Колись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле.
Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном
ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них:
немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
— Ну, я лучче його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла.
Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю мишу, а цариця
скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс — то що звірі хочуть яку
птицю розірвати, то вони на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів,
то вони в нору... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.
Коли цариця зогледілась — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб
конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й нагадала
їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я
коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю,— так звір її і розірве. І цариця
повоювала царя.
А орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде
стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього. А той орел
так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану! Стрілець удруге
націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь стріляти, утретє. Орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братіку! Не бий мене та візьми до себе — я тобі у великій
пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, та зняв з дерева, та й несе його додому. А він
йому каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила
повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому
одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому чоловікові:
— Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і
випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні назад до того
чоловіка, каже йому:
— Ще в мене мала сила — заріж іще одну ялівку!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв її за рік. Та знову як
полетів... Пролітав мало не цілий день, увечері знову прилітає та й каже йому:
— Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?» А потім каже:
— Більше пропало, нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він із'їв і того бугая, таки за рік, а потім
як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже
йому:
— Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.
Той чоловік питається:
— Що з того буде? А він йому каже:
— Сідай! Той і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить
додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
— А що, як тобі здавалось? А він каже:
— Так, наче я вже неживий був. Тоді орел йому каже:
— Отак саме й мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:
— Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла — ну, нема що робити, таки сів.
Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль скинув його з себе — та
підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
— А що, як тобі здавалось? Він йому каже:
— Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже:
— Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай. Той сів.
Орел як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та
підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:
— Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Він йому каже:
— Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому каже:
— Отак же й мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже:
— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай
на мене, та полетимо до моєї господи.
Ото летять та й летять, прилітають до його дядька. А він йому каже:
— Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе: чи не бачив нашого небожа, то ти
скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються:
— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,—
та ні чутки, ні звістки.
А він їм каже:
— Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть:
— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Тоді він виходить із хати та й каже орлові:
— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому каже:
— Летімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до орлова брата, та й тут чоловік те
саме говорив, що в його дядька,— таки й тут не получив яйце-райце.
Прилітають до його батька, а орел йому каже:
— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив й на вічі
приведу.
Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі? Він їм:
— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися:
— Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на
війну, та, мабуть, убили його там.
А він їм каже:
— Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже:
— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
— Піди ж приводь, зараз тобі дамо!
Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і
сказали:
— Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди
загороди великі, а тоді його і розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілось пити йому... Коли це найшов криничку.
Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв
скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом, то що з
того боку піджене, на другий розійдеться... Кричить бідолаха — нічого сам не
зробить! Коли це іде до нього змія й каже йому:
— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце?
А він їй каже:
— А що тобі дати? Вона йому каже:
— Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:
— Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала
йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли
руками:
— Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
— Нема що робити, журбою не поможеш! Якось треба жити.
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.
Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже.
— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і
пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому каже:
— Зроби мені троє діл та й підеш собі додому, а як не зробиш, то я тебе
з'їм!
А коло її хати був великий луг — скільки оком зглянути! Так вона йому каже:
— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці
насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені
паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім
стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А дочка
його питається:
— Чого ти плачеш? А він каже:
— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не
зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.
Вона його питалась:
— А що ж там?
Він їй і розказав. Вона йому каже:
— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.
Він каже:
— Добре!
Вона йому каже:
— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.
От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на
тім місці ореться, пшениця сіється...— до світу спекла паляницю, дала йому. Він
приніс до змії в хату і поклав на столі.
Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг, тільки сама стерня
та скирти стоять. Тоді йому каже:
— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і вдруге діло зробив! Та зараз йому й
загадала:
— Щоб ти оту гору розкопав, і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра
побудуй комори: щоб байдаки туди приставали, й щоб ти ту пшеницю продав на
байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
— Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:
— Лягай спати, я це все пороблю.
А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього
комори будуються... Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав
купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так ізроблено,
як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
— Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:
— Що вона загадала? Він каже:
— Оце вже не жарти: хто його знає, як того золотого зайця зловити.
Вона каже йому:
— Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою, ти будеш ловити, а я буду
гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори — бери його: то
золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її
і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
— А що, нічого не вилазило? А він каже:
— Ба, ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
— А щоб тебе! Ото і є заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду; та як буде хто
виходити й казатиме, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а хапай його!
Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того
парубка:
— Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже:
— Золотого зайця. Вона йому каже:
— Де тут він узявся: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається
його:
— А що, нема зайця? І ніщо з нори не виходило? Він каже:
— Ба, ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю, а я
сказав, що золотого зайця. А вона каже: тут його немає, то я її й пустив.
Тоді вона каже:
— Чом ти не держав: ото ж заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба
я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці, тільки не
віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає та розірве і тебе і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв приніс того
зайця, поклав його на стільці та й каже змії:
— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже:
— Добре, йди! Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком.
Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не
заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла
змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують — аж
стугонить земля... Тоді дівка каже:
— Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш
стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не
йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
— Чи не бачив тут — не йшли парубок з дівкою? А він каже:
— Ба, йшли. Той питається:
— Давно ж вони йшли?
Дід:
— Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже:
— Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід
парубком, та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже:
— Ба, ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь: чи не бачив, тут
не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але
ж та пшениця така, що пора косити,— так я і вернувсь.
Тоді змія йому каже:
— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за
ними, та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже:
— Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, от-от розвалиться,
а ти — ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких-то — скажеш:
«Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає того ченця:
— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка? А він каже:
— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А змій каже йому:
— Їх учора не стало, а цей монастир уже годів сто, як роблено. Сказав це та
й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; як я його питався, то він
сказав, що бігли тоді, як оцей монастир роблено, але тому монастиреві уже років
сто, а їх учора не стало.
Тоді вона йому каже:
— Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив, то ж вони! Тепер я
сама побіжу!
Побігла.
Ото біжить... Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже
йому:
— Ей, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама
зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігла змія та й каже до тієї річки:
— А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то
окунь повернеться своїм пір'ям гострим до неї, то вона не візьме його.
Гонилась, гонилась — так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити.
Стала пити: пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та
гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту
дитину, то забудеш за мене. А я пока наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені
не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про
мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку та задумав жениться. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб
він її брав; він за ту й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту
дівку, що він з нею втікав,— хоч її й ніхто не знав, що воно за дівка. Стали
бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а
вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
— А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї
пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
— А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб
байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
— Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й мене забув?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку,— за цю-таки саму, що голуби поробила, та ту
покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.
| 
