Коротка інформація не передає всієї
специфіки. Її можна тільки відчути на собі. На жаль, а може й на щастя, творча
група журналу «Карпати» не змогла вчасно приїхати у селище Ворохта, щоби взяти
участь у цих пошукових роботах. Не зважаючи на телефонну домовленість, було під
великим питанням: чи візьмуть рятувальники з собою в зимові гори журналіста й
фотографа без альпіністських посвідчень. Запевнень про досвід у цьому випадку
явно замало... Зізнаємося, що ілюстрації до цього матеріалу зроблені на учбових
заняттях, які рятувальники влаштували у свій вихідний день (буває й таке)
спеціально для нашого журналу.
...Отже, як би там не було, а після доби
пошуків туристи знайшлися. Мокрий та промерзлий особовий склад Ворохтянського
аварійно-рятувального пункту (АРП) навіть встиг приїхати додому за дві години
до Нового року і зустріти його у родинному колі. А взагалі, як живуть і
працюють карпатські рятувальники? Спробуємо роздивитися ближче.
«Патріарх»
рятувальної служби
Михайла Савчука підлеглі (і не тільки) поза
очі кличуть Дідом. У квітні командиру Ворохтянського АРП виповниться 68 років.
Якби всі його сходження на Говерлу можна було зареєструвати офіційно, то пан
Михайло беззаперечно потрапив би у Книгу рекордів Гіннеса — цифра наближається
до півтори тисячі. Ті, хто брав участь у сходженнях на найвищу українську
вершину, напевно, зустрічали сивого чоловіка з рацією в руках...
Зазвичай молоді туристи біля підніжжя
Говерли на Діда дивляться трохи зверхньо — і куди це старий зібрався? А він ще
й заспокоює — хлопці, погода добра, сонце світить, можете йти спокійно. Або
застерігає, показуючи на невеличку темну хмарку, яка може принести серйозну
грозу з блискавкою. (Тоді на вершині буде не тільки страшно, але й небезпечно).
Зверхнє ставлення самовпевнена молодь пізніше змінює на великий подив і повагу.
Це коли Михайло Савчук спокійно переганяє групу на півдорозі. Так ходять
корінні горяни — ніби й неспішно, своїм звичним розміреним темпом, без ривків
та «перекурів». Просто йдуть. А туристи іноді спочатку майже біжать, а потім
знесилюються. Якщо недосвідчені, звичайно.
При цьому пан Михайло піднімається на
Говерлу не тільки з великими групами і за службовим обов’язком, а і для
підтримки належної фізичної форми. Зимою катається на гірських лижах. (До речі,
дуже добре катається). Мінімум раз у тиждень ходить на сусідню з Ворохтою
Магуру (1288 метрів). Каже, що керує молодими хлопцями і повинен виглядати
спортивно. «Хлопці» справді здоров’ям не обділені, є й майстри спорту. Робота
зобов’язує. Михайло Савчук в юності теж був спортсменом, стрибав на лижах з
трампліна. Потім 14 років керував учбово-спортивною базою «Авангард» у рідній
Ворохті, півтора роки — спортбазою «Україна», а звідти пішов у рятувальники.
Так і «бігає» вже 30 років Карпатами, шукаючи та рятуючи тих, хто просить про
допомогу.
Не
завдяки, а всупереч
Ворохтянський АРП — це шість осіб разом з
командиром, штаб із телефоном на третьому поверсі адмінбудинку в центрі
Ворохти, шість рацій, гірське спорядження, більшість якого рятувальники купили
на базарі за власні гроші, та двадцятип’ятирічний УАЗ-452В без бензину. Ні, без
палива він, звичайно, не їде, тому бензин рятувальники теж купують самі. Ці
шестеро чоловіків відповідають за пошуки туристів приблизно на половині
території, що належить до Яремчанської міської ради. Десь так із 300 тисяч
гектарів, тобто — по 50 тисяч на кожного. Останню заробітну плату вони змогли
отримати тільки через суд. Нині знову є заборгованість. Чекають:може знову
доведеться подавати позов.
До цього року оклад гірського рятувальника
становив 900 гривень — гроші, як для Ворохти та державної служби, невеликі й
немалі. Якби їх вчасно платили. Тоді карпатські рятувальники підпорядковувалися
Червоноградському (Львівська область) гірничорятувальному загону. Нині їх від
шахтних (підземних) відокремили зі зменшенням заробітної плати до 600 гривень.
Тепер вижити буде зовсім важко. Правда, вони нової зарплати ще не отримували —
може й не «зріжуть»? Адже того року вже обіцяли скоротити карпатську рятувальну
службу чи не вдвічі — відмінили. Було б добре, щоби передумали й цього разу.
Бо, якщо по два-три рятувальники на район залишити, зарплату не платити,
бензину не давати — буде, як з «дєлом рук саміх утопающіх». Тобто, рятуємося,
панове туристи, самостійно. Досвідчених альпіністів найчастіше й рятувати немає
потреби, а от що буде із заблукалими дівчатами на каблуках і нетверезими юними
екстремалами, які шукають адреналіну?
Поступила рятувальникам пропозиція заробляти
гроші — укладати угоди з власниками гірськолижних підйомників і обслуговувати схили.
«Ворохтянці» подібний договір з місцевою канаткою склали. На 2 000 гривень за
рік. Адже там теж любителі регулярно спускаються на лижах поміж парканами. І то
самі «чайники» — є з ким працювати. Рік пройшов — нема фінансових надходжень.
Крім того, якщо рятувальник прочергував день на морозі, а ввечері поступив
дзвінок із закликом про допомогу — чи витримають «спортивні хлопці» пошукові
роботи — ніхто не знає. Отож, каже Михайло Савчук, карпатська рятувальна служба
існує «не завдяки, а всупереч», і він напевно має рацію.
Туристські
вороги
За роки своєї практики пан Михайло провів
багато туристичних груп і допоміг чималій кількості потерпілих. Найбільшими
ворогами туристів вважає самовпевненість і алкоголь. Саме ці фактори, зазвичай,
приводять до складних, а то й трагічних наслідків.
«Пару років тому одного поляка —
двометрового випускника Варшавської медакадемії — накрила лавина. Попереджали.
А він: ваша лавина — мені по коліна. Відкопали швидко, пес з метеостанції
допоміг — знайшов. Турист ще був теплий, але вже не дихав. Його напарник
врятувався, відстав на 60 метрів — пощастило.
Одного туриста з Луцька усі карпатські
рятувальники шукали день у день цілий місяць. Зрештою пошуки припинили. Тіло
знайшли у травні, коли зійшов сніг... Очевидно, він йшов один. Підсковзнувся,
вдарився головою об камінь, знепритомнів і замерз». Мати хлопця і зараз
приїжджає до Савчука. Пан Михайло водить її на те місце.
«З горілкою — ціла проблема. Йдуть на
Говерлу, як на пікнік, «паливо» несуть рюкзаками. А «воно» на високогір’ї довго
не бере. Людина не відчуває сп’яніння, не контролює себе. А потім чоловіка
миттєво валить з ніг. Були тут якось львівські хлопці. Вийшли на вершину,
одягли смокінги та почали «по-козацьки» пиячити. Потім і лежали на спуску, хто
де впав. Ми їх ледве позбирали, поприводили до тями».
«На нашій ділянці роботи багато, тому що тут
— Говерла. Літом у вихідні приїжджають по 10-12 автобусів. Привозять школярів.
А вчителі не тільки зовсім не знають гір, ще й не вміють стримати дітей. Одну
групу взагалі привіз шофер, а не вчитель, не досвідчений турист — водій.
Загубився хлопчик, ми почали шукати, а керівник групи заспокоює: мовляв, не
перший раз дітей гублю, все буде добре. Це ж треба!».
«Карпати неповаги не пробачають. Чуєш голос
по телефону — просять допомоги, а де знаходяться — не знають. Кажу: подивись
направо — що бачиш, наліво — що бачиш? Тут треба добре знати свій район,
думати, вираховувати...».
Непокоять карпатських рятувальників і масові
політичні сходження. Рекорд — 17 тисяч осіб. Результат — двоє загиблих, більше
сотні травмованих... Напевно, й мітингувати треба, але до чого тут Говерла?
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
;){kind=link}
;){kind=link}
;){kind=link}
