Сонячне проміння переломлюється
у воді і додає каменям на дні соковитості кольорів. З-під дна човна випливає
табунець невеликих рибок і зникає під берегом на глибині. Навздогін їм падає
щось яскраво блакитне — за мить крихітна пташка кольору весняного неба
підіймається вгору зі сріблястою здобиччю в дзьобі. Пливемо зеленим коридором
поміж високими пагорбами: старезні дерева полощуть у ріці свої корені й віти, з
них майже до самої води звисають ліани плюща. Це — не Амазонка, це — Лімниця.
Нетиповий
екскурс в історію
Сплав по Лімниці є лише частиною нашого
маршруту. Подорож починається в місті Галич (Івано-Франківська область)
екскурсією музеями та визначними місцями давньої княжої столиці. Після цього
перебираємося в село Мединя, звідки проходимо рафтом 25 кілометрів по
Лімниці, до місця її впадіння в Дністер. Власне водну частину мандрівки
урізноманітнюють зупинки і короткі прогулянки на Сокільські скелі, в урочище
Діброву, до Галичиних печер… Зупинимося на найцікавіших моментах подорожі.
Галицький центр туризму, під егідою якого
проходить сплав, пропонує оглянути історичні та архітектурні пам’ятки в національному
заповіднику «Давній Галич». Про них ми вже писали у попередніх числах журналу1,
тому цього разу віддаємо перевагу приватному музею братів Переклітів.
Художники, керамісти, затяті
археологи-аматори Ігор і Петро Перекліти влаштували в одній з кімнат свого
будинку невеликий краєзнавчий музей. Його експозиція розповідає про культури і
держави, які народжувалися, розквітали і вмирали впродовж багатьох тисячоліть
на берегах Лімниці й Дністра. У вітринах під склом зібрані фрагменти гончарного
посуду — від культури лінійно-стрічкової кераміки (кінець VI тисячоліття до
н.е.) і трипілля (середина V тисячоліття до н.е.) до Княжої доби (X-XIIІ
століття). На стендах поруч викладені наконечники списів і стріл — рештки зброї
періоду ранньої бронзи (ІІІ тисячоліття до н.е), а також частини знарядь праці
доби Комарівської культури (XV cтоліття до н.е.). На почесному місці —
керамічні люльки і кахлі (XII-XVII століття). Експонати можна не тільки
оглянути, але й потримати в руках...
До
борсуків у гості
У селі Мединя, на березі Лімниці,
розкладаємо і помпуємо рафт. Після короткого інструктажу спускаємо човен на
воду. Бр-р, холодна — плюс п’ять градусів. Босі ноги нашого капітана Миколи
Хрептика, керівника Галицького центру туризму, у воді одразу червоніють і
вкриваються «сиротами» — він притримує човен, доки у нього завантажуються
гребці. Нарешті відчалюємо. Розуміємо, що мусимо вправно орудувати веслами —
нікому не хочеться пірнати.
Півтора метра під кілем. Гребок, ще гребок —
і ми вже на середині ріки. Можна віддатися на ласку течії й роздивитися
довкола. В урочищі Вербівці на лівому березі запланована наша перша зупинка.
Незадовго пристаємо до берега і верболозами виходимо на стежину. Стежка не
проста, а туристична — стовбури дерев уздовж неї позначені широкими
червоно-синіми смугами. Маршрут «До Галичиних печер» починається в селі
Темирівці і проходить територією Галицького національного природного парку.
Метрів триста, перед тим, як повернути в ліс
і нагору, стежка йде вздовж ріки, супроти її течії. З берега видно спини риб,
які купчаться в ямах.
...Назва кам’яної гори (скеля Борсуків), що
має висоту приблизно 15
метрів, невипадкова. На її схилі справді живе борсуча
родина. Протоптана тваринами стежина веде до широкого входу в глибоку нору.
Обережно, щоби не сполохати звірків, проходимо їхнім шляхом. Корені одного з
дерев добряче підриті й обгризені. «Ми принципово не втручаємося в життя лісу,
навіть померлі дерева не прибираємо», — пояснює пан Володимир. Чи не тому нам
зустрілися у Вербівцях дві неполохані сарни, які спокійно паслися на галявині.
А от дикий кабан, почувши людей, дав драла з калюжі, в якій приймав грязеву
ванну.
Сакральні кручі
Над водою стелиться запах розквітлих верб,
серпантин ріки виводить човен на околицю села Сокіл. Хвилі розбиваються до
п’ятдесятиметрової кам’яної стіни. Сокільські скелі — друге місце нашої
зупинки. З тяжкою бідою долаємо водокрут і пристаємо до берега нижче.
Щоб вийти на вершину скель, проходимо
урочищем Діброва. Цікава місцина, зовсім незле було би «зависнути» тут на
довше. Еколого-пізнавальна (також промаркована) стежка веде дібровою повз
лісовий ставок до кургану — тут в 30-х роках минулого століття археолог Ярослав
Пастернак відкрив поховання ранньої доби бронзи. Незадовго виходимо до джерела,
за переказами — цілющого...
Вапнякова товща Сокільських скель знаменита
печерами. Спускаємося в одну з них: з ущелини, глибиною три метри, під гору
веде вузький лаз. Щоби пройти далі, потрібне спорядження. Ліхтар вихоплює з
темряви вирубані в стінах «карнизи». Припускають, що тут жили монахи-схимники.
...І знову — в човен. Решту водного шляху
проходимо майже без весел. Русло Лімниці після Сокільських скель глибшає, а
течія стає швидшою. Щоправда, з дна здіймаються камені, тому треба бути
готовими маневрувати. Пливемо каньйоном, затиснуті поміж зеленими схилами.
Прислухаємося до криків дроздів і зябликів, видивляємося в ріці рибу. Сполохали
чапель, які рибалять на мілині. А ось іще одні рибалки — місцеві дітлахи
тягнуть проти течії браконьєрські снасті. Підбираємо сіті і витягаємо їх з води
— кілька рибин врятовано…
Можливе продовження
...Нарешті Дністер. У місці, де
перемішуються води двох річок, ширина водного плеса перевищує 30 метрів. Ріка тут
ділиться на два русла: мілкіше йде прямо, глибше різко повертає праворуч.
Проходимо п’яті по рахунку перекати і випливаємо у передмістя Галича. На місці,
де колись була княжа пристань, причалюємо до берега — подорожі кінець, сушіть
весла.
…Ми — у селі Залуква. На березі просто над
нами видно похилені до ріки старі нетипові надгробні плити. Це кладовище, на
якому збереглися поховання XVII століття — остання домівка місцевої караїмської
громади.
Караїми жили в Галичі понад сім століть і
залишили по собі унікальні пам’ятки матеріальної культури. На галицькому
кладовищі похований видатний караїмський поет Захарія Абрагамович, автор тексту
пісні, яка стала гімном цього народу. Рукопис поезії зберігається в Галичі, в
Музеї караїмської історії та культури (будинок № 33 на майдані Різдва
Христового). Звідси може початися наступна мандрівка.
1 № 1 (7) 2006, публікація «Місто-парк на трьох ріках»,
№6 (12) 2006, публікація «На Золотий тік».
;){kind=link}
;){kind=link}
