
багаття.
А Грицько і каже:
— У мене тільки одна свита і є, та й та згорить.
— Держи,— каже дід.
Підставив Грицько полу, а дід і всипав йому три жмені жару, й приказав:
— Іди швидше додому, ще колись згадаєш мене добрим словом.
— Спасибі,— сказав Грицько та й поспішає скоріше додому, а сам радий, що
добув чого йому треба було.
Дійшов до своєї хати, оглянувся назад, а там уже нічого не видно — ні діда,
ні вогнища. Увійшов до хати, висипав багаття на припічок, засвітив свічку,
приліпив до образів, помолився і сів паску їсти з своїми дітьми, що так довго
його ждали. Потім зирк Грицько на припічок, а там замість багаття лежить куча
червінців. Як побачив те Грицько — і обімлів від радощів,— і очам своїм не
вірить. Перехрестився Грицько, узяв у руки один червінець, а він так і засяяв,
і не глянеш на нього.
| 
