А все-таки машина часу існує! Правда, в моєму випадку виглядала вона як літак, але справа ця не міняє. Якийсь дуже довго в повітрі -- і ви переноситеся з року 2008-го в рік так 1980-й. Отже, ласкаво просимо в Мінськ -- столицю країни Білорусії, відкинуту в часі на 30 років назад -- в період золотої ери СРСР.
емленіє
Приз в аеропорту Мінськ-2 нам далося важко. Літак з скрипом пострибав по нерівних плитах ВПП, а я заплакав від ностальгії, що налинула на мене. Нісенітна жовтенька двоповерхова будівля аеровокзалу, відсутність яких або ознак життя і наявності літаків -- все це нагадало мені, як виглядав аеропорт Жуляни в середині 90-х... Я навіть злякався тому, що нікому буде донести мій багаж до аеропорту -- чи знаєте, не люблю перетруджувати, особливо коли прилітаю у віддалені від благ цивілізації країни. Але, до мого задоволення, відразу після відкриття трапа в мінському аеропорту все ж таки виявилися прості форми життя!
Нас зустрічали доблесні білоруські митники, а вірніше -- таможенніци. Прикрашені бойовими узорами куріц-віандоток, місцеві служиві закону відразу провели мені перший іспит на лояльність Батечкові. Отже, якщо ви не завозите в країну порнографію, антібатьковськую літературу (тобто будь-яку хоч трохи осудну книжку) і не розумуєте -- ми вітаємо вас на білоруській землі. Треба тільки бути готовим до того, що перші враження від білоруської столиці абсолютно не корелюють з тими сюжетами, якими нас напихають з телевізора. Немає тут ніяких мітингів, опозиціонерів і тому подібній нечисті. Просто тому, що в 80-х роках минулого століття таких персонажів ще не придумали. Так само як і рундуків з пивом і шаурмой, упереміш з апельсинами і бомжами. Проживши все свідоме життя в Києві, я вже і забув, що підземні переходи риють не для того, щоб зносити туди сміття і торгувати квітами, а також «всім по 8 грн.». Ви сміятиметеся, але в Мінську переходи призначені виключно для перетину вулиць під землею! Загалом, ніяких генделей, бабць-портсигарів, грязі і торгівлі анашею розносячи. Замість цього вашій увазі представлені вимираючі види гопников в штанях спортивних типу «адідас», бідненько одягнене населення і повна відсутність звичних для нас бутіков з надхмарними цінами. Відпочинок у Карпатах
Ма газіни в Мінську -- це взагалі окрема і трішки сумна історія. Тому уваги гідна тільки сувенірна продукція білоруських умільців. Пам'ятаєте, як за часів перебудови з введенням сухого закону прилавки всіх магазинів заповнили клясерами з марками? Мабуть, тоді в Радянському уряді перемогла теорія про те, що в кожному алкоголіку дрімає невгомонний філателіст. Схожий підхід прийняли на озброєння і в Білорусії -- на прохання показати мені самий затребуваний місцевий сувенір добра тіточка-продавець подає мені набір мазкий «А. Лукашенко, президент Білорусії» за $0,5. Таку низьку ціну лота я пояснюю виключно з політичної точки зору (навіть не дивлячись на відсутність у вільному продажі алкоголю після 21.00). Наприклад, уявіть собі наступне хвилює-костюмоване дійство: головний опозиціонер Млінкевіч пише лист в Конгрес США. Він акуратно виводить на тетрадному листку слова про утиск білоруського народу, перемежаючи орфографічні помилки з скупою чоловічою сльозою (так би це виглядало в репортажі нашого «5-го каналу»). Довго збирає волю в кулак, щоб не попросити грошей на мітинги з апельсинами, і, нарешті, ставить крапку. Вкладає лист в конверт і клеїть на нього марку із зображенням пана Лукашенко. Режисер робить ненав'язливий акцент на тому, як старанно пан Млінкевіч облизує марку з тильного боку -- країна повинна знати, хто в ній справжній господар.
До речі, в Мінську легкий наліт тоталітаризму відчувається буквально у всьому -- у очах студентів, що чергують з совком і віником в місцях масового скупчення своїх одноплемінників, в суворих обличчях чиновників, що їздять на роботу в автобусах, в підтягнутих фігурах даїшників, що не знають, що таке хабарі. У перший годинник гуляння по Мінську мене невідступно переслідувало «дежавю СРСР» -- здавалося, варто підняти голову, і з білборда. тьху ти, з агітплакату на мене поглянуть добрі, вологі очі вождя світового пролетаріату. І хоч сказано, що Болівар не винесе два, Ленін в Мінську таки присутній -- пам'ятник Володимиру Іллічу встановлений на місцевому Майдані Незалежносци. Білоруські скульптори створили товариша Леніна у вигляді переляканого інваліда, який на ходунках тікає від будівлі Уряду. Мовляв, і не таким перцям тут хвости крутили! Для повноти скульптурній групі явно не вистачає «Антилопи Гну» під парами і декількох дітей лейтенанта Шмідта. Спроба зняти страждущего Ілліча на камеру мобільного телефону чревата спілкуванням з представником місцевого КДБ. У моєму випадку це був ввічливий чоловік в чорному, який акуратно відвів мене за ліктик на 100 метрів назад -- для вигіднішого ракурсу зйомки. На питання, а що ще в Мінську можна подивитися і сфотографувати здалеку, мені було запропоновано прогулятися до бібліотеки. Новою. Центральною. Краще не відмовлятися, інакше в готель можна вже і не повернутися. Адже готель -- це обов'язковий перевалочний пункт перед відправленням на машині часу типу «літак» назад в XXI століття. Тут на ресепшене залишався мій паспорт «в уникнення псування майна готелю».
Погодитеся, віддати свій паспорт незнайомим людям може тільки дуже чесний і високо моральний людина. Таких людей перевіряти -- не комільфо. Сподіваючись на це, я не забув приховати в сумці симпатичний штопор і пляшку коньяку з міні-бару. За що і поплатився. За старою доброю радянською звичкою номера в мінських готелях в обов'язковому порядку перевіряють при від'їзді гостей. Отже, покидаючи красиву, гостинну і довірливу дівчину Білорусію, не опиніться, як я, в комічній ситуації :)
|
