Жила собі баба — удова стара — сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І
тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він і
підходить до неї дідом і каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так скушно було, бо і я
сам, такий, як і ти.
— Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.
І прийняла вона його до себе.
Пожили год собі удвох, дождали весни. Баба і каже:
— Ну, діду, нада нам стараться, щоб нам було що їсти.
— Подумай,— каже дід,— своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.
— У мене города чималенько, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо
картоплі, то нам і буде пища.
Найняли чоловіка, виорав чоловік. Заходилась баба картоплю садить та й каже:
— Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо різно, так картопля, як уродить, так моє
те, що у землі, а твоє — що зверху.
Він і согласився на те.
Картопля росте, вони полють. Уродила картопля, стали копати. Баба собі у яму
картоплю сипе, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть,
а він їсть бадилля і каже на бабу:
— Дай мені покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не звикай, бо тебе «трошки» не нагодує, а ти їж, яке тобі вродило, а я
буду їсти, яке мені вродило.
Поїли цілу зиму, оп'ять весна підходить.
— А що будем сіяти? — каже чорт.— Мені картопля уже увірилась; я картоплі не
хочу, а, ось я видумаю що.
— А що ти видумаєш?
— Насіймо,— каже чорт,— маку. Мені те, що угорі, вже увірилось, так нехай
моє буде те, що у землі, а що угорі — твоє.
— Нехай моє буде те, що на самих верхах,— каже баба,— а твоє усе, що і в
землі і зверху.
Уродив мак. Голови такі, як кулаки. Поспів мак. Давай баба ізрізать головки
зверху. Зірвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудів сім.
— Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи і їж.
А він їсть цурпалки із маку.
— Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, чи моє?
— Не видумуй,— каже,— а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька,
а у тебе рот здоровий?
Перезимували оп'ять. Він їсть цурпалки, а баба мак. На третю весну баба й
каже:
— Чи ще будемо сіяти, чи годі сіяти?
— Хай би ти, проклята бабо, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й
ногами не можу ходити.
— Так ти у мене вже й не хочеш жити?
— Ні, не хочу.
— А як же ми розпрощаємося? Вивчи, — каже, — мене пісеньки хоч одної.
Став він співати:
— Був собі чорт, та ні до тієї стіни не притулиться, ні до тієї, та
притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллями з картоплі,
а другу — маковими цурпалками, так він захляв, не може й ногами ходити. Отак
його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однині і довіку. Тепер я вже не
пристану до баби, бо баба хитріша од мене. Поняла ти, що я тобі і пісню співав
і так розказав?
— Поняла,— каже.
— Ну, заспівай же і ти мені хоч однієї, поганенької, так тоді і
розпрощаємось.
— Я,— каже,— так не заспіваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, та й
неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!
Перекинувся він чортом. Вона сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у
ліси, кусти, де терни, глоди... Хоче й кончить, а вона держиться і усе співає:
— Трайда-райда, трайда-райда...
Як узяв він носити, так на йому уже і шерсті мало, а баба ціла та усе співає
пісні.
— Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?
— Та,— каже,— ще й половини не переспівала.
— Пожалуста, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!
— Ні,— каже,— носи, поки переспіваю всі пісні.
— Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок карбованців, тільки,— каже,— мене
одпусти. Не хочу я твоїх і пісень.
— Бери ти оті гроші! І одвези мене додому із грішми, так я тоді тебе одпущу.
Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і
потаскав бабу додому.
— Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твої гроші. Пусти мене
тільки.
— Неси мене у мою хату...
Він і вніс її у хату. Як скинув гроші, тоді баба і встала з нього.
— Я вже не буду приставати тепер до бабів. Щасливо, бабо!
| 
