Теплий,
вовняний, смугастий і свій
«Ой, прєду ім куделечку — бідка би ї прєла. Та
покладу під лавицю, бо ми ручка ввєла»... Дві старші гуцулки в давніх
автентичних ношах (одежі) працюють за ткацьким верстатом і співають коломийок.
Це реконструкція побутової сцени, колись цілком звичної для села Кваси
Рахівського району Закарпатської області. Втім, ткацтво в Квасах ще не вмерло.
І тчуть тут пухнасті, теплі овечі покривала, що звуться ліжники.
«Откуда
лєтом лижнікі?»
Мешканець Карпат здивується, нащо пояснювати
слово ліжник. А от в інших регіонах України нині про ліжникарство як ремесло
можуть і не знати. Один гість із Центральної України, потрапивши на недавній
фестиваль «Барви квасівського ліжника», у розмові з місцевими зізнався: «а я
єхал сюда і думал, откуда лєтом лижнікі?» Зрештою, про те, що в обласному
центрі Прикарпаття Івано-Франківську, в районному містечку Косів чи
туристичному Яремчі на ринку можна придбати ці особливі вовняні покривала,
відомо достатньо широко. Зазвичай тамтешні (прикарпатські) ліжники називають
«косівськими», хоч роблять їх не так у самому райцентрі, як у ближніх селах.
Але є ще квасівські, що традиційно відрізняються — у першу чергу орнаментом.
Колись у цьому закарпатському селі їх ткали величезну кількість, мало не в
кожній хаті. А нині «май молода (наймолодша — ред.) ткаля має шісдисєт років,
май стара (найстарша — ред.) — вісімдисєт». Молодь ставиться до цього ремесла
скептично. Хоча добрий ліжник — це і красиво, і тепло, і навіть лікувально. Як
кажуть квасівчани: «Лігаємо в него — і нема радикуліту». Та й гроші, на думку
ткаль, цією справою заробити можна.
Не
даремно гоноруються своїм
Отож сільський голова Квасів Василь Дімич,
міркуючи, як відзначити День села, вирішив організувати фестиваль. І зробити
його таким, аби гості побачили місцевий колорит, а односельці відчули, що їхнє,
традиційне, сформоване століттями, складає цінність.
Почалася акція з параду. Коло церкви
сформували колону, яку очолили гуцули верхи на конях. Вершники одягнені в
традиційну ношу; у коней заплетені хвости й гриви, збруя оздоблена дзвониками
та червоними кутасами. На бричці — ткалі в розкішному гуцульському одязі,
певно, вийнятому зі старих скринь. Слідом за ними квасівський фольклорний
колектив, тобто музики — з трембітами, цимбалами, сопілками, скрипками... Далі
група лісників в уніформі, за ними — гості...
Рушили з музикою та коломийками. А на
фестивальному майданчику вже зібралося чимало люду. В казанах булькав боґраш
(густа м’ясна юшка), над ватрою смажився баран, коло мангала у вишиваній
сорочці, підперезаний широким чересом (гуцульським шкіряним поясом) крутив
шашлики... афганець Фарук. Гість (чи вже свій) із Кабулу віртуозно поєднував
секрети карпатської та східної кулінарії, додаючи святу колориту і
екзотичності.
Кінний ескорт в’їхав у ворота, за якими
починалося свято. Чуємо — трембітають...
«Як вна файно ткає...»
Попри все розмаїття фестивалю, в його центрі
виразно виділялася тема ліжникарства. Ткаль урочисто запросили на сцену, щоб
вони — гордість села — показалися публіці. Їх менше двадцяти. А в Квасах — 2
700 мешканців. Виголосили невеличку промову про історію ліжникарства. І от троє
з жінок підходять до ткацького верстата, встановленого поруч сцени, і починають
роботу, весело приспівуючи коломийок:
...Бог би тоту ткалю побив
Та й на бідку віддав —
А я з ночи не вечеряв,
Нині не обідав...
Коли телевізійники, фотографи, туристи та й
місцеві надивилися, як воно виглядає — ткати ліжник, одна з майстринь, 66-річна
Василина Батурчак розповіла нам про минуле квасівського ткацтва, про ремесло
загалом. Адже займається ним уже років сорок...
Отже. «Перше вовну стрижут, тоди помиют
простим милом. Давно прали спузов (попелом — ред.) з бука. Як попрали, сушат на
сонци». А далі вовна чекала свого часу в мішках, в «кошарках» (коморах) до
осені...
Далі вовну «чіхрали», тобто чесали
де¬рев’яними щітками із залізними гачкуватими зубами. Тоді пряли на веретені
нитку, намотуючи її на мотовило...
...Отже, тканє пофарбоване, і жінки стають
до верстата. Працювали вони часто в парі.
Робота за верстатом над одним ліжником
тривала приблизно тиждень. Очевидно, не так уже й багато ліжників потрібно було
в одній хаті. Але ж їх і дарували, і давали за придане на весілля.
Та зіткати ліжник — це ще не все. Далі його
«купають» у так званому валилі. А це таке пристосування, яке варте окремої
уваги.
Викупаний
у крижаній воді
На прохання журналістів донька нашої
співбесідниці-ткалі влаштувала екскурсію до валила. ...Ми опинилися на
подвір’ї, розташованому поблизу дороги через Кваси. На жердях висять класичні
квасівські ліжники в кольорові «партки». А он і та важлива конструкція: зі
стрімкої річечки виведена залізна труба. Вона високо піднята над дерев’яною
ванною, чи коритом. У цю «ковбаню» (а так гуцули називають яму, наповнену
водою) через велетенську лійку падає потужний потік. У кориті купається,
обертаючись, «валяючись» на всі боки, новий ліжник. Господиня пояснює, що тут
йому доведеться валятися добу. А буває, ліжник у валилі знаходиться і дві-три
доби. Лише тоді він може бути щільним і пухнастим. Щоправда, після того, як
висохне, його ще доведеться добре розчесати. Оце валило змайстрував господар
обійстя. Воно зроблене у дещо новітньому варіанті... Такий пристрій у селі —
єдиний. Він навіть єдиний на три села. Ліжники звозять сюди із сусідніх Білина
та Ясіня, а то й райцентру — Рахова. Роботи жінці увесь рік не бракує. Але з
іншого боку, якщо на три села вистачає одного валила...
...А нині на тому ж фестивалі-ярмарку «Барви
квасівських ліжників» виробів було не так уже й багато, особливо на продаж. Тим
часом село має дві тисячі овець. І ремесло, як бізнес, має перспективу. Що вже
й казати про цінність ліжникарства як етнічної ознаки місцевого побуту.
Турецькі «одіяла» нам ніяк не замінять правдивих, вовняних, пухнастих, теплих
ліжників.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
