Два останні кілометри до
головного фестивального майданчика наш автомобіль просто таки повз. Повернули з
траси Івано-Франківськ — Косів на Шешори і одразу опинилися у величезній черзі.
Колона машин, мотоциклів і скутерів, майже безперервно сигналячи, поволі
прокладала собі шлях повз авта, вже припарковані з обох боків дороги. Легковики
стояли і на подвір’ях більшості сільських обійсть. У дворах, а також у садках і
на сінокосах поміж копицями молодь розкладала намети-«черепашки». Здавалося,
яблуку вже впасти ніде. Але дорогою до стадіону, де була влаштована сцена,
продовжували йти і їхати люди. Міжнародний фестиваль етнічної музики та лендарту1
«Шешори-2006» зібрав майже десять тисяч учасників і гостей.
На три дні, 12-14 липня, інформаційний центр
«Зелене досьє» скликав у карпатське село Шешори друзів, колег, однодумців.
Вуличками безперервно мігрували колоритні натовпи, лунали українська,
російська, білоруська, молдовська, польська, чеська, угорська, німецька,
англійська мови. Рекордна кількість учасників, нові мистецькі напрямки в
програмі, виразний акцент на екології — такими були головні особливості
цьогорічного фесту.
Фестиваль
етнічної музики і лендарту «Шешори» виріс із загальноєвропейського молодіжного
табору «Екотопія», який проходив у селі в 2003 році. «Шешори» — це спроба творчого
і гармонійного співіснування людини зі світом, який її оточує, — озвучує ідею
фестивалю керівник «Зеленого досьє» Тамара Малькова. — А етнічна музика та
лендарт — це напрямки мистецтва, побудовані на такому взаєморозумінні».
Організатори приготували програму виходячи з
концепції. До вже традиційних концертів та галереї просто неба додали
екскурсії, походи горами, майстер-класи з рідкісних народних ремесел,
кінопоказ. Уперше врахували потреби сімей із дітьми і передбачили заняття для
малюків.
Приваблені оголошенням про «фестивальний»
дитсадок на сайті «Шешор», ми ризикнули взяти з собою дворічного сина. Жити
планували в наметі, а їжу мали намір замовляти у селян. Уже на місці
зателефонували до відповідальної за садочок Ганни Шкром’юк і дізналися, що групи
як такої не буде. «Зголосилося надто мало батьків», — пояснила вихователька.
Однак погодилася допомогти і запросила нас зупинитися в себе.
Нічліг у садку на березі річки, сніданки й
обіди під яблунькою, можливість залишати малюка — ми отримали все, що хотіли
(сто гривень на трьох за весь час). Увечері симпатична дівчина Оксана, донька
пані Ганни, гостила всіх теплим молоком із медом. А на світанку, коли повітря в
наметі відчутно посвіжіло, господиня винесла з хати пухнастий гуцульський
ліжник. До кінця фестивалю ми з нею майже породичалися.
Упродовж
усіх трьох днів фесту на стадіоні працював дитячий ігровий майданчик «Равлик»
(Київ). Тричі на день по дві години малюки під опікою художників-вихователів
малювали, будували, віршували і всіляко гралися. Їхні тати й мами в цей час
ішли на майстер-класи.
«Шешори»
називають найнеформальнішим українським фестивалем. Публіка тут збирається і
справді строката — комусь може видатися, що небезпечна, але насправді весела і
доброзичлива. «Інцидентів на фесті в принципі не буває, — повідомив сільський
голова Василь Яківчук. — Міліція і пожежники завше залишаються без роботи».
Хіпі, панки, растамани, всілякі там байкери-рокери запросто обіймаються,
чаркуються (на майдані продають лише пиво) і врешті-решт майже братаються зі
студентами, «білими комірцями», журналістами, бізнесменами, народними майстрами
і письменниками. Зазвичай у Шешорах скидають обладунки публічності і живуть
звичайнісіньким життям. Письменник Юрій Андрухович, наприклад, ходив на
концерти, смажив шашлики та інтенсивно «намокав» у річці, а його колега Сергій
Жадан жваво вправлявся на майданчику українських народних танців.
Танців — не тільки українських, але й
ірландських, естонських та східних — учили на майстер-класах. Заняття проходили
під «живу» музику на траві просто неба. Групи «Гурт’Йо’Гурт» (Київ),
«Очеретяний кіт» (Вінниця), «Vagilased» (Естонія), які ввечері мали виступи на
сцені, вдень грали для учасників майстерень. Молодь активно використовувала
можливість знайомитися, спілкуватися, торкатися. Відверто еротичні коментарі
глядачів, більшістю з яких були чоловіки, спонукала вкладати у танець живота
особливий підтекст. А от специфічний «лелечий» крок ірландської джуби навіть у
парі позбавляв бажання фліртувати — ноги заплутувалися.
З-поміж усіх майстерень (окрім танців, були
також спів, казки, ткацтво, розпис по склу, гра на українських шумових та
британських традиційних музичних інструментах), найбільшою популярністю
користувалися класи «Лялька-мотанка» художниці-модельєра Людмили Тесленко-Пономаренко
(Київ) та «Сирні коники» майстрині Марії Матвійчук (село Брустури Косівського
району).
Ляльки-мотанки
майстрували з духмяного сіна і квітів. Пані Людмила показувала, як із сухих
рослин робити фігурки людей і тварин, розповідала історію української ляльки —
від тотема до іграшки. Пані Марія демонструвала давнє гуцульське мистецтво
ліпити з розтопленого сиру фігурки коней, вершників і збрую. Глядачі могли
спробувати — повторити і скуштувати. Забавки були смачними.
Відчути
природу на зуб пропонували і організатори екоакцій. Цього разу лендарт від
українських та чеських художників об’єднали з пізнавальними походами околицями
Шешор. Біологи Юлія Куцоконь, Наталія Атамась та Іван Парнікоза розповідали про
рослини — їстівні, лікарські та отруйні. Деякі корінці та пагони ми мусили
їсти. Так з’ясувалося, що перцевий гірчак, він же водяний перець, за смаком,
ну, дуже схожий на чорний. А молоді пагони смереки — солодкі. «Важливо знати
властивості рослин, коли потрапляєш у екстремальну ситуацію, — пояснила пані
Юлія. — Однак слід пам’ятати, що з природи треба брати не більше, ніж тобі
потрібно саме зараз. Головний принцип нашого існування у світі — усвідомлене
співжиття людини з живим довкіллям».
Програма фестивалю була дуже насиченою і
щільною в часі. Від десятої години ранку до пізнього вечора в різних місцях
водночас відбувалося по кілька атракцій. А з настанням темряви починався
концерт та масові гуляння, котрі закінчувалися на світанку. Довелося
покрутитися, щоби все побачити. Але більшість фестивального люду особливо не
напружувалася — обирали один з чотирьох майданчиків і бавилися тим, що там
відбувалося. І мало не було.
На
екрані сільського народного дому демонстрували документальні стрічки. Ми
захопили лише останній з трьох днів кінопоказу. І одразу пошкодували, що не
побачили всієї добірки. (Фільми українських, польських, німецьких, французьких,
бельгійських та швейцарських режисерів на «Шешори» привезли Польський інститут
у Києві, Французька культурна програма в Україні, львівське культурно-мистецьке
об’єднання «Дзиґа».) Руйнування автентики, брутальне вторгнення апологетів
цивілізації і культурної попси в замкнене етнічне середовище, мутації і
занепад, пошук способів відновити втрачене — такими були мотиви фільмів
«Євангеліє від папуасів» Тома Бальмеса (Франція), «Лопухово» Йара Малевези
(Бельгія), «Коляда для Параски» Олега Драча (Україна). Стрічки зачіпали за
живе.
І нарешті — музика. Музична частина
фестивалю, безсумнівно, була головною. До вечора кожного дня кількість людей у
Шешорах подвоювалася — на концерти з’їжджалися з усього Карпатського регіону.
Організатори вирішили, що кожен фестивальний
день презентуватиме певну музику. Спочатку на сцену повинні були вийти
українські гурти, які вперше виступають на «Шешорах», наступний день мали
віддати етноджазовим колективам з України та зарубіжжя, а завершувала би фест
фолкова сцена — народні колективи, що грають автентичну музику. Але з невідомої
причини відбулися зміни і все змішалося: виринули нові імена, додалися інші
музичні напрямки. «Виступи гуртів складені таким чином, щоб підкреслити
контраст між ними», — відбивалася від журналістів координатор етнопрограми
фестивалю Ольга Михайлюк. Висновки залишимо музичним критикам. За нашими
спостереженнями (кількість піднятих над натовпом рук, інтенсивність
танцювальних рухів тощо), слухачі драйвували від наших «Гайдамаків», «Fanfare
Ciocarlia» (Румунія) і «Di Grine Kuzine» (Німеччина). З півоберту заводилися
від «Бурдону» (Львів), «Перкалаби» (Івано-Франківськ), «ДахаБрахи» і «Вія»
(Київ), дослухалися до мотивів давніх українських пісень у виконанні жіночого
ансамблю «Божичі» (Київ) та квінтету «Петровичі» (Ворохта). І навіть рясний
карпатський дощ, який спробував остудити гарячі голови в останній день
фестивалю, не зупинив свята. Вода у капцях не заважала нікому.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
