на
колесах
Танки бруду не бояться
У червні в Карпатах падали затяжні дощі.
Відтак, прокладаючи маршрут та облаштовуючи цьогорічний табір, приймаюча
сторона працювала в екстремальних (звичних для себе) умовах. Місцем таборування
було визначено перевал Околи тридцять кілометрів західніше селища Ясіня, на
межі Рахівського та Міжгірського районів Закарпаття (1170 метрів над рівнем
моря, 48°19’47” північної широти, 24°09’17” східної довготи).
— Спершу, — розповідає президент клубу
«Discovery» Денис Шалаєв, — ми разом з представником польського клубу та одним
французом (у вересні чекаємо групу екстремалів з Франції) відпрацьовували весь
маршрут. Була одна ділянка, трохи довша, ніж кілометр, яку долали майже шість
годин. Після стихії кінця дев’яностих років багато гірських доріг на Закарпатті
майже зникли, окремі ділянки непрохідні, тому шукали обхідні шляхи.
Намордувалися добряче, тим паче, що одна машина не була обладнана лебідкою —
колегу довелося витягувати. А вже за два дні до початку фестивалю ми знову вирушили
на Околи облаштовувати табір. Безперервно лило. Піднімаючись на перевал, куди
вздовж річки Чорна Тиса веде австрійська військова дорога, витягли з кюветів
два авта...
Кавалькада польських мандрівників (на 24
джипах) прибула до табору пізнього вечора третього липня. Впродовж п’яти днів
їм належало здолати складні ділянки підйомів та пройти мальовничими хребтами
Апшинець, Свідовець, Шанта. Маршрути були розроблені за різним рівнем
складності («червоний» та «зелений»). Інша, така ж за кількістю учасників,
група облаштувала табір неподалік Чорногори, маючи амбітну мету — видертися до
знаменитої обсерваторії на Попі Івані. У кінці мандрівок обидві групи мали
зустрітися на івано-франківському боці біля спортбази Заросляк.
Уранці наступного дня «Ровери», «Мерси»,
«Мітсубіші», «Тойоти», «Нісани», «Сузукі» та інші витвори автомобільної
індустрії світу вирушили на штурм. «Червоний» маршрут зважилися долати першими
п’ять екіпажів, і серед них — єдиний жіночий на зграбному «Defender». Як
виявилося, саме цей «Defender» та ще тридверний «Mitsubishi Pajero» трималися в
карпатській багнюці найліпше. Завивання двигунів, виштовхування і витягування,
стрибки і зависання на двох-трьох колесах, багнюка на капоті та обличчі —
усього цього не бракувало. Хіба якусь дещицю з тих пригод здатні передати фото.
(Світлини з «Козацького вертепу-2005» можна подивитися також на польських
сайтах www.rajdy4x4.pl, www.strefa4x4.pl, www.wertep.pl (може тимчасово
не вантажитись!), www.wyprawa4x4.pl)
За словами Дениса Шалаєва, у липні пройшов
перший етап фестивалю. Фінансову підтримку в його проведенні клубу надало ТОВ
«Закарпатавто», технічну — фірма «Автоспортсервіс СІНТ» та ужгородський
інженер-механік Іван Яцола. Другий етап «Козацького вертепу» відбудеться в
кінці серпня, тоді ж планується провести тур з іноземцями на квадрациклах.
По-дорослому
Група ентузіастів гірського джипінгу
утворилася в Ужгороді ще на початку 1990-х років. Одна з перших освоєних вершин
— гора Явірник (1017 метрів) неподалік від містечка Великий Березний біля
кордону зі Словаччиною. На Явірнику зберігся в доброму стані збудований чехами
на початку 1920-х років туристичний притулок (чи не єдиний з двох з половиною
десятків, зведених у Закарпатті за часів Чехословаччини). Втім, як розповів нам
товариш Шалаєва та віце-президент клубу Андрій Безнощак, навіть на цю гору
навесні, коли схил вкритий злежалим снігом, піднятися дуже складно.
Екскурсійним вважається маршрут від Ужгорода на гору Полонина Руна (1478
метрів). Сюди часто возять охочих іноземців чи й киян.
Загалом же Денис Шалаєв розробив десятки
гірських маршрутів.
— Більшість з них ліцензовані. Тобто, я їх
розробив, прописав, а обласне управління з туризму затвердило. За протяжністю
набереться півтори тисячі кілометрів, охоплені майже всі райони Закарпаття.
Маршрути поділені на три категорії: легкі (для людей, котрі просто хочуть подивитися
на краєвиди), середньої складності і високої складності. На тих останніх
справді борешся за виживання. ...Нас головне заведіть, скажіть, що тут нема
дороги і неможливо проїхати! Коли ми з Андрієм прокладали трасу для «Вертепу»,
уночі дісталися до якоїсь хатини. Дороги не видно, але у віконці горить вогник.
Постукали, спитали, як проїхати. Чоловік показав, де колись була дорога. Ми
рушили. Приїжджаємо в село Чорна Тиса, заходимо до першого ж бару — «Лісоруб».
Бруднющі, на машині вітрового скла не видно. Господар питає: «Хлопці, ви звідки?»
«З Усть-Турбата...» — «Та не може бути, там ніхто не може проїхати...» — «А я
проїхав.» І розповідаю, як саме. Господар: «Ну, хлопці, дайте я Вам по 50 грам
наллю!».
Програми гірських поїздок організовуються за
неодмінним погодженням з офіційними структурами. Дозволи на проведення
фестивалів, подібних до «Козацьких вертепів», надають відповідні
райдержадміністрації, керівництво лісгоспів, нарешті — обласні управління
екології та туризму. Організатори беруть на себе повну відповідальність за
збереження природи і будівель. Табір обов’язково обладнують туалетом (здавалося
б, у горах з «кучністю» населення одна особа на два гектари), місцем для
сміття, яке потім утилізують. Отже, екобезпека — одна з головних умов
карпатських трофі.
Кінські
сили, лопата плюс голова
Молодий верблюд питається у батька:
— Тату, для чого нам горби?
— Розумієш, ми можемо їсти раз на два тижні,
потім довго ходимо пустелею, в горбах накопичуються калорії. Інші тварини
виснажуються, а ми найвитриваліші.
— А великі копита?
— Інші тварини застряють у пісках, а ми
ідемо...
— А довгі носи?
— Інші тварини вдихають гаряче повітря і
швидко відчувають спрагу, а ми...
— Тату! Навіщо ж нам такий тюнінг в
Рязанському зоопарку!?
Цей анекдот гуманітарій Тарас Воротняк
прокоментував так: анекдот про «паркетників».
Досвідчені в гірських мандрівках екстремали
«паркетниками» називають власників джипів, котрі з асфальту не з’їжджають. На
крутих спусках-підйомах цінується не так бортовий комп’ютер та інші електронні
системи, як хороша гума, надійні механізми блокування мостів, витривалий
двигун, високі підвіски тощо. Тарас Воротняк подорожує горами пофарбованим на
жовто радянським «газиком» без тенту (через те називає його кабріолетом). До
слова, на гірських маршрутах старенькі ГАЗ-69 та УАЗ-469 мають добру репутацію,
хоча їх слабке місце — система подачі палива. Денис Шалаєв мандрує горами на
«Ланд-Ровері» 1979 року випуску та мріє про «Дефендер». Втім, зауважує він,
останні моделі «Роверів» значно поступаються в надійності попереднім.
«Усі ті тюнінгові штучки, якими виробники
комплектують сучасні джипи, прийшли з практики», — каже Тарас Воротняк.
Скажімо, дуга перед радіатором (її ще називають «кенгурушником») захищає машину
від лобових ударів. Передні, задні, бокові підніжки — так само елемент захисту.
А крім того, якщо авто загрузне в болоті, застосовують такий прийом: кілька
чоловіків стають на підніжки та розгойдують машину. Додаткове освітлення на
даху машини, так звані люстри, теж мають конкретне призначення: іноді фари так
облипають болотом, що світло не пробивається, і тоді рятує верхнє. Від ударів
гілля об лобове скло захищають натягнуті між дугою та дахом кузова тросики.
Не можна вирушати в подорож без принаймні
однієї запаски. Чи не найважливіший елемент спорядження автомобіля для гірських
подорожей — лебідка, мінімум на 2,5 тонни. Стануть у пригоді джекал (потужний
домкрат), фал (товстий пас із спеціальним кріпленням на кінцях). Крім
звичайного набору інструментів для автомобіля, необхідно мати лопату, сокиру,
пилу, ліхтар. Неодмінні предмети особистого спорядження — гумові чоботи,
водонепроникний одяг, рукавиці (вони захищають руки, коли доводиться тягати
трос). Для екстремальних подорожей потрібна рація, бо в горах покриття
стільникового зв’язку існує не всюди. Одна з останніх новацій — навігаційний
прилад GPS, який допоможе вам дізнатися про свої координати, якщо заблукали.
У таких подорожах можливі найрізноманітніші
непередбачувані ситуації, у тому числі й травми. Відтак, в похідній аптечці
варто мати досить великий набір ліків, різні бинти, ортопедичні шини (дай Боже,
щоби не стали в пригоді).
Ви мусите готувати себе до можливого
фізичного та нервового виснаження, вміти приймати нестандартні рішення. Як вам,
скажімо, таке ноу-хау: дерев’яний підшипник. Недавно мандрівники з «Discovery»
долали крутий кілометровий підйом. На середині підйому посипався підшипник
лебідки. А без неї ніяк не видертись... І таки вигадали — підшипник виточили з
дерева і на ньому пройшли 500 метрів.
P. S. Перед тим, як попрощатися, автор цих
рядків запитав у Дениса Шалаєва: «Твій мобільний в координатах клубу
вказувати?» — «Так, звичайно. У горах все буває. Щось трапиться — допоможемо».
|
