Спогади про опришків
Довбушеві хлопці їли із одної миски,
Були файні парубочки, звали їх опришки.
По-гуцульськи сі носили, не були багаті,
Лиш на плечах кожушина і сукняні гачі.
Ремінь сріблом цяткований, постоли й волокі,
Капчурики вишивані на обидва боки.
Ще сорочка вишивана, писана кресаня,
Не в одного сі влюбила пишна польська пані.
Та й були вони здорові, міцні, як дубочки,
Гуцулочки їх любили, шили їм сорочки.
А музики, як заграли, здригалася шкіра,
Аркан – танець танцювали зрані до обіда.
Та й за постіль їм служила смерекова хвоя,
Та й кріс, пістоль та й топірець була їхня зброя.
За свій нарід боролися та й біди зазнали,
В полонинах зимували, домівки не мали.
Не раз вони ночували і межи горами,
Та й за кривду і неправду билися з панами.
Руйнували їм маєтки, робили їм збитки,
Усе добро віддавали бідним на прожитки.
Бо Довбуша у Карпатах усі добре знали,
Лишень стежки, куди ходив, вже позаростали.
Вже віросли на тих стежках смереки й дубочки,
Лиш лишились у пам’яті його співаночки.
| 
